Постріл опівночі

Євген Гуцало

Кобила спинилась перед ганком, довго бовваніла, а потім рушила в сад, і слідом за нею посипались яблука з низького гілля.

Зійшло сонце, народивши подвір’я, хату, дерева, всю землю. Після того, що сталось уночі, земля видавалась іншою, ніж учора: чарівніша й небезпечніша.

Двері на ганку стояли навстіж, і сінешні теж. Всередині хата здавалась пусткою, наче з неї недавно винесли покійника. Стеля була посічена дробом, ніби покрилась ластовинням. Оббита біла та жовта глина опала порохном. Скалки скла веселими гострячками поблискували скрізь — на підлозі, на столі, на лутці.

За розбитим вікном стояв живий, а не засклений світ, і ця близькість лякала.

— Продамо хату, — сказала Мотря, — а купимо в Моравському.

Вона це надумала ще там, у повітці. Й знала, хто продає й за скільки вступлять. Крадькома справлялась у сестри, що жила в Моравському.

— З Гути й ногою нікуди, — відказав чоловік.

Власне, так відказував завжди, бо не вперше затівалась мова про переїзд до Моравського. Хіба що нині голос прозвучав понуро, не так твердо.

Саме склив вікно, коли на велосипеді під’їхав голова сільради. Військової виправки, вилицюватий, з великими вухами, схожими на обвисле листя капусти, мовчки поникав по обійстю, оглянув за хатою і в хаті, а вже потім запитав:

— Стріляли?

— Стріляли, — б’ючи цвяшки в раму, неохоче відказав хазяїн.

— Чом не заявив?

У голови сільради були сині очі.

— Нема чим хвалитись.

— Хвалитись нема чим, а я повинен знати, що коїться в селі. Може, завтра жінку твою вб’ють, а ти мовчатимеш, га?

— Мотря жива, нічого не сталось.

— Це я до прикладу... Хто стріляв?

— Чи він мені признався? Або розписку залишив?

— Кого підозрюєш?

Хазяїн бив молотком по цвяху, і рама відлунювала дерев’яно-скляним звуком. Голова сільради владно, з притиском повторив:

— Кого підозрюєш?

— Та кого? Село велике... Я хіба знаю...

— Може, з кимось був у контрах? У сварці? Може, хтось погрожував?

— Біля худоби ходжу в колгоспі, то з худобою сварюсь, а з людьми ні... Сам розберусь, не сховається.

— Сам? Е-е, ні, без тебе розберуться.

Поговорив окремо й з Мотрею — чи не посварилася з кимось, кого підозрює. Хазяйка теж ні з ким не сварилась, а підозрювати хіба має право? Подумає на чесну людину, скривдить підозрою, потім довіку вини не спокутуєш.

— Діло темне, — підсумував голова сільради.

— Темне, темне, — згодилась Мотря, й тонкі її губи здригались, мов павутинки од вітру.

— А тільки якби Василь не служив при німцях у поліції, то не було б цього темного діла.

— Відсидів же він стільки, як дали! Заплатив за гріх свій, та й молодий був, дурний.

— За таке все життя треба розплачуватись — і чистим не станеш.

— Правда ваша, правда, — згоджувалась Мотря.

За той день багато односельців навідалось до їхньої хати. Мотря не стомлювалась розказувати, наче хвалилась пережитим жахом, і в її розповіді появлялось дедалі більше подробиць. Їй стало страшно не тоді, коли гримнуло, а тоді, коли їй, сонній, чоловік закричав не своїм голосом «лягай!» — і вона впала, наче й не стояла.

Заходили в хату, оглядали, похитували головами. Дехто шкодував, що замість вибитих шибок уже вставлено нові.

— Бачте, ви ж, Мотре, славна, з усіма поділитесь, а хтось зачаїв зло на вас, — співчували. — Не доведи господь таке пережити.

Опівдні Василь їхав кіньми, віз гичку з поля на ферму. Через голе бурячисько сунула вантажівка, спинилась.

— Василю Трохимовичу! — погукав шофер. — Не втечете, заждіть... То правда?

— Яка правда? — похмуро спитав візниця.

— Стрельнули в шибку?

— Ну...

— Маю дробовика, мисливець, але не подумайте на мене. Як треба, то на експертизу дам.

Василь вйокнув на коней, смикнув віжками.

На фермі забалакав до нього фуражир Ілько, сільський брехун і балагур, у якого дерева росли догори корінням, люди ходили на голові, риба літала в небі, а птахи плавали на дні морському.

— Може, з кимось не поділив чи з порожніми відрами під носом перейшов... Якби хто по моїй шибці бахнув, то по очах упізнав би.

— Впізнаєш...

— Василю, маю стару одностволку, іржава, на горищі під латою застромлена, вже сто років не брав до рук.

— Чи я тобі щось...

— Увостаннє ходив на зайців, то тільки загубив кисет із тютюном, а після того й забув за ту пукавку, не подумай.

— Та чи я думаю...

— На кожного можеш подумати, в кого є зброя.

Вітер котив по дорозі жовте листя, а серед того листя, в золотаво-багряній хмарі, йшов п’яний колгоспний обліковець Онисим Дудник. Заточуючись, зупинився, ніби листя, б’ючись у груди, гойдало дебелою постаттю.

Вгледівши Дуплавого, обліковець і зовсім став стовпом, очікував, і очі його червоніли, як два ворушкі мурашники.

— Т-ти ж-живий? — пробелькотів обліковець.

— Живий, — понуро буркнув, намагаючись обминути.

— А я думав, тебе вбили, — дивувався Онисим, розставляючи руки й перепиняючи шлях. І пообіцяв: — То вб’ють — як не вчора, то завтра.

— Залив баньки сивухою...

— Залив, бо син повернувся з армії. — І, зігнувши кощавого пальця, став манити: — На вухо скажу, не бійся.

— Кажи, почую.

— Рознесе вітер, а так на вухо. — Й нахилившись упритул, видихнув із перегаром: — Якби я стріляв, то не промазав би. Лежав би в мене готовенький, уже помитий, споряджений і відспіваний. Зрозумів?

І коли Дуплавий таки обминув, таки геть подався, обліковець крикнув у спину:

— Вже б і відспівали, зрозумів?

Зареготав, викидаючи клубками дикий сміх:

— Та це жарти, не тямиш!

Жінка завтра мала мастити в хаті, і ввечері послала його в глиняники, щоб у мішечку приніс свіжої глини.

Копав заступом, нагрібав у мішок долонями. У сусідній ямі хтось теж брав глину — показувалась і зникала крута спина в зеленому светрі.

Повний мішок завдати було несила, то покликав:

— Піддай, пособи...

З ями на Дуплавого глянули золотаві очі, як осінні яворові листки. Жилаві руки лежали на держаку заступа, мов корені дерева.

— Якове, — впізнав їхнього сільського теслю, бондаря, кушніра, кравця й шевця в одній особі, — не полінуйся завдати.

Яків дивився на нього з жовтої ями, наче з іншого світу. Й не озивався.

— Бо вдруге не хочеться йти по глину, треба за одним разом.

В очах, на тих вогких яворових листках осінніх, тліло вечірнє сонце.

— Не піддам, — сказав Яків.

І далі стояв у ямі, склавши могутні руки на держаку.

«Він, — подумалось Дуплавому, й хвиля страху, пережитого минулої ночі, заслала пеленою мозок, — безпремінно він... І дробовик має... Він!»