Постріл опівночі

Євген Гуцало

— Ти стріляв? — спитав глухо.

— А що?

— Ти?

— Я.

— За що?

— За батька, якого ви з Піхуром одвели в районну управу, а його потім розстріляли...

— Я не відводив.

— Люди марно не казатимуть.

— Відводили Піхур із Салом, а я тільки пройшов із ними до Чорного дуба, від дуба повернув додому.

— Люди все бачили.

— Відсидів я! Ну? Давно не той. Такий, як усі!

— Нутро лишилось вовче.

— Не той, жити хочу, як усі.

По схилу темного яру скотився хлопчик, наближався прудкою сонячною кульбабкою.

— Дитину бачите мою? Й дитині скажу, щоб знала, хто ви.

— Заявлю!

— Заявляйте, дядьку, тільки хто вам повірить.

Дуплавий сам завдав мішок із глиною на плечі й поплуганився геть.

— Гад, — проказав Яків. — Тре було вцілити, а не лякати.

За столом сидів молодий дільничний міліціонер і складав протокол.

— Привіт потерпілому, — поздоровкався дільничний. І нарешті зняв форменого кашкета, поклав на ослоні. — Значить, жертв нема? Один постріл чи два? Під тополею нічого не виявили? Злочинець не залишив ніяких речових доказів?

Дільничний повторював те, про що встиг поговорити в Мотрею, і господар тільки вовчкувато поглядав на нього.

— Підозрюєте когось?

— А кого? — видихнув.

— Хтось чужий чи свій?

— За своїх не скажу, а за чужого хіба вгадаєш?

Це сказав не він, це хтось чужий мовив його глухим голосом.

— З сусідами не конфліктували?

— В мирі живемо з усіма, — запевнила Мотря.

— На роботі?

— Й на роботі: запряжуть — Василь і повіз безвідмовно.

— Я в хазяїна питаю. — Дільничний міліціонер щось записав до протокола. — Значить, по глину ходили? Поки що не замазуйте.

— Як не замазувати? — дивувалась Мотря. — Хай так і стоїть?

— Хай постоїть.

— Перед людьми совісно.

— Значить, будемо шукати зловмисника, — сказав міліціонер, зводячись із-за столу й натягуючи кашкет на чубату голову.

— А як же нам?.. — обізвався господар.

— Не турбуйтесь — від закону ніхто не сховається. Живіть спокійно.

Вже смеркло, світла в хаті не запалювали. Мотря тінню никала з кутка в куток, і Василь теж не міг знайти собі місця. Де не опиниться, де не сяде — скрізь непевно, незатишно, мовби хтось підглядає в темне вікно. Мовби то не зорі блимають, а чужі очі. Блимають, заглядають, ллють отруту в душу.

«Живіть спокійно»... «Й дитині скажу, щоб знала, хто ви». Чому не виказав? Що стримало?

— Охо-хо, — зітхала Мотря, вештаючись по хаті. — Піду-но до тітки, просила зайти й поставити банки, бо крижі ломить.

На самотнього Василя хата налягла важким тягарем, мов камінь на груди покійника. Обступила ваготою все тіло зусібіч, мов цвинтарна яма. В душі кригою стояв ляк, наче ось-ось мала розколотись на друзки тиша — так, як учора вночі.

Місяць зводив засмучене кругле обличчя над селом.

Василь надумав зносити під погрібник гарбузи з городу — жінка давно загадувала, та раніше якось руки не доходили. Слизькі дебелі опецьки пахли холодною осінньою землею. Щось зашаруділо в саду, в опалому листі, й Василь, похоловши, спинився, втупившись у темряву між деревами. Й здогадався: їжак. Та від здогаду легше не стало, страх уже гніздився в грудях, у голові.

Позносивши гарбузи, подався не до хати, що вирячилась чорними вікнами в ніч, а до повітки, й тут, у повітці, важко сів на розкидане сіно. Й зненацька подумалось: «Добре, що з Мотрею дітей не надбали, з ними не обібралися б мороки за нинішніх часів». Думка про дітей навідувалась не вперше, і він чомусь ніколи не хотів доводити її до кінця, хоч десь там, у запавутинених закамарках душі, таки знав — звідки береться, чому народжується ця думка.

Зловив себе на тому, що палить цигарку, що, затягуючись, цяткою жовтого вогника освітлює руки, обличчя — й гарячково розчавив до підметка черевика.

І вже не міг зоставатись у повітці, наче й повітка стала для нього тяжким одягом, який гнітив стінами, стелею, здушуючи, стискуючи з усіх боків.

Пішов через садок, через город — і тут до нього приглядались дерева, хоч і в своєму садку, а також штурпаки соняшників уздовж межі, низькоплечі кущі шипшини. Згори світив усе яскравіше місяць, і поза городами він почувався, мовби на голій долоні.

Десь у вулиці заливчасто засміялась дівчина, загупотіла ногами, тікаючи, мабуть, від хлопця, і Василь спинився мимоволі, перечікуючи той сміх раптовий і ту несподівану тупотняву ніг.

Біля пагорка дорога розбивалась на дві сталки — одна сталка вела до району, а друга на Куравські Хутори. Споконвіків тут ріс дуб, званий у селі Чорним дубом. Того далекого окупаційного ранку він і справді від Чорного дуба повернув додому, пославшись на те, що жінка, спускаючись по драбині з горища, вивихнула ногу, а до району арештованого за зв’язки з партизанами супроводжували Піхур і Сало.

Та зате все їхнє село бачило, як утрьох конвоювали його до околиці.

Василь утік із поліцаїв, переховувався в родичів по далеких селах, та хіба не довелось відповідати перед законом, хіба не відсидів строк?

Думав, що відповів, думав, що відсидів, а насправді...

З тих пір, як повернувся в село, його все життя — це передчуття вчорашнього пострілу — знагла, в потилицю.

Що привело його нині до Чорного дуба? Грізне, могутнє дерево шелестіло листям, проте в його шепоті не чулось ніякої відповіді.

Василь пішов по ріллі, спустився в байрак. Глід і крушина хапали за поли, високі будяки били в груди. З-під ніг вихопився заєць — і знову страх морозом обпік усе тіло, аж мозок зайнявся вогнем.

Продерся крізь терен і опинився на дні байраку. Тут хтось накосив сіна й не забрав — він сів, а далі горілиць ліг на покіс, і перед ним розкрилось безмежжя нічного неба. Здається, був на самоті з зоряним всесвітом, сповитий темрявою, мов лялечка.

Шеберхнуло — мабуть, пташка зірвалась із куща. Схопився, вглядаючись у тіні байраку, й здалось: хлопчик отой білявенький, що ввечері спускався схилом у глиняники, хлопчик отой, схожий на кульбабку, ген іде безшелесно, мов дух, мов сновидіння, і личко його теж біле, мов із туману, йде той хлопчик нечутно, наближається — й від нього нікуди не втекти, не сховатись!..