Прихованою камерою

Євген Гуцало

Йосип Грицак зупинив машину під ясенами. Клацнувши дверцятами «Запорожця», сховав у кишеню ключ запалення і подався до клубу, що червонів цегляними стінами в промінні літнього надвечірнього сонця. Вже оминав круглу клумбу, на якій буйно росли пишні червоні півонії, як його покликано голосом хоч і притишеним, але владним. Йосип Грицак стрельнув пильним поглядом на жасминові кущі за клумбою, звідки голос долинув, і здивовано спинився, переминаючись із ноги на ногу, і вид його веснянкуватий, дедалі дужче торопів.

— А ми ось чекаємо на тебе, — озвався той самий голос.

Треба сказати, що голос належав не комусь, а самому голові колгоспу їхнього села Котюжинці, й тоді стане зрозуміло, чому так ізнагла оторопів парубок. До того ж голова колгоспу Книш сидів на лавці поміж жасмину не сам, а в товаристві ветфельдшера Якубова, бухгалтера Пекарського й доярки Насті Нетутешньої. А що ноги в парубка стали чавунними й повгрузали в землю, то всі четверо дружно звелися з лавки й перевальцем рушили до нього, несучи усмішечки на обличчях. Причому усмішка у ветфельдшера була якась недобра, мов пес на прив’язі, у бухгалтера Пекарського — така змучена, мов чорний віл, що тяжко наробився, у голови колгоспу Книша нагадувала пташку, що випадково опинилась у неволі й ніяк не порятується, а доярка Настя Нетутешня усміхалась так, наче очі запорошила й ось-ось візьметься терти їх кулаком.

— То яке ти сьогодні кіно крутиш у своєму клубі? — поцікавився Книш.

— «Центуріони двадцятого століття», — відповів Йосип Грицак.

— Центуріони, кажеш?

— Центуріони.

— А вчора що ви крутили?

— Фільм «Варяги» вчора показували.

— Ага, значить, про варягів... Те, що вам дав районний кінопрокат?

— Кінопрокат.

— І як народ сприймає?

— Що?

— Ну, всяких там центуріонів і варягів... Правйльно?

— Правильно сприймає.

Голова колгоспу Книш допитувався, а ветфельдшер, бухгалтер і доярка всміхались — кожне своєю негарною усмішкою. До того ж дивились на Йосипа Грицака так, наче парубок приїхав сюди не на «Запорожці», а на злодієві, та ще злодієм і поганяв у дорозі.

— А вчора перед «Варягами» що ти показував? — допитувався голова колгоспу Книш.

— Перед «Варягами»? Документальний фільм про біологічний захист рослин.

— А перед біологічним захистом рослин?..

Йосипові Грицаку відняло мову. Тоді озвався бухгалтер Пекарський:

— Скажи, Йосипе, що ти показував учора не для масового колгоспного глядача, а для своїх друзяк?

Прорізався голос — гострий, мов швайка, — у ветфельдшера Якубова:

— Ти вже наче не кіномеханік, а кінорежисер Тимофій Левчук!

Шпигнула й доярка Настя Нетутешня:

— Йосипе, то, либонь, ти знімав кінокартину «Штепсель женить Тарапуньку», тільки не признаєшся?

Йосип Грицак кліпав-мерехтів очима так, як кліпає-мерехтить зіпсований телевізор.

— Значить, так, — сказав голова колгоспу Книш. — Ми сюди прийшли дивитись не варягів і центуріонів, а біологічний захист рослин і самі знаємо, без фільмів. Ти нам покажеш фокуси, які вчора показував друзякам своїм.

— Друзякам, а не масовому колгоспному глядачеві, — знову докинув бухгалтер Пекарський.

Кіномеханік Йосип Грицак хоч і зблід, але ж, як мовиться, не в піч замазуватись, та й не з мосту у воду! Втягнувши голову в плечі, подався мимо клумби з півоніями до клубу, а вони, четверо, моторно рушили слідом...

У просторому приміщенні клубу повсідались перед самісіньким екраном. Світло в залі погасло, зате блідою плямою спалахнув екран.

І зразу ж почався фільм. Німий, беззвучний.

— О, та це ж Василь Цимбал, — здивувалася доярка Настя Нетутешня. — Як старається — аж упрів!

— Ти глянь, Кирило Кирилович, — озвався ветфельдшер Якубов. — А черево, черево — завбільшки з пивну бочку!..

— О, Зоя Барвінок! — вигукнув бухгалтер Пекарський. — Навіть спідничку підсмикнула... А ноженята в неї славні, можна позаздрити чоловікові.

— Угу, а он Корній Корнійович, — промимрив голова колгоспу Книш. — Портфель відклав убік, а в портфелі ж, либонь, документи.

— О, баба Варка, горох на ній молочений! — усміхнувся ветфельдшер. — Хто скаже, що не годна в попереку розігнутись?

— О, Валька Скуба! — зле тьохнула доярка. — І не соромно їй, скільки перснів начепила...