Прихованою камерою

Євген Гуцало

— О, дід Ксаверій! — бухикнув у кулак бухгалтер. — Ощадкнижку тримає з районної каси, а тут!..

— Це я сам, — раптом сказав голова колгоспу Книш.

І всі вмовкли, повтуплювавшись поглядами в екран, мовби вгледіли отого хоху, що людей полоха, або ж сподівались угледіти ману, а принесло сатану.

— Видно, що там у вас рукав під пахвою порвався, — обережно прошелестів бухгалтер.

— Жінка вже залатала, кгм, — кашлянув Книш. І враз його наче підкинула догори нечиста сила, засміявся: — А це вже ти, Насте!

— Я, — видихнула Настя, втуплюючись в екран.

— І стараєшся ж! Ха-ха, обома руками хапаєш!

— Лихий попутав...

— Аж язика прикусила!

Перегодя гуртом гомоніли про ветфельдшера Якубова:

— І заробляє ж наче непогано Петро Іванович, а дивіться, як б’ється, ха-ха-ха!

— І якого великого портфеля зготував на ту дурничку!

— Гроші — лакома річ!

Наспіла пора, що загомоніли й про бухгалтера Пекарського.

— Еге, наш Михайло Григорович хоч і не загубив, а знайти силкується!

— Ти бач, сподівається собі лікоть вкусити!

— А який гіркий з лиця, ладен у ложці борщу втопитись!

Перемовлялись і посміювались поти, поки екран погас. Механік Йосип Грицак з’явився з кінобудки із виразом тупої приреченості на веснянкуватому виду.

— Розкажи, Йосипе, як знімав картину, — попрохав бухгалтер, кривлячи в усмішці кутики вуст.

— А як знімав? Прихованою камерою.

— Прихованою, кажеш?

— Прихованою, є такий спосіб зйомок у кіномистецтві.

— Розкажи, як додумався до такого, — наказав голова колгоспу Книш.

— Дурне діло нехитре, — ще дужче знітився кіномеханік, переминаючись із ноги на ногу. Вони сиділи в першому ряду, а парубок горбився перед ними на тлі білого екрана. — Взяв мідного п’ятака, приварив до нього добрячого залізного цвяха й забив на ганку поштової філії у підлогу.

— А звідки ти, Йосипе, знімав своєю прихованою камерою? — прикро так допитувався бухгалтер.

— Моя хата поряд, відчинив вікно в кімнаті — й знімав.

— Крадькома, значить, потай?

— Потай, — винувато супився Йосип Грицак.

— Ану, ще раз покрути своє кіно, — мовив голова колгоспу тоном наказу.

І вони вдруге стали дивитися стрічку, зняту прихованою камерою сільського кіномеханіка. Хоч і не вельми чітке зображення, все ж можна розгледіти дерев’яні приступці перед ганком поштової філії, в які міцно вбито залізний цвях з привареним до нього п’ятаком.

Ось на приступці ступив Василь Цимбал, їхній кращий комбайнер, батько чотирьох дітей, фотознімок його не сходить із Дошки пошани. Побачивши п’ятак під ногами, комбайнер зігнувся, спробував підняти, а як піднімеш, коли приварено до вбитого в дерево цвяха! І так, і сяк смикав Цимбал тих п’ять копійок, аж поки здогадався, либонь, що то чийсь злий жарт, і, спересердя сплюнувши, подався геть.

Кирило Кирилович, агроном на пенсії, довгенько вовтузився над п’ятаком, нігтями колупав, надимався та буряковів одутлим обличчям, але вдалась чоловікові ця операція так, мов старій бабі дитина... Акушерка їхньої сільської лікарні Зоя Барвінок рвала той п’ятак, рвав учитель школи-десятирічки Корній Корнійович, чоловік статечний і всіма поважаний... А баба Варка! Вже так мудрувала, наче зорю хотіла дістати з неба, наче жар-птицю за хвоста прагнула вхопити. Либонь, второпала, що тут якась кумедія, бо аж перехрестилась... А Валька Скуба, бібліотекарка, та, що завжди в заморському одязі ходить, уже так бралась до того п’ятачка, наче американські джинси можна купити за нього, а й вона попеклась, мов дід пампушкою.

З кожного окремого епізоду сміялись дружно, так, як не стали б сміятися з тих кінокомедій, що тепер показують по телевізору. Й коли на екрані знову появився голова колгоспу Книш, то регіт вибухнув такий, що стіни клубу мало не порозсідались. Найдужче сміявся Книш, почервонівши, набубнявівши жилами на лобі, спалахнувши сльозами в очах.

— І треба ж, га? — проказував крізь сміх голова колгоспу Книш, дивлячись, як він ото недавно смикав п’ятака на приступцях ганку поштової філії.

Реготали з доярки Насті Нетутешньої, реготали з бухгалтера Пекарського, з ветфельдшера Якубова. Коли стрічка закінчилась, усі витирали кулаками сльози на очах.

Йосип Грицак дещо повеселів од того буйного реготу: а може, якось обійдеться?

— Значить, Йосипе, прихованою камерою? — допитувався голова колгоспу Книш.

— Ага, прихованою камерою.

— А як ти додумався до привареного п’ятака?

— Додумався...

— Це ж ти торік вступав у Київ на кінофакультет, правда?

— Не пройшов за конкурсом.

— Цього року знову вступатимеш? Цього року сподіваєшся пройти за конкурсом?

— Не кажи гоп...

— Може, й вступиш, ти хлопець не без хисту. Може, колгосп чимось здатен зарадити при вступі, ти там довідайся.

— То якби в сільськогосподарський інститут, а кіно — тут колгоспи безсилі, не помагають.

Йосип Грицак, котрий не сподівався, що їхня розмова поллється таким благополучним руслом, і зовсім одтерпнув душею.

Тут обізвався бухгалтер Пекарський. Лице його вже не сміялось, очі погасли.

— Скажи, Йосипе, навіщо ти знімав оцю комедію з мідним п’ятаком?

— Ну, так,— стенув плечем кіномеханік. — Задумав — і зняв, для сміху.

— Для сміху, кажеш?

— А хіба не смішно?

— Смішно... Значить, збираєтесь отут у клубі з хлопцями, крутите й смієтесь?

— Ну, вчора посміялись разок.

— І чого б ото сміятися з людей, га? Чи вони винуваті, що ти підклав їм п’ятака на дорозі? А люди все заслужені, хороші люди. І голова колгоспу, і вчитель, і агроном, і знатний механізатор. Баба Варка вже в літах, сива жінка, трьох правнуків має. Скажи, чого з таких людей насміхатись?

— Та хіба я насміхаюсь? Я просто зняв прихованою камерою.

— Е-е, Йосипе, ти спершу п’ятака прибив на ганку, а вже тоді знімав! А прибив навіщо? Аби поглузувати з народу.

Слухаючи бухгалтера, всі прибрали серйозного вигляду, а кіномеханік Йосип Грицак знову відчув дражливий холодок у грудях.

— Візьми хоча б над таким задумайся... Корній Корнійович тебе в школі вчив?

— Ну, вчив...

— І не тебе одного вчив, багатьох до розуму доводив. Значить, до такого високого розуму тебе довів, що насміхаєшся тепер?

Кіномеханік Йосип Грицак дивився у вікно, де голубів літній вечір.

— А чи ти знаєш, що наш Кирило Кирилович захищав Сталінград? — вів далі бухгалтер.

— Ну, знаю.

— А комбайнер Василь Цимбал позаторік возив твою матір на своїй машині в районну лікарню, коли її посеред ночі схопив апендицит. Якби на годину пізніше привіз, то вже не допомогла б їй ніяка операція. А ти, лобур великий, зостався б сиротою.

— Таки правда, — роздумливо озвався голова колгоспу Книш.

— А ти знаєш, хто такий дід Ксаверій? — допитувався бухгалтер.

— Ну, дід...

— Еге, дід! Він, може, першу борозну прокладав колись на першому тракторі.

— Таки правда, — знову озвався голова колгоспу Книш, темніючи на виду.

— А візьми Настю Нетутешню, — і бухгалтер кивнув на доярку, що гнівними, орлинобровими очима сяяла поряд. — Чи ти знаєш, яка вона трудівниця?