Пісня про запеклі торги

Євген Гуцало

Недільного дня, чи в понеділок, або у вівторок (будь-коли, бо вийшов на пенсію і має вільний час) Данило сідає на попутний автобус і їде до районного містечка. Тут у найлюдніших місцях — на паркані біля базару, на телефонних стовпах біля аптеки, на широкому щиті біля райвиконкому — пришпилює канцелярськими кнопками заздалегідь заготовлені оголошення. Ці оголошення написано на клаптиках паперу, вирваних із учнівських зошитів у лінійку чи в «арифметику», й на кожному виведено горбатими чорнильними літерами одне й те саме: «В селі Закриниччя продається хата під шифером. Є хлів, критий руберойдом, погрібник і колодязь. Продаються також дрова, п’ятсот штук цегли і три діжки. Прошу недорого. Звертатись до Першака Данила Йосиповича, біля лісу».

З районного містечка Данило так само на автобусі добирається в Андріївку, тут чіпляє свої оголошення на стовпі біля сільради, на газетній вітрині біля колгоспної контори. З Андріївки попутним транспортом добирається в Розлоге, тут теж чіпляє, а одне з оголошень крадькома вхитряється пришпилити аж на Дошці пошани, збоку від знатних людей села. З Розлогого його шлях лежить у Хрещате, бо, звісно, і в Хрещатому повинні знати, що він, Данило Йосипович Першак, продає в Закриниччі хату під шифером, продає хлів, критий руберойдом, погрібник, колодязь, дрова, п’ятсот штук цегли. З Розлогого дістається до Піщаного, потім ще в одне-друге село, аж тут, дивися, вже й вечір, уже й додому пора.

В цих мандрівках по чужих селах багато доводиться почути й побачити, але найдужче, мабуть, Данила цікавить одне: які хати тут продаються і по скільки просять, а також — скільки вступають і за яку суму продають. Трапляється, що в районному містечку, або в Андріївці, або в Розлогому він не просто розпитається, а навіть навідається до людини, котра продає хату. Навідається, обдивиться господу, загляне в піч, на піч, залізе на горище, спитає про кладку стін, про фундамент; коли є хлів — обдивиться хлів; зазирне в криницю; походить по садочку, пильно приглядаючись до кожної яблуньки, зірве грушку, покуштує, мружачи жовтаві, тихі очі; неодмінно розпитає за сусідів — бо купуєш хату, а можеш наскочити на таких сусідів, що сам чорт їм не брат і ніхто їм не радий, а також делікатно запитає за причину — чому продають: нашукано іншу роботу, треба перебиратись до дочки чи сина. Слухає відповіді статечно, кожну, здається, зважує, кожній надає значення, — і люди бачать перед собою чоловіка, котрого не обведеш кругом пальця, бачать чоловіка, що знає толк у всьому, а тому — такий покупець на хату не може не сподобатись, не викликати довіри, без якої, звісно, в такому важливому ділі, як продаж-купівля хати, не обійтись. І, вже наговорившись, нарозпитувавшись, наслухавшись, Данило делікатно питав за ціну, й коли йому називали, мовчав якийсь час багатозначно, мружив розумні жовтаві очі, жував тонкими губами, наче подумки перераховував кожен карбованець із названоі суми, а потім, навіть не торгуючись, навіть не назвавши своєї суми, печальним голосом прощався і йшов із чужого обійстя.

А він, Данило, вмів іти з чужого обійстя! Так, що його проводжали довгими поглядами, покрадьки хотіли, щоб повернувся назад, сподівалися, що саме з ним могли дійти полюбовної згоди, бо ж хіба можна побажати собі кращого покупця на хату!

Отже, поїздивши по довколишніх селах, наслухавшись усілякої всячини про найрізноманітніші випадки продажу-купівлі, побувши в тепленькій, такій загадковій шкурі покупця (липового, звісно, але про те ніхто не здогадувався), Данило Першак сам починав чекати покупців на свою хату.

І покупці не барилися з відвідинами.

— Чули, хату продаєте?

— Від кого чули? — з награним здивуванням відказував Данило, наче це було для нього хтозна-якою несподіваною новиною.