Пісня про запеклі торги

Євген Гуцало

Які, зостаючись хатою, обійстям, городом, садком, у той же час складали його, Данилове, життя. Минуле. Сьогоднішнє. Завтрашнє.

Розказуючи, показуючи, хвалячись і ненавмисне хвастаючись, він розцвітав. Цвіли Данилові тонкі вуста, в’ючись темним барвінковим стебельцем; очі жовтаві тихо грали, на лиці благосними павутинками бабиного літа пурхала, не зриваючись, усмішка; рідке, посивіле волоссячко здиблювалось на голові туманцем-димком-маревом. І вся його кощава зграбна постать наче випромінювала хвилі видимої, відчутної радості.

— Скільки ж ви просите за хату?

Данило мовчав, даючи відповідь ясним, відкритим поглядом. Це була ясна, відкрита відповідь, яку не можна було не зрозуміти.

— То скільки ви просите? — по значущій паузі перепитував покупець.

І тоді Данило озивався:

— А скільки дасте?

Покупець остерігався назвати ціну: можливо, сподівався, що хазяїн запросить значно менше. А тому починав здалеку. Мовляв, у Розлогому продається майжё така сама хата (щоправда, криниці нема, зате город більший), просять за неї стільки-то. Звичайно, якщо поторгуватись, то трохи спустили б у ціні. В Оленівці продається новісінька, цегляна, є електрика, опалення, близько до крамниці й до автобусної зупинки, то тут, звісно, правлять чимало, ціна зубата, кусається.

— А вашій хаті я ціни не складу. Складайте самі, раз ви хазяїн, а я вже своє називатиму. З жінкою навідаємось, хай і вона подивиться, бо, знаєте, не порадишся з жінкою — потім клопоту не оберешся.

— Прошу стільки-то, — нарешті називав свою ціну Данило Першак.

Назвавши ціну, він мінявся з обличчя. Вже не цвіли очі, а сухо дивились; уже темним барвінковим стебельцем не в’юнились губи, а просто були старечою складкою; і павутинками бабиного літа вже не тремтіла усмішка, злетівши безслідно...

Але ж, говорив гарний покупець, у районному містечку за такі гроші можна купити хату, а в районному містечку більше вигод усяких, там кожне хотіло б звести собі гніздо чи придбати садибу.

Данило Першак чув, але не тямив почутого. Все своє життя прожив у Закриниччі, й воно, село, було його життям. Закриниччя стало його плоттю, ввійшло в кров, обернулось на думки. Закриниччя було його щохвилинним диханням, і, здається, його почуття гніву чи любові були на колір такі, як небо над Закриниччям, як земля в полях, як трава по осінніх байраках. Закриниччя в ньому сміялось і плакало, співало і танцювало, жило в його єстві багатоманітно, буйно, і він ніколи не проміняв би його на якесь інше село чи навіть районне містечко, де стільки всіляких вигод і куди багато людей тягнеться.

— То купуйте в іншому місці, — слушно радив Данило Першак.

— Але ж не можна так, щоб не вступити, — наполягав покупець. — Ви правите свою ціну, а я даю свою.

— Прошу стільки-то, — вперто не вступав Данило Першак, якому з невідомої причини вже перестав подобатись цей покупець.

— Хто ж вам стільки дасть?

— Знайдуться люди.

— Чув, що ви вже не перший рік продаєте.

— А не перший, — згоджувався Данило.

— Коли не вступатимете — ніхто й не купить.

Проте Данило вже втратив увесь інтерес до цього покупця. Й не тому, звісно, що той називав меншу ціну, що не хотів пристати на хазяїнову суму. А просто здавалось, що неодмінно знайде іншого покупця і той інший покупець буде кращим, тямковитішим, із ним легше буде порозумітись, а Данило вступить йому, чому ж не вступити гарній людині. А цей хай іде своєю дорогою, хай шукає там, де заманеться...

Минає час, покупці навідуються і навідуються, з усіма Данило розмовляє, хвалиться, з усіма торгується, з ним так само торгуються, а хата як стояла непродана, так і стоїть. І вже вкотре за останні роки між Данилом Першаком і його невісткою Оксаною (а після того, як померла баба, живе таки в Оксани, невістки) відбувається розмова про хату.

— Батьку, — каже Оксана, — й коли ви вже її продасте?

— А куди квапитись? Продам.

— Але ж ходите й ходите на старе дворище, віднаджуєте й віднаджуєте покупців. Скільки побувало їх, чи не з усенького світу. Сторгуєтесь, уже, либонь, і по руках можна вдарити, аж тут ви круть, аж верть — і відмовляєтесь від покупця. Давайте я сама продам. Нащо вам на старість ті гроші здались?

— Не говори, чого не знаєш, — бубонів свекор.

— А хто знає? Перед людьми соромно, — насідала невістка.

— А ти не сором, не сором, — сердився Данило. — Іще продам. А тільки не хочу бозна-кому. Хочу гарному чоловіку.

— Чи не однаково — кому?

— Таки не однаково. — І схоплювався, щоб тікати надвір від таких балачок. Бо ніхто й справді не міг його зрозуміти.

— Ну, добре, — заступала дорогу невістка. — Хай гарному. Але ж і гарні вам траплялись. І наче ж за грішми не ганяєтесь. Маєте пенсію, ми вдвох із чоловіком заробляємо. Продасте, покладете гроші на книжку, хай собі лежать і ростуть, ваші вони, ваші.

— Ти мені не вказуй продавати хату, — сердився Данило. — Продам!

— Може, думаєте якусь бабу знайти на старість? То скажіть... Хочете знайти бабу, тому й житло тримаєте для себе.

— Нащо мені баба? До горя свого та ще чуже? — щиро обурювався Данило.

— Тоді я не знаю...

— А не знаєш — не встрявай!..

Минав час, покупців на хату траплялось усе менше й менше, нарешті й зовсім перестали приходити. Одних віднадив сам Данило, другі багато наслухались про його химери. І якогось дня він заготовляв свіженькі оголошення, де писав, що в селі Закриниччя продається хата під шифером, продається разом із хатою хлів під руберойдом, дрова, п’ятсот штук цегли, звертатись до Данила Йосиповича Першака, біля лісу. А потім їхав по навколишніх селах, переважно таких, у яких іще не бував, і там на найвидніших місцях чіпляв свої оголошення. Гомонів із чужосельцями про те, хто й по чому продав хати, навіть навідувався до тих продавців на оглядини, делікатно видаючи себе за зацікавленого в купівлі. Це були солодкі хвилини його життя, хвилини, в яких почувався мало не всевладним.

Та ще більшої втіхи зазнавав тоді, коли чекав купців на свою хату.

На свій отой корінь у цьому світі, за який підсвідомо чи свідомо тримався і не міг його випустити з рук.

Бо якби випустив хату, в якій звікував вік, зостався б без кореня. А хіба може хто без кореня? А хіба людина може?

Доки стара хата, доки корінь — доти, здавалось, він і людина, доти він і потрібний на цьому світі. Самому собі і всім іншим. І навіть синові з невісткою.

Отже, чекав на покупців, щоб вести з ними довгі розмови про Закриниччя, про сусідів, про кожну грудочку землі на вгороді, про всяку всячину, яка йому була дорога і, вважав, має бути дорогою для інших. На декого з купців Данило сердився, декому радів, проте ні з тими, ні з другими ніяк не міг сторгуватись, бо такі вже це були шалені, нескінченні торги. Так, нескінченні торги, яким не бачилось краю.

...продається хата під шифером... хлів, критий руберойдом... погрібник і колодязь... також дрова, п’ятсот штук цегли... три діжки... недорого... звертатись до Першака Данила Йосиповича, біля лісу...

Так і не знав, принаджуючи й віднаджуючи покупців, шалено торгуючись, що ніколи не зуміє продати своєї хати...

Що продаватимуть уже син із невісткою.