Пісня про запеклі торги

Євген Гуцало

— В Закриниччі говорять люди і в Розлогому казали в нашому.

Данило Першак на якийсь мент замовкав, наче зусібіч мав обміркувати почуте. На лобі залягали дві вперті зморшки, вистигла жовтизна очей холодком цвіла гостреньким.

— Усякого люди можуть наговорити. Коли не продаєте, то даруйте.

— А ви й справді шукаєте хату? — озивався хазяїн. — Де ж бували? Хіба в Розлогому нема путящої?

— І в Розлогому є, і скрізь, але ж хочеться в Закриниччі подивитись. Та коли не збираєтесь продавати, коли самим ніде жити...

— Та продаю, — зізнавався Данило. Зізнавався з таким виразом на своєму тихому, погідному обличчі, наче не пошкодував милості для свого випадкового гостя.

— Можна оглянути?

Й тоді починався огляд хати. Гість прискіпливо приглядався до дверей, до одвірків, до старовинного сволока, що на своєму горбі вже не один десяток літ тримав стелю, приглядався до печі, зазирав у димар, нагинався глянути в штандари, простягував руку в ковбашку, наче сподівався знайти щось, задирав стару верету на лежанці, шнуркував поглядом по миснику, по дерев’яному ліжку. Далі так само прискіпливо оглядав сіни, а в сінях і заступи, і сапи, і граблі, і вила, і діжку, і драбину, що вела на горище, і навіть довгим поглядом затримувався на жердках, на яких висів чи одяг, чи цибуля, чи кукурудзяні качани. Заходив у комору — і в коморі теж на всі речі клав свій важкий, липучий погляд. Далі спускався в погріб і, вдихаючи цвілий, спертий дух підземелля, так само клав липучий погляд на картоплю та буряки, на моркву та редьку, на кадубці з соленим чи квашеним, а Данило Першак у цей час присвічував хистким вогником сірника. Присвічував і дедалі більше сповнювався не поваги, ні, а відрази до такого пильного покупця, який усе хотів побачити, помацати, понюхати. Виходили надвір, оглядали хату з двору, з причілка, з вулиці, від лісу; далі йшли на город — і чоловік допитувався про землю, чи родить капуста, чи не пре, часом, хрін так, що нічим не порубаєш, не виведеш. Так само допитувався про садок, чи родять вишні й чому досі не спиляно оту грушу в кутку городу, стару грушу, що простерла навсібіч своє похмуре, скалічене гілля. До всього було діло зайшлому чоловікові, і в його цікавості Данилові Першаку дедалі більше ввижалось мовби осудження й зневага того, що належало йому, Данилові Першакові, що складало його життя. Дедалі гостріше вбачалось намагання принизити і саму хату, і дворище, і город, і садок, а відтак і все його життя, принизити й применшити, щоб можна було запропонувати меншу суму.

І він замикався перед таким покупцем, а коли той нарешті запитував, скільки ж хата просить, заломлював таку дику ціну, що в чоловіка очі на лоба лізли. («Ага, — подумки торжествував Данило, — вхопив облизня! Чуже не гудь і здоровий будь!») І в такого чоловіка не взнавав, скільки ж він не пошкодує, з таким чоловіком не хотілось устрявати ні в які торги, а хутчій із ним розлучитись і більше не здибатись. І, не поторгувавшись по-справжньому, вони розходились, а Данило Першак, згадуючи найяскравіші подробиці недавніх навідин, почувався так, мовби його хотіли ошукати грубо й безсоромно, мовби йому, не посовістившись, у саму душу наплювали.

— Ти ж бач! — бубонів. — Йому дилюки в хлівці випирають. А хай тобі ребра так повипирають! Ти бач, миші в погребі бігають. А хай би вони тобі під сорочкою бігали.

І хоч дилюки, спорохнявілі, справді в хлівці випирали, і тиньк пообвалювався, і миші шаруділи в картоплі, та й не тільки в погребі, а й у коморі водились, проте Данило Першак чомусь не міг примиритися з чужими зауваженнями, вони здавались йому обмовою, образою.

Але траплялись покупці, які приносили справжнє свято його душі, й меткий на око Данило Першак умів розпізнавати їх миттю. Вони знали, як зайти на подвір’я, як ступити, яке слово мовити, як подивитись, як осміхнутись, вони знали, як тишком-нишком приступити до справи, не применшуючи господаревої гідності, а, навпаки, всіляко визнаючи й шануючи її. І з вдячності за таке ставлення-поводження, Данило Першак розкривався їм душею назустріч, як квітка відкривається сонцю, й тоді, нарешті, починалися справжні оглядини хати, як і справжні торги.

Данило Першак співав пісню своїй хаті. Співаючи їй пісню, він згадував свою покійну бабу, ту осінь, коли побрались і змушені були жити в родичів, згадував усіх своїх родичів, громадянську війну, перші комуни (в селі їх було кілька), як нарізали й відрізали землю, згадував, як натрапили на цю садибу, як із бабою надумали ставитися саме тут, біля лісу... І він виводив свого гостя надвір, щоб той подивився на ліс, а заодно й почув про те, що діялось у цьому лісі в часи колективізації, а також про те, як у минулу війну в цьому ж таки лісі табором стояли партизани. А розповівши про ліс, Данило вже показував на ближній байрак, що темнів терновими заростями, вихваляв пашу в байраці та холодні джерела, які, либонь, і взимку б’ють, а потім, захопившись, уже звірявся зайшлому покупцеві в тому, як тим байраком узимку тікали з жінкою від німців, тікали майже босі, роздягнуті, і вже в полях оглянулись на село — горіло вогняними квітками, гриміло вибухами, добре, що їхня хата вціліла, було куди повернутись.

А по цій дорозі (вів покупця з обійстя за ворота), а по цій дорозі і перший трактор до їхнього села прийшов, Омелько Музичук привів; і троє синів його, Данилових, по цій дорозі пішли до армії в сорок першому, а повернувся тільки один, менший, тепер у колгоспі шофером; по цій дорозі й тікали німці, якраз весною, багно страшне стояло, то їхні машини, танки, гармати в тому багні й позастрявали навічно, примарами бовваніли; по цій дорозі він і бабу свою на цвинтар увостаннє провів, там пристановисько має, невгомонна, в сирій землі, то, певне, і його по цій дорозі пронесуть чи провезуть, бо пора вже, пора.

А які сусіди? На сусідів не поскаржиться, і вони, мабуть, теж не обмовлять його лихим словом. Оці, що праворуч сидять, хата під бляхою, гараж, машина в гаражі, оці дуже славні люди, обоє лікарі, в їхній сільській лікарні роблять, самі навідуються додому, за здоров’я спитають, порошків принесуть чи таблеток. За ними сидить комбайнер колгоспний, жінка його доярка, мають дітей п’ятеро. За комбайнером — зоотехнік, ото вже чоловік човпущий, не спить ні вночі, ні вдень, має велосипед, мотоцикл і машину, бо хіба пішки вправиться, коли на ногах і на ногах! Сусідами його, Данила Першака, не скривджено, кращих і шукати гріх, хоча, правду казати, в їхньому Закриниччі всі гарні люди живуть, з такого села нікуди їхати не хочеться.

Розхваливши хату, дорогу за хатою, сусідів од поля та від лісу, Данило так само докладно, з любов’ю, розхвалював хлів і все начиння в хліві; криницю і воду в криниці; показував діжки, які згадувались у його нехитрій, від руки написаній прокламації; а також п’ятсот штук цегли, яка могла б знадобитись для будівництва; а також дрова, ціла машина соснових і березових дров, яким горіти й горіти в печі, варячи, парячи, смалячи, смажачи. Вів на город, намагаючись, либонь, похвалитися кожним стебельцем соняшника, кропу, петрушки, крутопузими гарбузами, картоплею; він, мабуть, міг би розказати за кожну грудочку, за кожен сажень землі, за той гній, яким удобрювали, підгодовували город, годячи йому, як рідній дитині, і тепер тут не земля, а масло, й посадиш у це масло одну бубку — виросте повний мішок. Так само, здається, міг би хвалитись кожним деревцем і кущиком, які росли за городом, кожною вишенькою на обійсті, яку пам’ятав із дрібненького деревцятка, посадженого його руками чи руками дітей; і так само дорогі йому та близькі по-родинному були кущі смородини, агрусу та малини під парканом, а неподалік — грядочка квасцю, посіяного покійною бабою, а біля квасцю — латочка полуниць, у яких паслися сусідські діти, ніколи навіть дозволу не питаючи. І кущем троянд намагався похвалитись, і піонами, й півниками, й мальвами, які чи самі вродились під хатою, чи були вроджені з його, Данилової, волі.

Мимоволі прагнучи зачарувати покупця, Данило Першак усе дужче чарувався сам, п’яніючи від своєї розповіді, від почуттів, які пробуджувались у ньому від безмежного світу, який складали собою хата, обійстя, город, садок.