Легкий, веселий

Євген Гуцало

Макар Недужий шоферує в колгоспі.

А колгосп великий, і роботи всякої завжди вистачає. Макар од роботи не тікає, він із нею запанібрата. Механізаторів, полільниць, доярок, усілякий трудящий люд возить на степ у будь-яку пору року і в будь-який час дня і ночі. Зерно від комбайнів доставляє на елеватор, цукрові буряки на завод. А коли яке будівництво ведеться в колгоспі — Макар Недужий то сірим цементом обсипаний, то червоною порохнею цегляною, то вапном білим, то пісок річковий із нього сиплеться. Бо біля всякого будматеріалу випадає поклопотатись, поки новий корівник зведуть чи старий свинарник перекриють, а то, дивись, якій знатній телятниці поставлять цегляний дім.

Ніякої роботи не цурається, та, мабуть, найдужче любить, коли голова колгоспу влітку доручає відвезти піонерів їхньої школи до піонерського табору — десь до річки або навіть до моря в Крим. Любить тоді Макар переобладнувати свій грузовик для безпечної їзди, а в мандрівці він уважний, зосереджений, з приємністю відчуває, як на грудях йому лопочеться червоний галстук, пов’язаний гарячими дитячими руками. Діти співають, і здається Макарові, що то везе він повнісінький кузов піонерських пісень, кузов буйноквіту голосів, радості, веселощів... І коли вже, залишивши дітей на місці, повертається порожняком у рідне село, то почувається так, наче залишив у таборі чи в санаторії не просто знайомих Микол, Михайлів, Василів, Оксанок, Тетянок, а зоставив там щось значно дорожче, ближче, — мало чи не рідне...

А потім, звісно, кожне з батьків, чиї діти поїхали на літо відпочивати, приходило до Макара Недужого й цікавилось: як там їхні доїхали, чи благополучно? Макарові були приємні ці відвідини, наче сам він, а не хтось інший, відповідав і за благополучну поїздку, і за перебування дітей у таборі, і за їхнє здоров’я. А то когось здибав на вулиці, спиняв машину і сам починав запевняти, що дівчинці чи хлопчикові там, у здравниці, добре, що всі задоволені, їдять із апетитом, багато граються...

Макар — людина компанійська. Якось так трапляється, що коли збереться товариство, коли вип’ють по чарці, коли наговоряться, аж горлянки охрипнуть, то Макар так поводиться, наче та компанія саме йому найбільше потрібна. Вже один подався, другий непомітно зник, а Макар іще по пляшку збігає в сільмаг, поки не зачинився на ніч, а потім найп’янішого, що лика зв’язати не годен, відтягне на плечах додому, від собак захистить дрючком, а від жінки товариським словом оборонить.

Про Макара Недужого кажуть: легкий, веселий. З таким, мовляв, і загубити не страшно, а коли вже знайдеш — і не говоріть!

Дні тижня однакові для Макара на колір, на запах, на симпатію, та, мабуть, найдужче чекає на дні святкові, на вихідні. Й не для того, щоб, може, відпочити від роботи, відіспатись (від роботи, від трудового шарварку не стомлюється, наче семижильний), а щоб, нарешті, по-справжньому погуляти. Погуляти без поспіху, спокійно, зі смаком, не втрачаючи своєї гідності, погуляти для душі, а не для пустої розваги.

Найкраще гуляється тоді, коли зодягне костюм новий, коли черевики до блиску натерті, свіжа сорочка й краватка ще пахнуть праскою, а старанно поголені щоки пахтять одеколоном. Із нагрудної кишеньки піджака виглядає білий ріжок хустинки, в руці — транзистор, увімкнутий, щоправда, не на повну потужність, а так, напівсиди. І подеколи в бічній кишені згорнута газета (ні в якому разі не районна й не обласна, а, як правило, московська чи навіть зарубіжна — болгарська, польська).

Ступає по вулиці Макар Недужий, а з ним тиха музика посувається. Або ж лунає розповідь про наше трудове селянство. А то й іноземний диктор щось вкрадливо оповідає. Макар слухає і по боках роззирається. А тільки під час прогулянки роззирається спокійно, впевнено, а то більше прямо перед собою дивиться.