Легкий, веселий

Євген Гуцало

— Легкий, — згодився Макар.

— I веселий!

— А чого ж, і веселий.

— То кого шукаєш? Венеру, ха-ха-ха?! Нащо ти Венері здався, в неї других зальотників по саме нікуди! Ось тобі Надька Загайна чим не підходить, га? Грім-дівка, танцює шейк, у сільмазі промтоварами торгує, в технікумі вчиться заочно!

Надька Загайна сиділа тут же, в гурті. Це вона продала Василеві лотерейний квиток, на який випав такий виграш. Причім не хотів брати («Хіба хтось виграє? Ото розподіляють виграші по списках, а найдорожчі випадають тим, хто більше квитків продасть!»), проте Надька Загайна зуміла вмовити. Тепер, щаслива чужим щастям, рум’яна, дорідна, з рудим туманом високо збитої зачіски, прислухалась до балачки, що ставала все шпаркішою.

— Надька — це приз. Суперкубок, — сказав Макар. — За такий приз воювати треба. Як у футболі.

Загайна вдячно усміхнулась йому.

— У якому футболі? — здивувався Василь Гребиножко. — Нащо воювати? Нащо калічитись, ноги виламувати? Тільки скажи: Надько, ходімо — й піде!

Загайна, як і багато інших дівчат у селі, й справді віддалася б за Макара Недужого, варто йому було тільки пальцем кивнути. Бо мав хлопець якусь відьмацьку звабу, мав... А тому зараз не сердилась на цю балачку, а навпаки — навіть раділа покрадьки, бо виходило так, наче Гребиножко від її імені говорив. І їй нетерпеливилось почути — що Макар відповість? Як поведеться? Пожартує чи, може, й ні...

— Ні, — мовив Макар, — суперкубка без фінального матчу не буває.

— Тобі потрібен той фінальний матч?

— Надьці потрібен. І мільйонам болільників, правда, Надько?

Всі зареготали, Надька теж, колишучи могутніми грудьми. Василь Гребиножко буркнув:

— А крутнув хвостом — і на глибоке, не зловиш... Легкий ти чоловік, веселий.

Уже коли добре посутеніло, Макар обіймав гарячу, як електропраска, продавщицю за густим бузком і шепотів на вухо, яке лоскоталось колючим пасемком:

— Чесне комсомольське даю, що ти суперкубок! За тебе має боротись київське «Динамо» проти мюнхенської «Баварії»! Віриш? Або навіть проти збірної світу. І щоб на воротях стояв Лев Яшин. Віриш? І щоб Олег Блохін забив три голи!

— Ой і наговорив, — шепотіла Надька, яку тривожила парубкова близькість і ця розмова, сповнена багатозначних, як їй здавалось, натяків. — То кому б я дісталась? Олегу Блохіну? Чи збірній світу?

— Суперкубок — перехідний, ні за одною командою не закріплюється навічно...

І коли недавно за столом у теплому гурті сидів, і коли жартував, і коли ось зараз із Надькою Загайною за бузком перемовлявся — нило йому в грудях і нило. Ниття дужчало, навіваючи смуток, і підсвідомо Макар запитував себе: чого я тут, га? Чому досі не подався? Чому роблю те, що не подобається, і не роблю того, що просить душа?

І, наче струснувши з себе гадючі присоски омани, зміненим голосом сказав:

— Ну, Надько, категоричний привіт! Наших нема, наші у круглосвітньому круїзі!

І, ошелешену, зоставив дівчину за бузком, і вже транзистор свій узяв, увімкнув, і вже за ворітьми опинився, полегшено зітхнувши.

— «Передаємо останні вісті, — гриміло з приймача. — Тваринники артілі «Надзбручанська» звітували високими надоями молока, які перевершують...»

Цієї літньої пори село ще не заснуло, проте кладеться до сну. Завтра Макару Недужому виходити на роботу, до машини, а сьогодні він іще гуляє.

— «Телятниця Марія Нестеренко перевиконала взяте на себе високе зобов’язання, домігшись від кожної закріпленої за нею голови приросту живої ваги...»

А поки що він гуляє... Ось і найдальший куток їхнього села, — тут, у низинці, водою з копанок тягне, луговою прохолодою, мохом. І жаби кумкають, наче перед останньою своєю годиною. Хати, як і люди, наморилися за довгий спекотний день, ген одна приплющила золоте око, а за нею й друга раптово. Макар вимикає транзистор і зупиняється під тополею, відчуваючи, як у грудях наростає зворушення, б’ючи знеможливим болем у голову. В низенькій хатинці, що видніє за рідкенькими вишнями, вже не світиться. Коли добре прислухатись, то, мабуть, можна й почути, як ця хатинка й дихає у своєму першому, ще молоденькому сні.

Скрадливо заходить на подвір’я і, прислухавшись, обережно стукає пальцем у шибку і сам побоюється її тугого, скляного відлунку. Потім прихиляється плечем до стіни і, намагаючись погамувати зглибіле дихання, очікує. Очікує хвилину, дві, п’ять, десять і, вже майже втративши надію, вже майже зібравшись іти геть, чує, як несподівано риплять двері.

— Хто тут? — чується заспаний, сторожкий голос.

Макар злегка вмикає транзистор — і в нічний простір проливається чиста мелодія.

— А, це ти... — знову лунає голос, проте вже спокійний і навіть байдужий. — Прийшов...

Макар наближається до постаті в білому, чує від неї хатній дух, смак материнського молока гострий, бачить очікувальні очі, що мерехтять у темряві повільним, майже нерухомим світлом літніх світляків. І те мерехтіння світляків — наче зоряний пил, космічна невагома курява — вгадується на її повних, рельєфно окреслених устах.

— Прийшов, — озивається Макар. — Ми ж умовились на сьогоднішній вечір.

— А вже ніч.

Він болісно думає — дорікнула? І, намагаючись віднайти в собі свою звичну рішучість і зараз не знаходячи, запитує:

— То яка твоя відповідь?

І кладе їй долоню на плече. І відчуває, як чужим, як незігрітим осіннім листочком лежить долоня на теплому, твердому плечі.

— Ні, — озивається жінка.

— Але ж чому? — не втрачаючи своєї награної рішучості, запитує Макар.

— Шкода тебе...

— Чому шкода? — не годен втямити.

— Гарний ти, добрий, життя твоє пряме, незіпсоване. Знайдеш собі щастя, бо такі, як ти, завжди живуть щасливо. Кажеш, що нікого не можеш полюбити? Іще полюбиш, повір мені, я знаю.

— Звідки можеш знати таке? — відчуває, як губи йому дерев’яніють, сіпаються, спростовуючи таку образливу намову.

— По-іншому не буває... Ну, розійшлась я з моїм шалапутним Степаном, подався з села, не живемо два роки разом. Але ж дитина в нас...

— Чи я відмовляюсь від дитини?

— Хіба кажу, що відмовишся? А тільки рідний батько завжди дорожчий, навіть шалапутний. А як повернеться?

— Написав?

— Ні, не писав, та однаково — де подінеться від своєї дитини? А ти наче собою жертвуєш.

— Не жертвую! — скрикнув. — Дурію без тебе, ніхто не любий.

Жінка засміялась м’яко:

— Легкий ти, веселий, знайдеш пару. За тобою всяка побіжить.

— Ти ось не біжиш.

— Ну, йди, — сказала з материнськими, вибачливими нотками в голосі.

— Але ж не любить він тебе! — доказував, відчуваючи, що доказує марно. — Й дитину свою не любить! Відцурався!

— Не знаєш іще, як у житті трапляється часом...

— І ти хочеш, щоб траплялось?

— Іди, сусідів побудиш, — м’яко наполягала.

Макарові ноги вгрузли в землю. Піти — відірвати себе від надії, від сподівання. Усе здавалось, що неминуче має почути інші слова, має почути згоду. Як йому не вірилось у щирість відмови! Бачив перед собою виразні очі, що мерехтіли повільним сяйвом літніх світляків, — і карався їхнім спокоєм. І такі дорогі, такі жадані були вуста, що промовляли чужі слова, і на них наче зоряна холодна курява ледь поблискувала, а може, роса зоряна...

Сам був уражений, коли обернувся й пішов, наче це сталось не з його волі... Вербами пахло, нічними лопухами, кінським щавлем, болотом. Вуличка слалась під ноги сонна, зморена. Увімкнув транзистор — і не міг втямити почутого:

— «У червні цього року вхід у гавань нормандського порту Трувіль надовго заблокували риболовецькі судна, завадивши проведенню міжнародної парусної регати...»

— Ой-ой-ой! — тільки й проказав Макар з дикою злістю й крутнув ручку транзистора. — Бач, заблокували гавань...

Музичні інструменти творили грозу в ефірі. Гримів грім ударника, саксофон божеволів у несамовитому екстазі, сурма знемагала від дикої пристрасті.

— Те, що треба! — проказав Макар і увімкнув приймач на повну потужність.

Музичний грім ударив над сонним селом.

— Молодці! — викрикнув Макар у ніч. — Шалійте!

Чомусь почувався так, наче недавно плакав... Завтра йому на роботу, знову в рейс, як добре — в дорогу! в дорогу! І сам собі сказав: «Люблю машину свою. Ким би я був без машини?..»