Легкий, веселий

Євген Гуцало

І з усіма вітається перший.

— Вітаю і поздоровляю! — каже Макар. Каже всім. — І своїм ровесникам, і дівчатам, і старим дідам, котрі тугі на вухо.

Крім «вітаю і поздоровляю», у нього є й деякі інші улюблені вирази, яких, здається, набрався в своїх численних поїздках: «категоричний привіт», «об’єктивна дійсність», «рішуче й безповоротно», а також — «це дані ворожої розвідки».

Пополудні вже дехто огинається в чайній і біля чайної. Не вимикаючи транзистора, що зараз передає джазову музику, Макар заходить усередину і вже вкотре з іронічним виразом на вродливому обличчі зупиняється перед постановою їхнього сільського виконкому. Постанову взято в рамку під скло, і там наведено список людей, яким виконком заборонив «відпускати спиртні напої».

— Гайовий, Варченко, Каленик, — уголос читає, кривлячи виразні, соковиті губи. — Колісниченко, Левчишин, Легейда, Машталір, Нетреба, Недужий...

Прочитавши своє прізвище, він чомусь усміхається задоволено й каже буфетниці:

— Пляшку лимонаду!

— Без закуски? — глузує буфетниця, яка взяла звичку глузувати з усіх, хто у списку.

Підморгнувши у відповідь, Макар іде за пластиковий столик пити лимонад. Транзистор ставить на вільний стілець, слухає передачу. Зрештою до нього підсідає колгоспник літнього віку, що зайшов попити пива в таку спеку, і Недужий звертається до нього:

— Чули, Іване Костьовичу?

— А чув, чув, — хитро відповідає колгоспник літнього віку, який наслухався про різні Макарові витівки. Й оскільки той не поспішає з новиною, безпечно п’ючи пухирчастий лимонад, запитує по мовчанню: — А що?

— Та ось, — без тіні усміху в очах відказує Макар. І діставши газету, діловим голосом починає читати: — «Радянський біосупутник «Космос-782», який недавно повернувся на Землю, доставив додаткові можливості американським біологам, які займаються вивченням впливу космічних факторів на життя. Вони провели з його допомогою чотири важливих експерименти і, крім того, надали радянським спеціалістам низку зразків».

— Ти ж дивись! — промимрив колгоспник літнього віку.

— Ви, Іване Костьовичу, послухайте далі, — значущо проказав Макар і, надпивши лимонаду, вичитував із газети: — «Останній американський біологічний дослідний апарат було запущено в 1969 році, і якби біологи із США не могли використати радянський супутник, то їм довелося б чекати, поки в вісімдесятих роках появиться човновий космічний корабель. У цих експериментах узяли участь також Франція, Румунія, Чехословаччина».

Дочитавши, Макар Недужий втупив прямий погляд очей у колгоспника літнього віку. Той мовчав. Тоді Макар, узявши транзистор і вже виходячи, мовив:

— Ось яка широка душа в нашої держави — нічого не шкодує!

Колгоспник літнього віку непорозуміло всміхався, так і не збагнувши: поглузували з нього чи всерйоз побалакали.

Біля сільради, що міститься неподалік чайної, Макар бачить Таню Зеленько, яка в цьому році закінчила десятирічку, послала документи до інституту в Київ і тепер ніяк не дочекається виклику на екзамени. Таня Зеленько в їхньому селі подобається всім своєю відкритою вдачею, красою, веселістю — і, мабуть, їй так само всі подобаються.

— Виклик є? — питає Макар Недужий, відчуваючи в цю хвилину справжнє вболівання за дівчину. — Може, я буду в місті, то зайду й спитаю?

— Не треба, — відповідає Таня Зеленько. — Самі пришлють.

— Закохаєшся в інституті, так? — раптом питає Макар. Не так питає, як стверджує.

— В кого? — дивується Таня.

— Знайдеться Вовк-Сіроманець на нашу Червону Шапочку! — І враз: — Поговоримо?

— Про що? — тремтять волохаті вії у Тані Зеленько. Мабуть, зараз їй здається, що Макар освідчуватиметься в коханні, так у нього міняється, построгішавши, обличчя. І, певно, зараз їй чомусь хочеться не помилитись у своєму передчутті.

— Про дружбу і любов, — каже Макар і вимикає музику транзистора. Залягає тиша, повна якоїсь незбагненної тривоги. Таня Зеленько не перестає переможно всміхатись, хоч і не без остраху. — Так-от, про дружбу і любов, — повторює Макар.

— У школі наслухалась, — недбало кидає Таня.

— Дружба — це дружба, — твердо каже Макар Недужий. — Дружити можна з багатьма, сьогодні й завтра. А любов — це любов. Любити можна тільки раз — сьогодні чи завтра.

Дівчині вже не здається, що Макар хоче про себе сказати, й вона трохи розчарована. І, можливо, навіть ображена. Бо таємно їй давно подобається Макар — ще, мабуть, із восьмого класу. І її однокласниці теж не байдужі до нього, хоч, може, більшість із них таємно закохана у вчителя фізкультури.

— Я знаю... — непевно проказує Таня Зеленько, й несподівано її голос здригається.

— Тож дивись там в інституті, — наказує Макар. — Коли полюбиш, то люби. А коли ні — не грайся в любов. Умій берегти своє почуття, зрозуміла?

І горда Таня Зеленько несподівано для самої себе відказує:

— Зрозуміла.

І голос дівочий знову здригається.

Макар Недужий іде по сонячній вулиці, а вона якусь мить дивиться вслід, про щось думаючи, сподіваючись на щось. Про що думаючи? На що сподіваючись? Важко зараз знайти певну відповідь у її весняному серці, а тільки їй шкода розлучатися з Макаром...

А шлях його лежить через надвечір’я; грає в руці транзистор — слухає підряд усі передачі, хоч удома, наодинці, не захоплюється радіо; порипують черевики, пахне праскою сорочка, а нафталіном — костюм. «О, Макар Недужий прогулюється», — дружньо всміхаються знайомі, котрі знають за хлопцем цей гріх. А він іде з таким виразом на обличчі, наче простує не безцільно, а має тверду мету. Завжди з таким діловим виразом ходить.

— Макаре! — лунає крик із чепурного двору, що прилягає до їхньої сільської пошти. — Не проходь мимо!

І долинає сміх... Того, хто кричить, не видно за зеленою стіною бузку, проте Макар, не вагаючись, звертав до чужого обійстя.

А тут, просто неба, поставлено стіл із наїдками, а за столом компанія напідпитку. Верховодить (тамадує, як тепер кажуть у селі) молодий господар Василь Гребиножко, губатий, з волячою шиєю і з волячою вдачею ровесник Макарів, який, виявляється, «приливав» «Жигулі», виграні на лотерейний квиток.

— Вітаю і поздоровляю!

— О, Макар! Де пропадав? Давай хутчій за стіл! Штрафну! — закричали гуртом.

У Василя Гребиножка чоло, груба шия, волохаті груди були покриті краплями поту. Так само піт блищав на губах, за вухами. Він поліз цілуватися з гостем. І вже розказував Макарові те, що недавно розповідав іншим:

— Колгосп без мене — ні ногою! Я слюсар? Слюсар! Я токар? Токар! Я тобі фрезерувальник? Фрезерувальник! А тепер от на лотерейний квиток виграв машину. Міг і купити, бо в черзі стою, а пофортунило. Скажи, міліція дозволить мати лотерейну і взяти в магазині ще одну?

— На обох їздитимеш?

— Ні, ти відповідай!

— Дозволить, — сказав Макар. — Коли всі охочі задовольняться.

Дехто засміявся за столом, а Василь Гребиножко посердитішав і потемнів на виду:

— То я, по-твоєму, не маю права? Не маю права на щастя?

— На яке — лотерейне? — запитав Макар.

— Ага, на лотерейне, — підтвердив Василь Гребиножко.

— А воно тобі треба?

— Що за вопрос! — бадьоро відказав Гребиножко і, коли вкотре випили за його дармові «Жигулі», навпрямці запитав у Макара: — Ти чого досі не женишся? Ось я хазяїн? Хазяїн! Ось у мене вже діти, машина? Діти, машина! А ти армію відбув — і холостий. На холостому ходу завжди, еге? — І зареготав так лунко, що кури злякано закудкудакали на причілку.

— Поет сказав: любити можна тільки раз! — мовив Макар, усміхаючись вибачливо якось.

— А ти поетів слухаєшся? Свого розуму не маєш? Живи своїм, а не позиченим!

— Місяць теж сяє відображеним світлом, — сказав Макар. І вже усміхнувся винувато.

— Легкий ти чоловік! — по-доброму дорікнув Гребиножко.