Перезва

Євген Гуцало

— За таку наречену можна й не постояти в ціні, — зламуючи брову, мовив Броварник. — Береш найкращу дівчину в Закриниччі.

Червоношапка — рум’яний, упевнений — хвилю якусь міркував, як то йому вчинити перед здивованими дружбами, а потім зважився і, сягнувши в нагрудну кишеню, дістав гаманець.

— Бери, — простягнув Броварнику зелененьких п’ятдесят карбованців. — Раз перезва, то перезва, раз викуп, то викуп. За найкращу дівчину в Закриниччі не шкода.

Святково зодягнуті, ще з учорашнього дня захмелені дружби всміхнулись, горді за молодого. Броварник узяв гроші й ледь-ледь скривив губи, наче невдоволений.

— Авжеж, мало, — наче вгадавши його думки, згодився великодушний у цей день Червоношапка, даючи ще один зелененький папірець. — Бери, погуляєш у місті зі своїми студентами, розкажеш їм про мою Наталку. Я б за неї півсвіту віддав.

— Так любиш, еге? — зламуючи соколині брови свої, спитав Броварник. — Півсвіту?

— Ага, півсвіту, а решту світу — в додачу! — мовив щедрий Червоношапка, якому, певно, легко було зараз отакими словами розкидатись.

— То що, хлопці, приймаємо додачу? — поспитав Максим у друзів своїх. — Нехай іде молодий до Наталки?

— Нехай іде, — загомоніли. — Бо яке ж то весілля без молодого, вже відкупився.

Броварник із видимим жалем вступив дорогу — наче якби не схвальний голос усієї перезви, то він би чи й пропустив молодого з його дружбами. То він би чи й задовольнився отими двома зелененькими. Хто відає — може, захотів би взяти від Червоношапки й справді півсвіту, щоб вистачило для викупу.

— Приходьте на весілля, — запросив Червоношапка всю перезву оцю вуличну, радий зі своєї щедрості. — Хто ниньки на танцях не пообриває каблуки, то завтра вже підметки обірве.

Не один хлопець із перезви, проводжаючи поглядом Червоношапку, позаздрив молодому. Бо за якийсь місяць-другий зумів забити памороки самій Наталці, найвродливішій дівчині в Закриниччі! З військової частини, що стоїть у районі, мало не щонеділі добивалися в село юні офіцери до сільських дівчат, а найперше — до Наталки, щоб, може, потанцювати з нею в клубі. Дехто з сусідніх сіл навідувався, та закриниччянські хлопці потолкували ладком із кожним окремо, вони хутко забули дорогу. Отже, не поталанило ні чужим, ні своїм.

Перезва, примовкнувши, якийсь час дивилась, як попід яворами віддаляється молодий — твердо ступаючи, гордо несучи голову. Бо не тільки хлопці, не тільки Закриниччя склало йому високу ціну за цей шлюб із Наталкою, а й сам собі склав Червоношапка не меншу.

Перезва діловито, весело стала поратись коло викупу, сиплючи то солоні, то приперчені дотепи. Максим Броварник якийсь час човпів за спинами в хлопців, а потім, зсутуливши плечі, геть почвалав. Тоскна злість негадано опосіла душу, день став немилий, Закриниччя рідне стало чуже, й він у Закриниччі теж чужий.

Прийшовши додому, сів під хлівцем, запалив цигарку. Видалась несмачною, то притоптав, затягнувся другою — й ця не ліпша... Казала мати позносити в погрібник гарбузи, ген повилягались у городі, мов підсвинки, та не хотілося зводитись. Наблизився зі здушеним сокорінням півень, поблимував на Максима кривавим оком — не владав рукою, щоб прогнати.

Ганна, сестра, саму себе поштиво з сіней винесла. Тілиста, з копицею білястого волосся на голові, Ганна вічно клопоталась обновами, любила їх, а відтак уже й себе в тих обновах. І водночас працьовитішої від неї, мабуть, не було на все Закриниччя.

— А ти чому не на весіллі? — поспитала в брата переливчастим голоском, який вважала однією зі своїх дівочих приваб. — Чого надувся сичем?

— До кого ж мені йти? — похмуро запитав Максим, байдуже оглядаючи розцяцьковану сестру.

— Наче нема до кого! — нітрохи не сердячись на байдужість у братовому погляді, відказала Ганна. — Я ось до Наталки зібралась, ходімо разом, за руку заведу.

— Та веди вже когось іншого, коли охота, а я вдома посиджу. Та й на автобус пора готуватись, бо потім до міста чим доберусь?

— Доберешся! Та й не гріх запізнитись на якийсь деньок!

— А чого мені спізнюватись, коли можу вчасно дістатись?

— Ой Максиме! — хитрувато й докірливо мовила сестра. — Злостись чи не злостись, а назад уже нічого не вернеш. Думаєш, не знаю, чого не хочеш іти до Наталки на весілля?

— А чого? — дивився некліпливим поглядом.

— Якби не любив, то не сидів би отут сичем. Любиш Наталку, тому й злостишся.

Примружився, самі лише скалки зіниць золотаво тліли. А по обличчю наче рожевим димком війнуло — мабуть, кров ударила в голову. Сказав якомога недбаліше:

— Дівчат багато, всіх не перелюбиш. Та й чи зійшовся світ клином на Наталці?

— Говори-балакай! Того й злостишся, що з-під носа в тебе вихопили, — з видимою образою за свого брата говорила Ганна, і її високі груди пружно здригались. — Уже не вернеш, пізно! То раніше з-під вінця викрадали наречених, тепер так не водиться... Таку дівчину прогавив!

— Ну-ну! — з погрозою в голосі буркнув Максим. — Нікого я не прогавив, моє не втече від мене.

— Еге, не втече, — перекривила сестра. — Ждатиме, поки почухаєшся... Якби не був таким гордим, то, може, ниньки твоє весілля справляли... Ото по губах текло, а в рот не попало!

— Бо гордий, — уже спокійніше відказав. — Коло неї завжди череда хлопців гарнасувалась.

— А чи Наталка не варта, щоб гарнасувалась череда? Та коли хочеш знати... — Затнулась, наче вагалась говорити, і все-таки сказала: — Коли хочеш знати, вона про тебе найбільше й думала!

— Брешеш, — недовірливо мовив Максим. Проте вже не мружився, очі пом’якшали, наче крига в них зісподу підплила талою водою. І повторив майже радісно: — Брешеш!

— Ти не гордий, а тюхтій, — уже не дорікала, а сварила сестра. — Кращої пари тобі не знайти, ото всеньке життя кусатимеш собі лікті тепер, облизуватимешся!

— А то ще вилами по воді писано, хто облизуватиметься.

— Чого там вилами по воді? Розпишуть їх у сільраді, як і всіх, і не вилами, а пером. Хоч би пішов на весілля та подивився, як беруть шлюб, колись би знадобилось.

— Казав глухий — почуємо, казав сліпий — побачимо...

— Ну, жартуй, коли жартується, а я сама піду.

Максим завів батькові «Жигулі», що стояли біля колодязя, гайнув із подвір’я так хутко, що червоний півень ледве встиг вискочити з-під коліс. Уже за ворітьми збагнув, що доведеться їхати повз Наталчину хату, — й проскочив мимо обійстя, навіть скоса не глянувши. І тут, звернувши на сусідню вуличку, несподівано мусив загальмувати.

Мусив загальмувати, бо тісні береги вулички заповнили барвисті хвилі весільного потоку. Десь там у голові потоку, що губився поміж ясенами, йшла Наталка у білій фаті, йшов Червоношапка в святковому костюмі, грав духовий оркестр, найнятий на цукровому заводі в сусідньому селі, там ішли дружби, світилки, бігли діти, статечно простували батьки й матері молодої та молодого. Рожево горіла збита догори курява, линули розсипчасті, якісь задушливі звуки маршу, з ясенів спадало воскове листя — і все це було зараз таке нестерпне Максимові Броварнику, що він не міг перечікувати, коли потік вихлюпнеться з тісних берегів вулички. Здав «Жигулі» назад, в’їхав на чиєсь обійстя, розвернувся тут — і повернув назад, до ставу. Промчав мокрим лугом, стежиною проскочив через верболози і вже тоді опинився на околиці.

Полівка повела через озимину, що розгорнула наобіч молодесенькі свої крила, й Броварник зараз і сам не відав та не тямив, куди летить. Зрештою, мав спинитись, бо полівка вибігла на ріллю й машину почало трусити.

Чорнозем розіллявся-розтікся до самого обрію, лежав пустельний, де-не-де сивасто переблискував. Лише опинившись у полі, Броварник здивувався: яка трясця занесла сюди? Навіщо тікав із Закриниччя, мовби за ним чорти гнались? Якщо й чорти, то сидять у ньому, а від себе не втечеш ні на «Жигулях», ні...

Трохи оговтався, й тоді спливли в пам’яті слова, сказані сестрою: «Коли хочеш знати, вона про тебе найбільше й думала!» І ручайки кволої радості, які під хлівцем ледь-ледь стали підточувати єство, тепер дужим потоком заполонили всього Броварника. Мовби несподівано йому розвиднилось отут посеред чорної ріллі, стало видно не тільки від обрію до обрію, не тільки прозирнув у свою душу, а й у Наталчину зумів заглянути.