Перезва

Євген Гуцало

Радів — і водночас лаяв себе. Авжеж, дурень, телепень! Так, із-за рогу мішком прибитий! Звісно, з лопуцька, а не з чогось ліпшого! Не міг перебороти свою гордість, бачте, гідність його була ображена, що біля Наталки ціла череда завжди гарнасувалась! А чи вона зважала на ту череду? Не могла дочекатись, коли прийде він, Броварник, то діждалась Червоношапку з Воркути, бо ж треба за когось вийти заміж, щоб і справді не засидітись у старих дівках.

Ген, удалечині, Закриниччя лежить довкола великого ставу, що туманно посвічує застиглим оловом осінньої води. Вже, певно, весілля повертається з сільради, можливо, й повернулось... І Броварник зараз дивиться на рідне село, як завойовник, тільки от орди під його рукою не було, замість орди — лише дике сум’яття почуттів.

А може, сестра пожартувала? Адже любила допекти братові, який посміювався з її пристрасті наряджатись, бігати за обновками, за парфумами. Та ні, сказала правду. Й Броварника дедалі дужче опановувала радість, що його потаємне почуття було так само потаємно розділено. Що, можливо, зараз на своєму весіллі Наталка з жалем згадує і про нього, даремно виглядаючи поміж гостей.

І чого опинився в полі? Вже позбувся розпачу і, ще не відаючи, що чинитиме, сів у «Жигулі» й погнав до Закриниччя так само хутко, як недавно тікав світ за очі.

Машину поставив у вулиці, неквапом вийшов, неквапом ступив на подвір’я, роззираючися з висоти свого росту на весільчан, що товклись попід хатою. Свавільна усмішечка, яку Броварник і не спитувався пригасити, тремтіла на устах. Наблизився до чоловіків — гомоніли про цукрові буряки, що, викопані, лежали в полі і їх слід було вивезти на завод, — і слухав із таким виразом на обличчі, мовби тут або розмова ніяка не точилась, або ж сам думками своїми витав десь у небесах.

На сінешньому порозі показався Червоношапка — золотий ланцюжок від годинника звисає з нагрудної кишені, на пальці правої руки обручальний перстень теж сяє щирим золотом — і, помітивши Максима, пішов до нього, розставивши руки для обіймів, наче, нарешті, дочекався найдорожчого свого гостя-друга.

— Ну, ти її бачив, га? Ти її бачив? — мало не захлинаючись од щастя, гомонів молодий, одводячи Броварника далі від дядьків на причілок хати. — В Закриниччі ще ніколи такої молодої не бачили й не побачать! Я для неї знаєш скільки заробив? Не на один день вистачить! Я ще там думав — повернуся в Закриниччя, то найкращу дівчину собі виберу, не відмовить. Приїжджаю, аж тут найкраща — Наталка! Кращої немає, правда? Ну, думаю, ось кого любитиму, хто мене полюбить! Я хлопцям дав викуп — відро горілки, та це ж крапля! Я тобі дав сто карбованців — хіба це гроші за Наталку? Віддав би півсвіту, цілий світ — і однаково мало, бо така вона славна.

— Любиш? — Із тією самою свавільною усмішечкою поспитав Броварник.

— Руку мою бачиш? — розчепірив корчувату долоню. — Ще півроку тому не знав, для кого робить оця рука, хоча й робила для когось, робила! А тепер знаю — для Наталки мозолями обростала. Відтяв би за Наталку не задумуючись. То я більше, ніж люблю! Ось тут вона тепер мені, — долонею по грудях ударив. — Ось тут вона, — по крутому лобі ляснув. — Ніколи вже не вирву, й ніхто мені не вирве. Скажи, чи може хтось у мене відняти зароблене? Отак підійти, взяти за барки й сказати — віддай? Та я кусався б, зубами горло перегриз, а не віддав свого!

Так одчайдушно говорилось, так запекло мерехтіли сутінкові тернові очі, що усмішечка сама сповзла Броварникові з уст і вже дивився на молодого не те що з острахом чи здивуванням, а найперше недовірливо. Бо не міг і в думках собі покласти, що любов здатна так осліпити людину, що цією осліпленою людиною може виявитись Червоношапка.

— Та я для Наталки всього свого життя не пошкодую! На рік пошлю вчитись у педінститут заочно, бач, як дітей любить — із ясел не вилазить. Не тільки тобі вчитись, ні, хай і вона вчиться. Раз влада наша дає — все треба брати, нащо залишати комусь? Чужий тобі не подякує, тільки посміється, а кому охота пошитися в дурні? Я Наталці свою любов, а вона мені свою, й ми квити, й так на всеньке життя. Хату поставлю на горбку біля ставу, там садиба моєї покійної баби. А сам, клянуся, Героєм Соцпраці стану, щоб Наталку мою не тільки в Закриниччі шанували... Думаєш, не знаю, скільки залицяльників біля неї кружляло, як мухи? А всі впіймали облизня, гарбузової каші скуштували!

Постать Червоношапчина дихала силою, в кожному його русі чулась невпокореність дужої вдачі, вивірена певність. Коли він таким став? І невже в тому щупленькому мовчакуватому хлопчині, який колись бігав по Закриниччю, крився нинішній Червоношапка, — затятий, владний?

— А про Наталку вже й славу встигли розпустити недобру по селу. Хіба винувата в тому, що всім подобається? А я не побоявся ніякої слави, от! — Червоношапка стис кулаки й повторив: — Не побоявся! А якби навіть, — міняючи вираз обличчя на змовницький, сказав Червоношапка, — й завинила в чомусь, то що? Хіба хтось є без гріха? Нема таких, щоб бодай у думках не согрішили. Я далеко вештався, а то ще б не таку славу могли розпустити про мене!

Молочні павутинки бабиного літа пливли в повітрі — вісники лагідної години. Причулось Броварникові, а чи й справді в сизих високостях пролунали скрики диких гусей? Задер голову, вистежуючи перелітних птахів, — пустельно вгорі, безмежно. Але ж не могли ті пташині згуки прощальні непевним відлунням зродитись просто в душі...

— Й Наталка прикипіла до мене, — ділився Червоношапка, дужою рукою обіймаючи Максима за плечі, і голос гув у грудях, як у бодні. — Полюбила навічно мене, до скону!

— Навічно? — саме зірвалось у Броварника, пригнобленого тією відвертістю. — До скону?

— Любов! — сапко видихнув молодий, і весь вид його палав торжеством. — А ти любив кого-небудь? Де тобі! Якби любив, хіба тинявся б досі нежонатим?

— Любив і люблю, — відчуваючи раптовий холодок у грудях, одказав Броварник.

— Та ну! Якусь у Закриниччі вподобав чи, може, в місті? Мабуть, в інституті, еге?

— Та ні, в Закриниччі, — мовив Максим, знімаючи з плеча Червоношапчину руку. І, дивлячися спідлоба, сказав — напродиво легко, без внутрішнього спротиву: — Наталку любив і люблю.

— Яку? — ще не здогадуючись, поспитав молодий і підморгнув лукаво.

— Наталку, з якою ти ниньки шлюб узяв.

— Ти що? — сахнувся Червоношапка. Дивився прямо й не те що сторопіло, а просто не ймучи віри. Хоч би замішання позначилось на обличчі, лють чи образа...

Й зареготав розкотисто. Від сміху здригалось не тільки тіло, а й, здається, тремтіли тернини очей. Максим Броварник не міг утямити причину цього буйного приступу веселощів і відчував, як дедалі дужче сповнюється гнівом.

— І ти... і ти... — поміж хвилями реготу прохоплювалися слова.

Максим переступив кущ чорнобривців, ступив на картоплисько, ладний тікати, щоб не чути дошкульного сміху. Червоношапка, отямившись, наздогнав, розставив довгі руки, наче ворини.

— О, вже й у пляшку поліз! Чого з весілля тікаєш? Ну, любиш Наталку, то й люби, мені не шкода. Її всі люблять, Наталки від того не убуває. Однаково мені дісталась, а я вже зі своїх рук не випущу. Дивитись не заборониш, то я й не забороняю!

«Та він що — прицюцькуватий? — з подивом думав Броварник. — А чи й справді любляться з Наталкою так, що ніякий чорт їм не страшний? Чуд-де-са-а-а!»

— А зі свого весілля не пущу, раз ти вже прийшов. Нам чого з тобою сваритись? Нема чого — ні батькам нашим, ні нам. Закінчиш інститут, агрономом станеш, то куди подасишся? Певно ж, у Закриниччя, не кудись. То чого нам гарикатись? У мирі треба жити, у злагоді, гайда... Ходімо до хати, поздоровиш Наталку, ну! Гостей багато з усіх усюдів, гуляємо не гірше, ніж люди.

Броварник трохи охолов. А може, зовсім не прицюцькуватий, а просто широка душа, щедряк-чесняк, як ото говориться — людина завтрашнього дня, яка позбулась ревнощів, яку не обходять низькі інстинкти? Що на душі — те й на язиці, еге? Хто відає, та чомусь не склав певного судження про Червоношапку, зле думалось про нього. Йти чи не йти? Не хотілось, а сила якась підштовхувала, направляла.

Сидів за святковим столом, де вже голоси шуміли, мов очерет у бурю. Від випитої горілки у думках спершу зачамрілось, а потім розгодинилось. Голова сестри Ганни в сонячному промінні горіла, здається, кожною своєю ллянистою волокниною, й Броварник уникав дивитись у її бік, щоб не бачити сороміцьки розпашілих очей, котрі все розуміли й знали про нього. А також остерігався глянути туди, де сиділи молоді.