Перезва

Євген Гуцало

І дедалі більше здавалось, що тепер, після розмови з Червоношапкою в городі, про таємницю його почуттів усі довідались, перемовляються за спиною... Ти бач, молодому нітрохи не шкода, що люблять його Наталку, не ревнує, за барки не хапається. І, силоміць на весілля затягнув — мовляв, надивляйся на моє щастя, не жалко. Й тепер ось сидиш принижений, не годен звестись і геть піти. Вдачі бракує, відваги?

Завирували танці на обійсті, і Броварник подався надвір, стояв серед хлопців, палячи цигарку. Дівчата самі підходили до Максима, запрошували на танок, проте не йшов, тільки раз у раз то нижню закусював губу, то верхню: бунтувалось йому всередині, крижаніло.

Коли почали танцювати молодий з молодою, Броварник не спускав із них погляду. Мабуть, Наталка вже знала, яка розмова недавно відбулась між її судженим Червоношапкою та Максимом, бо той зловив на собі один її шпаркий позирк, другий. «Хай знає, — мстиво думалось, — хай!..»

А ще йому безнадійно думалось про те, що ось зараз можна посадити Наталку в машину, викрасти з весілля, завезти в місто, жили б у гуртожитку або куток знімали десь, поки закінчить інститут. Отак посадити в «Жигулі» — й геть із Закриниччя, й гайда у білий світ, бо де ж іще знайде таку Наталку, чи зуміє когось полюбити?

Химери спадали на гадку, чудніші одна одної, й здавалось Броварникові, що вихід має бути, має бути неодмінно. Запросить Наталку на танок — і зізнається прямо, як недавно зізнався Червоношапці, ще, здається, не пізно все переінакшити, ще можна, можна...

Радіола, яку винесли з хати надвір, мовби тугувато зітхнула напруженими грудьми, і вже з перших звуків Броварник упізнав вальс, у якому йому давно кортіло потанцювати з Наталкою. Кортіло в їхньому сільському клубі, коли в суботу, приїжджаючи з міста, навідувався на вечори; кортіло і в місті, коли студенти в гуртожитку перед сном танцювали під музику, яку ловили приймачем, — тоді мало не в кожній дівчині Броварнику бачилась Наталка, причувався її сміх.

І зараз, тільки війнуло вітерцем загонистих звуків вальсу, він, зборовши свою нерішучість, пішов хутко до молодої з молодим, остерігаючись, що ось вони самі зараз пустяться в танок.

І ще не встиг наблизитись, як молодий уже дивився в його бік, усміхаючись так дружньо, так доброзичливо, що міцно стиснуті Броварникові уста самі розклепились і в серці відтанув холодок.

— Запрошую на вальс, — мовив Броварник, спершу поглянувши на молоду, а потім переводячи погляд на Червоношапку, що ладен був, здається, кинутися в обійми.

— Наталко, йди, — не так згодився, як наказав Червоношапка. Наче зараз саме він побоювався, що молода може відмовити. І, щедрий, додав: — Хай і Максим потанцює з тобою, чого там!..

Танцювала Наталка легко, весь час угору дивлячись — понад головами весільчан, понад садком і хатою, понад Закриниччям. І коли з острахом, коли мигливим позирком Броварник дозволяв собі глянути на її обличчя, ставало так... ставало так, мовби він хоче порушити свято щастя, яке жило в кожному її русі, справжнє свято, на якому він був чужий і далекий... Мовби словами, які збирався сказати, хоче завинити не тільки перед весільчанами, Червоношапкою, родичами молодих, а й перед самим собою, перед отим почуттям, про яке він таки нікому не повинен був говорити, бо, зізнавшись перед Червоношапкою, — зрадив найсокровенніше в собі, що донині було таке чисте й неторкане. І вже, коли танцював із Наталкою, в ту скороминущу хвилю, майбутні слова, які тіснились у єстві, привиділись кволими, безсилими, щоб умістити всю правду його почуттів, і Наталчиних, і Червоношапчиних... Так, і Червоношапчиних, хоч і важко надавались до сприйняття, зовсім не надавались... Не надавались...

І, ще танцюючи з молодою, вже знав, що не скаже їй жодного слова.

Згодом стояв біля плоту, дивився на весілля... Боліло йому те, як щойно відводив Наталку до Червоношапки і як їй в очах, пойнятих радістю, мовби спалахнуло якесь німе запитання... Згадував пах, що йшов од її русярих кіс, згадував здивований, такий рідний злам брови... Мало що могла набазікати сестра Ганна, то чи повинен вірити її словам!

І потім, сівши в машину, вже їдучи від весільного гамору, намагався втямити свою поведінку... Чому не зізнався самій Наталці — адже Червоношапці прямо сказав! І чому таки не посадив у «Жигулі», не спробував викрасти — адже це був його останній шанс, один на мільйон!

Звернув на своє обійстя, проте зостався за кермом, поклавши долоні на чоло, щоб остудити. Міркував — і нічого не міг з’ясувати. Кортіло вернутись назад, щоб знову бачити Наталку, і в той же час тримало щось тут, не пускало. Яка сила — гордості, любові?

Мимовільним жестом сягнув у нагрудну кишеню — що це? Ага, викуп, два папірці по п’ятдесят карбованців, сьогодні молодий виділив для перезви, не пошкодував, хвастаючися своїм багатством. «Бери, погуляєш зі своїми студентами, я б за неї півсвіту віддав!»

Тупо розглядав гроші, наче не вірив. Наче не вірив, що дали, що взяв. Оце за Наталку? Та Наталка сама півсвіту, сама цілий світ, хіба можна було давати викуп за неї — навіть жартома, навіть за звичаєм? Хіба можна було брати? Тримав на долоні зіжмакані гроші, дедалі дужче сповнюючись гніву до самого себе, зневаги.

Дали викуп — отже, продав. І якимось оддаленим своїм чуттям здогадувався, що несправедливий до Наталки, й до Червоношапки, й до себе, та йому зараз були необхідні оці картання, самобичування, уже не міг погамуватись. В уяві Броварника вчинок виріс до неймовірних розмірів, переосмислився; наче від перезви залежало — взяти нині шлюб молодим чи ніколи не взяти; наче перезва складалась не тільки з хлопців, а з самого лише Броварника...

Віддати викуп, негайно!

Од криниці йшла мати з повним відром, задивилась на Максима. Куди це він зриває машину, куди женеться проти ночі?

І стояла з відрами, прислухалась, як у вулиці згасає звук мотора...