Христя

Євген Гуцало

— Й треба ж, га? — збліднувши, бубонів Мирон Дудник. Губи посіріли, очі стали попелястими, крутилися в очницях.

— Поприходили... — мовила молода жінка, що стояла край столу. Русяві довгі коси мала розпущені, стікали їй по плечах водоспадом. Обличчя, рум’яне після сну, прибрало збентеженого виразу.

Обоє вони, тримаючись далі од вікна, щоб не бути поміченими з вулиці, позирали на подвір’я. Мирон Дудник — перестрашено, про що свідчив і вигляд його оторопілий, а молода жінка — пильно і, сказати б, із гідністю.

За ворітьми, під старою вербою, стояла широка лава. На цю лаву подеколи сідав одпочити подорржній далекий чи стара людина, що притомила ноги. Проте зараз під вербою сидів і не подорожній, і не стара людина, а чорнява молодиця в квітчастому платті. З-під білої хустинки вибилось волосся, губи міцно стулені, мовби й не дихає. І пильно дивиться у вікна — здається, погляд її проникає навіть крізь стіни.

Побіля молодиці з обох боків примостилось двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Хлопчикові років десять, коротко підстрижений, насуплений, ніс гудзиком. Дівчинка молодша років на два й не така насуплена, як її братик, голівкою крутить, роззираючись по боках, бо все їй цікаво погожого ранку: і чуже обійстя, і садок, і люди.

— Хоч би сама приплентала, а то й дітей притягла, — бубонів Мирон Дудник, сільський завклубом, бо саме він нині опинився вранці в чужій хаті. І, зиркнувши на молоду жінку, чиї губи ледь-ледь здригалися, запитав вражено: — А тобі, Христино, смішно?

— Чого там смішно, — заперечила Христя, проте губи її знову здригнулися зрадницьки.

— Авжеж, авжеж, — наче струшуючи з себе переляк, розгнівався Мирон Дудник. — Я тобі смішний, можна глузувати, авжеж... А тільки як мені вибратися з твоєї хати?

— Як увійшов, так і вийдеш, — із холодком, несподіваним для себе, порадила Христя.

Ошелешений завклубом втупився в неї, наче не впізнавав, наче запитував мовчки: що з тобою сталось? Христя погордно знизала плечима, одвернулась. І лише по хвилі мовила:

— Звечора був хоробрий, а це вже не знаєш, як утекти з хати? Ох і швидко твоя любов охолола. — Й повторила жорстко: — Як увійшов, так і вийдеш.

Проте зараз Мирон Дудник, здається, не чув і не розумів. Авжеж, йому вмить забулися палкі слова, які шепотів уночі. Та й нащо згадувати, коли під вербою сидить жінка з дітьми? Й одне билось у голові: хтось вистежив, хтось виказав.

— І сіла на видноті, — бубонів. — Усі бачать, хто хоче й не хоче. Ну постривай, ми ще з тобою побалакаємо.

Христі боляче було, гірко: хіба на таке поводження сподівалась од Мирона? Вже не здригались їй губи від усміху, вже пропав на обличчі іронічний вираз.

— Іди, — мовила тихо. — Іди, раз не терпиться втекти.

— Та як іти? — скрикнув Мирон Дудник. — Може, посидять і геть підуть?

— Коли вже всією сім’єю навідались, то не скоро підуть. А поки тебе дочекаються. Чи, може, хочеш, щоб їх усеньке село побачило під моєю хатою?

Христя зовсім отямилась. І в голосі чулася злість — чи то на себе, чи то на завклубом. Погордні її очі стали чужими, далекими — зараз дивилась на Дудника зовсім інша жінка, яку слід було слухати, скорятись їй.

— Ну... бувай, — мовив і зробив усім тілом порух, наче поцілувати намірявся, обійняти. Проте погляд Христин, такий дошкульно-зневажливий зараз, стримав, і завклубом, непевно змахнувши рукою, пробубонів: — Хтось виказав, не інакше.

Коли одчинив сінешні двері, то пішов не через обійстя, де біля воріт сиділа жінка з дітьми, а звернув на причілок, проскочив навзгинці попід молодими вишеньками і, вже ступивши на межу, подався в поле. Увібрав голову в плечі й не роззирався по боках. Мабуть, сподівався, що за ним поженуться жінка з дітьми, кричатимуть, розбудять весь куток. Проте ніхто не погнався, не лементував і, опинившись на польовій доріжці за городами, завклубом полегшено відітхнув...