Христя

Євген Гуцало

Хтось пройшов попід хатою, загомонів на вулиці, й Христя похапцем до вікна кинулась — чи не Катря забирати дітей? Молодиці з сільмагу поверталися з покупками, й Христі вмить стало незатишно на душі, звітрилась її рішучість.

— І сьогодні, і завтра можна жити у вас? — поспитала Марійка.

— Завжди, — відповіла Христя. — Я вас до школи посилатиму й книги носитиму з бібліотеки.

— А до матері можна буде ходити? — безневинно поцікавилась дівчинка.

Сашко стрельнув поглядом у Христю, й вуха його порожевіли, як пелюстки півонії.

— Й до матері можна, — відказала.

Ховаючи від них обличчя, вийшла в сіни і вже тут заплакала. Любове, що ти накоїла з Христею? Чи могла передбачити, що доведеться зазнати отакого? Чом не вгадала, що каратимуться діти? Сльозам не було впину, зарадити їм було не до снаги, й Христя з сіней подалась у хлівець, щоб сховатись од дітей, од себе, од світу всього.

Тут, у минулорічному сіні, що пахло мишами, курми та павутинням, їй, нарешті, полегшало й знову одкрились очі на те, що мала чинити. Авжеж, не відцурається Мирона, бо не зуміє вирвати з серця — засів там солодкою колючкою, не вирвати, хоч би й хотіла. І дітей Миронових любитиме, як його самого, материнські почуття не сьогодні, то завтра народяться, не обминуть стороною. А захочуть Сашко з Марійкою до рідної матері навідатись — хай навідуються. Хай і Катря сюди приходить, чого ж...

Душа засвітилася, стала доброю, лагідною, що, мабуть, могла б зараз усеньке село освітити, якби сонце погасло в небі. Йшла через подвір’я впевнено, хай дивляться сусіди на неї криво, хай злословлять — ніщо не здатне дошкулити Христі.

Дівчинка стояла коло ліжка й знову розглядала вишиті подушки — таки справді їй сподобались. Жваво обернулась і мовила:

— Якби голка та заполоч, то хоч би й зараз так само вишила.

— Авжеж, вишиєш, — одказала, несміливо кладучи долоню на худеньке плече: — А де Сашко?

Тільки тепер здивовано роззирнулась по хаті — мовби хлопець надумав пожартувати і сховався за телевізором чи етажеркою.

— Надвір вийшов. Я подумала, він слідом за вами подався. Ось піду покличу.

Марійка пурхнула від ліжка, за якусь мить голосок її з причілка почувся — кликала брата. Біля воріт звала, в городі. Й дедалі Христі ставало не по собі, знов загірчило полином у серці. Вже здогадувалась, куди міг зникнути Сашко.

— Ніде не видно, — ступивши в хату, мовила Марійка, й лице її було по-дитячому безтурботне, без крихти здивування. — Може, побіг до хлопців, скоро повернеться.

— Не повернеться. Сашко, мабуть, додому подався, до матері.

В Марійки гострими променями зламались брови, сяйво проллялось у погляді:

— Ти бач, а мені не признався... Я думала, слідом за вами.

І Христі здалось, що дівчинка зраділа. Авжеж, тільки намагається приховати свою втіху, що брат утік до матері. Утік? Просто пішов, бо чи міг зоставатись тут далі...

Христя зітхнула. Що ж, Марійко, й ти скоро покинеш мене. Ось іще про вишивку пощебечеш, про всяку всячину, а потім... Сліз уже не було, пустка без краю залягла в душі. Хоч би сонце хилилося з полудня, хоч би до вечора бралось хутчіш. Уночі, здається, таки можна сховатись якщо не від самої себе, то бодай од світу.

Гаразд, Сашко втік, але ж Марійка зосталась. І, здається, не збирається йти нікуди, вже й віник узяла, мете підлогу. Й охайно так мете, що залюбуєшся. Гострі лікті виставила, світле волоссячко впало на обличчя, вся така зграбна, маленька, що, здається, в пригорщах могла Христиних уміститись.

— Марійко, — мовила, розчулюючись, — гостинця тобі хочу дати, поглянь лишень.

Це намисто, будучи студенткою, для себе купила, та все якось не випадало носити. На Марійчиній шиї, блідо-рожеве, свіже, воно загорілось живими краплями-разками. Й дівчинка, ще не побачивши себе в тому намисті, зашарілася, спалахнула вдячним поглядом і в цю хвилю була така щаслива, що Христі знову розгодинилось на серці.

Марійка, ставши навшпиньки, розглядала себе в дзеркалі, що висіло на стіні. Потім, обернувшися, зробила такий рух, наче ось-ось кинеться Христі на груди, обійме. Спинилась на півдорозі, та Христя сама пригорнула дівчинку, торкнулась шорсткими губами до її личка.

— Назавжди подарували намисто, еге? — питала Марійка, ховаючи погляд.

— Носи на здоров’я та будь у мене розумницею.

— І до школи можна в намисті завтра піти? Й на вулицю? Й по хаті ходити?

— І до школи, й на вулицю, й по хаті... Правда ж, намисто личить тобі?

— Личить, — згоджувалась Марійка й знову запитувала: — А ви не заберете?

— Чого б мала забирати? — дивувалась Христя. Воно вже твоє, бався, носи на здоров’я.

Проте Марійка так-таки й не могла повірити до кінця. Сіла на стільці — й крадькома торкає намистини. Напилась води з відра, а потім рука в неї сама, здається, до тих разків тягнеться, бо печуть її, непокоять.

Була їй Марійчина втіха за свою — живими струмочками вливалась у єство. Ось вони зараз вийдуть із хати й подадуться в бібліотеку. Через усеньке село подадуться — через свій куток, що зветься Комашівка, далі через куток, званий Дубовим, і через колгоспне господарство, біля школи. Хай усі зглядаються, як Христя гордо йде по селу з Марійкою, хай бачать у намисті щасливу дитину. Може, про такий день вона вже давно мріє, то нині все має збутися, сповнитися.

Сукню нову зодягла, умила та причесала Марійку — тепер можна йти. Ага, хай дитина візьме книжку в руку, а вона, Христя, парасолю прихопить од сонця.

Ступили за поріг — і підупала Христина відвага, за ворітьми спинились — і вже холодок їй у грудях пройшов хвилею, далі ще однією. Начебто й не видно людей на дорозі, але ж і вікна чужі мають очі, стіни чужі мають вуха.

— Здрастуй, Христе, — почулося з-за плоту.

За плотом стояла сусідка, якої найдужче і слід побоюватися: саме від неї всі чутки чує сорока, а потім на хвості розносить.

— Доброго дня, — якомога лагідніше відказала Христя, не зупиняючись.

— Чи не в бібліотеку поспішаєш? — уже навздогінці питала сусідка, котрій кортіло побалакати.

— У бібліотеку, — не озираючись, відказала Христя у сонячний простір перед собою.

Хай дивиться услід, хай витріщається, вибалушується — перетерпить чужі витріщаки. Поговір перетерпить і пересуди — заради Мирона, заради оцієї крихітки, чиї гарячі пальці горять у Христиній долоні. Не відступиться від свого щастя, не зрадить.

Ген, у бічній вулиці, майнула постать подруги, з котрою хотілося б і погомоніти. Подруга рукою махнула, всміхнулась, та Христя не в змозі зупинитись — сила якась веде вперед.

Підтюпцем біля неї дріботить Марійка, разки намиста, пообвисавши, мерехтять їй на грудях, і дівчинка то на намисто позиркує, то по боках — чи хто помітив її обнову?

А в клубі Христя здибається з Мироном, перебалакають за нинішню оказію, дійдуть якоїсь згоди, що ж то їм чинити не тільки завтра чи позавтра, а й нині. Тут, Мирончику любий, і за дітей годиться думати... думати годиться за Марійку, хай знає домашній затишок, хай догляд має і ласку щохвилинну.

Марійка випручала свою ручку з Христиної долоні і сквапно побігла вперед. Пробіжить трохи, оглянеться і всміхнеться. Пробіжить — і всміхнеться. «Дитино, — міркувалось, — не кривдитиму тебе ніколи, й пальцем не зачеплю, і словом лихим не обмовлю».

Тільки не отут, під яворами, треба звертати до бібліотеки наліво, а Марійка чомусь пірнула поміж дерезою у вуличку, ген-ген голівка її летючим сонечком спалахнула.

— Ма-а-арійко-о! — чудуючись, покликала Христя. — Ти пішла не тією дорогою!

Марійка, стоячи поміж зелених хвиль дерези, щось кричала у відповідь, тільки Христя ніяк не могла розчути. Ступила й собі у вуличку, то Марійка чомусь знову одбігла далеченько, спинилась і, приклавши долоньки сурмочкою до уст, прокричала:

— Побіжу... до матері... хай намисто подивиться... намисто дуже славне...

— Що ти кажеш? — зоддалеки допитувалась Христя, котра не могла втямити почутого.

— Матері... похвалюсь... намистом!

Війнулось платтячко навколо її гінкої постаті — і зникла Марійка у хвилях дерези, наче в зеленій воді втонула. Там, де щойно сяяла щасливим личком, тільки білий метелик зринув догори, наче живий дитячий дух, тріпотів крильцятами.

Христя якось мимохіть ішла вуличкою, наближаючись до того метелика, дивлячись на нього зачудовано. Вже, здавалося б, можна було взяти метелика руками, та несподівано зірвався й легко полетів десь туди, куди й побігла дівчинка.

І тоді Христя наче отямилась, пробудилася зі сну, який боров її ще з нинішнього ранку. Що ж це діється з нею, чому самотиною отут і по щоках течуть сльози? А де Марійка? Їй так личить намисто... Намисто личить, мовби й народилась у його блідо-рожевих разках... Один метелик геть полетів, натомість налинула ціла хмара — пурхають довкола Христі, крильцята їхні чистоти неторканої іскряться, біліють...

Сльози застилали зір, і через їхню пелену довколишній світ видавався веселковим: то дерева й городи прибирали оранжевої барви, а то вже за мить якусь картопля, соняхи, буряки ставали фіолетовими. І вже в новому ручаї сліз видавався світ ніжно-блакитним, здатним загоїти будь-які рани.

І поки Христя плакала в глухенькій вуличці, село довкола неї весь час міняло свої барви, весняна зелень розцвітала райдужно, й світ ні на хвилю не переставав бути прекрасним, веселим, наче не волів прилучитись до Христиних прикрощів.