Христя

Євген Гуцало

По стелі та по стіні пропливли тіні повільних постатей, що пройшли попід вікнами, почулось човгання на ганку, й невдовзі у двері постукали. Христя не обізвалась, і по якійсь хвилі хатні двері стали одхилятися.

Спершу на порозі став хлопчик. Дивився спідлоба, стиснувши губенята, і в погляді горіла гостра дитяча образа. Під остюкуватими віями в дівчинки мерехтіла кара цікавість, до якої домішувався юний острах: що їх чекає в чужій господі?

За дітьми, підпихаючи їх у спини, появилась і мати. Висока, трохи горбилась, і на її смаглому виду лежала печать задавненого болю. Страдницьки сіпнулись їй губи, коли мовила перші слова:

— Непрохані ми, даруйте.

Христя, глипнувши на молодицю, тепер дивилась на дітей. І, на диво, не відчувала гніву за ці відвідини. Якби ото хлопчина вовчкувато не блимав спідлоба, то й усміхнулася б.

— Дітей оце своїх привела до вас, — обізвалась гостя. — Приймете чи ні?

Христя, торопіючи, поглянула на неї.

— Раз Мирона приймаєте, їхнього батька, то й Сашка беріть і Марійку. Бо я з усіма замучилась, ради дати не годна. Я вже їх питала, чи хочуть зостатись у вас, то вони й не проти. Ви ж у бібліотеці робите, вони до вас по книжки бігають, ви їм подобаєтесь...

Христя, все дужче торопіючи, дивилась на них — на матір і її дітей. Знала вона і дітей, завжди жвавих та порских, мов живе срібло, знала й Катрю — так звали завклубову жінку. Катря була в колгоспі їхньому за пташницю, їздила по селу на велосипеді, навіть у багнюку брьохалась на ньому. Вже другий рік не повертала до бібліотеки якусь книжку... ага, «Анну Кареніну».

— Мирона тут немає, — мовила Христя, відчуваючи, як важко даються їй слова.

— Авжеж, нема, — похмуро сказала Катря. — Ми бачили, як він вискочив із хати й чкурнув городами в поле. Хай біжить собі, ми до вас прийшли... То приймете дітей чи ні? І Сашко, й Марійка згодні залишитися.

— Залишитися? До вечора чи до завтра?

— Чого там до завтра? Назавжди беріть, — спокійно вела Катря. — Відбили Мирона, хочете, мабуть, розписатися з ним, то я не перечу. І дітей забирайте відразу, я відступлюсь. Не стоятиму за ними, як інші матері, хай до вас переходять із Мироном.

Хлопчик дивився напруженим поглядом, що, здається, набрякав сльозами. В дівчинки став непорозумілий вигляд, наче вона вірила й не вірила своїй матері.

— Але ж... Мирона в хаті немає, — майже розгублено сказала Христя. — Як же я сама візьму їх?

— До вечора прибіжить, — сказала похмуро Катря. — Всі кажуть, що маєте розписуватись... І Мирон туркотить, що хоче розлучитися зі мною, дітей забрати. — Й по хвилі додала роздумливо: — Хай би женився на вас, чи що, бо я йому, бачте, невгодна.

Поглянула на синову маківочку, увінчану свавільним вихорцем, на доччину поглянула голівку, що сяяла свіженькою пачіскою. Плечем стенувши, мовила:

— Я вже твердо поклала собі, що дітей залишу у вас. Авжеж, казав Мирон, що не залишить зі мною, бо не зумію виховати як слід. Хто його знає, може, й не зумію... Я скільки класів закінчила? Тільки чотири, а далі не пішла, бо мати занедужала, то мусила доглядати, більше нікому було. — І вмовкла, і пильно так подивилась на Христю, наче в неправді підозрювала. — А може, обманюєте? Може, не хочете розписуватись і дітей не думаєте забирати? Ви кажіть! Я не боюсь почути... Гадаєте, не бажаю добра своїм дітям? Авжеж, недовчилась, не знаю, як із ними культурно... Мирон казав, що ви до всього вдатні, не мені пара. Мені жалко їх, авжеж, та з вами більше світа втямлять.

Христя ніяк не могла второпати — жартують із нею, беруть на бога чи правду кажуть? Їй, не перший рік самотній по закінченню бібліотечного інституту, таки подобався сільський завклубом, який і на баяні грав, і на акордеоні, і вірші читав, і пісні співав. Якось непомітно прихилилась до нього душею, зріднилась почуттями, а розум її спав увесь час, не прокидався.

Тепер, бачачи в хаті несподіваних ранкових гостей, все дужче починала картати себе за те, що стільки прикрощів заподіяла цій жінці, котра не мала до неї зла, завдала болю дітям, які ось зараз дивляться не очима сірими та карими, а ранами роз’ятреними.

Шкода їй стало й Сашка, й Марійку — невже мати справді хоче відцуратися їх, щиро вважаючи, що Христя догляне їх і в люди виведе? Не вірила. Проте Катря трималась так, що, здається, слід було вірити.

А може, діти, які часто навідувались у сільську бібліотеку, таки полюбили Христю, тільки вона сліпо не помічала їхніх почуттів?

Перекладала без пуття книжки на столі, а Катря з дітьми — всі понасуплювались, та, здається, мались не так ніяково, як спершу, — стояли в порозі й не думали йти. «Авжеж, «Анну Кареніну» вона досі не прочитала, тому й не повертає», — згадувалось Христі, й вона ніяк не могла спекатись нав’язливої думки.

— Вже піду, — обізвалась Катря. Й сумним поглядом кинула спершу на сина, потім на доньку. Мовила їм напутнє: — Слухайте в усьому тітку Христину, вона славна. Скоро й батько ваш прийде Мирон, бо ж не тримається своєї хати, тільки тут днює і ночує.

Якби сварилась, дорікала, благала — Христі, мабуть, почувалося б легше. Якби хоч нотка нещирості прозвучала в голосі, награності... Але ж ні: не впрошувала; говорила так, наче йшлось про давно вирішене; трималась не те що спокійно, а з якоюсь відстороненою покірливістю. Й нараз Христі так гостро стало шкода цю жінку, якій вона завдала стільки болю, дітей стало шкода. Перехопило горло, сльози навернулись на очі, ладна була впасти на коліна перед ними, благати прощення.

Ховаючи сльози, дивилась у куток, а коли обернулась — Катрі вже не було.

Катрі вже не було, тільки двоє дітей стояло в порозі. Христі в першу мить здавалось, що то омана, що Сашко й Марійка зараз ось гайнуть слідом за матір’ю. Та вони стояли, напіводвернувшись одне від одного, і, насурмонені, уникали й глянути на хазяйку.

Й неспогаданий гнів збудився у Христі — вже не на себе, а на матір їхню. Що дітей сюди привела. Що залишила. Що вони стали свідками всього. Хай і несправедливий гнів, та що з ним подієш!

Хоче висміяти перед усеньким селом? Хоче дошкулити, насміятись? Іще побачимо!

— Хлопці й дівчата, — обізвалась до Сашка та Марійки, — ви нині снідали? Ні, либонь, бо головами крутите. Ось постривайте хвильку, зготую. Та ви не стійте в порозі, сідайте до столу, подивіться книжки.

Поки готувала, ніяк отямитись не могла, все їй валилося з рук. Діти оговтались, а найпершою Марійка — цікаво розглядала вишиті подушки, що лежали гіркою на ліжку. Згодом і Сашко заходився розглядати якусь книжку. Й мовчали, наче роти мали замуровані.

Брат їв, уперто дивлячись у миску, а сестричка ледь-ледь усміхалась. Чи не через той мимовільний усміх і подивився Сашко на неї зизом раз і вдруге?

Весь цей час Христі здавалось, що мати їхня з хвилі на хвилю повернеться.

— А ти, Марійко, вмієш вишивати? — поспитала, згадавши, як дівча видивляло узори на подушках.

— Умію, — хутенько відказала. — Я вже сама й рушник вишила.

Брат зизом повів очима в її бік, проте сестра не зважила на погляд, вела далі:

— І шити вмію, і прасувати. Сама собі ось це плаття пошила, мати й трохи не помагала.

Марійка проворно звелася зі стільця, крутнулась на одній ніжці, показуючи, яке то в неї славне платтячко — в синеньку квіточку, з коротенькими рукавчиками.

— Та ти справжня кравчиня, — щиро здивувалась Христя.

— Авжеж, — згодилась Марійка. — Доводиться поратись у хаті, бо мати чи в колгосп подалась, чи нездужає.

— Спасибі за сніданок, — мовив Сашко, відкладаючи ложку.

— Чому ж ти не доїв? — гірко й протяжно поглянула Христя на хлопця.

— Вже не хочеться, — відказав, майже не розтуляючи вуст. На чолі його крутенькому висіялись росинки поту, сяяли, й Христі нестерпно закортіло витерти їх долонею.

— А ми вже снідали, — мовила Марійка. — Пили молоко з хлібом.

Чи зуміла б вона полюбити цих дітей, ставитись так, як до рідних, замінити матір? Чи стали б їхні болі її болями? Раніше не замислювалась, а тепер не могла не замислитися — сиділи перед нею, приведені матір’ю, розгублені, зніяковілі. Хоч би Мирон хутчій прийшов, та він удень не навідається, тільки смерком.

Сьогодні неділя — може, податися з дітьми до річки? Але ж чимало людей біля води, щоб показуватись їй там із Марійкою та Сашком. Хай пограються на подвір’ї? Але ж сусіди не дрімають, вони бачать...

— Ось давайте лишень я вам казку прочитаю, — мовила, беручи книжку. Сашко бадьоріше скинув очима, а Марійка повеселішала. — Слухайте...

Тихцем пробігла початок першої казки... Один хлопець ріс без батька й матері. Був круглий сирота... Ні, ця казка не годиться... Був цар і цариця, які довго не мали дітей... Знову погортала сторінки... Був один бідний чоловік, і він дуже тяжко перебував зі своїми дітьми... Й ця не годиться... Ось, нарешті, можна прочитати вголос, слухайте...

— Раз було, де не було, у сімдесят сьомому царстві, де вода не тече й камінням не мече, за скляною горою, під дідовою бородою — там жив один Монька, що звався Полонька, мав постоли личані, а ногавиці полотняні — дайте й мені, то розповім вам казку.

Коли відривалась од книжки, то помічала, що насурмонене личко Сашкове розгодинилось, і вже був схожий на того меткого, непосидющого хлопчину, що часто навідувався до неї в бібліотеку. А Марійка то й зовсім розцвіла і, підперши долонею щічку, дивилась не так перед собою, як у незвичайний світ казки.

— А коли батько прийде? — поспитала Марійка, дослухавши казку.

— Почекаємо, — відказала Христя, перехоплюючи на собі миттєвий Сашків погляд.

— Він з роботи сюди повернеться? — безпечним голоском знову поцікавилась дівчинка.

— Може, сюди, а може, й додому, — сказала Христя. — Та, либонь, сюди, раз ви вже тут.

— А що, він може повернутись і додому? — Марійчині брови зламались променисто, запитливо. — Мати сказала, що більше не пустить до хати, хай і не вештається під вікнами. Казала, щоб і ми тримались батька... То ми тепер у вас житимем, еге?

— Живіть у мене, — мовила Христя, усміхнувшись дівчинці і сповнившись рішучості.

Тепер, здається, уже відала, що їй чинити. Авжеж, Мирона любить, то й дітей його полюбить, а вони мусять звикнути до неї. Не вона, Христя, забрала дітей, а мати сама привела до її хати. Й перед людьми не буде соромно, хоч на перших порах і доведеться перекліпати. Вона, Христя, не відступиться від свого почуття, хай і доведеться горя ковтнути. Де ж носить Мирона, з ним оце простіше було б, зрозуміліше.