Дідок-перестрибок

Євген Гуцало

Коли закінчились танці і вони ступили на подвір’я, Стосенко сказав, що проводжатиме її додому. Марта не відповіла, й вони вдвох мовчки пройшли поміж нарцисів та лілій на розлогих клумбах, далі під розлетистим гіллям акації. Повітря паморочливо пахло медом...

— Пізно вже, — сказала Марта, поглянувши вгору. Літнє небо від краю до краю було поцвяховано великими й малими зорями, і, блимаючи вогником, летів поміж них літак. — Як ти добиратимешся додому? Не близько до Човновиці...

— Або пішки, або на попутній машині, — відказав Стосенко. Йому зараз не хотілось думати про те, як добиратиметься в сусіднє село, де жив із батьками. Зараз йому хотілось бути з Мартою.

Під яворами вона спинилась і рішуче попросила:

— Не проводжай. Тобі час додому.

— Встигну, — здивувався з її впертості. І позавчора забороняла проводжати, й учора, й сьогодні. — Хочу ж довідатись, де живеш. А здибатися з твоєю матір’ю не боюсь.

— Якби ж то з матір’ю... — проказала непевно й подалась уперед.

Стосенко намагався ступати поряд. Між ними наче кішка чорна проскочила — з якого дива? Силкувався втямити й не міг, а тому однаково почувався винуватим.

— Ось і моя хата, — мовила Марта, хутко відчинивши й зачинивши за собою хвіртку.

— Стривай, — благально мовив Стосенко, якому жаль було так ізнагла розлучатися з дівчиною. — Де ми з тобою зустрінемося? Знову в клубі?.. Не квапся, постій трохи...

— Може, й у клубі, — долетіло вже з причілка.

І зникла, пробудивши досаду в душі Стосенка. Постояв за ворітьми — чи не повернеться? Пахло жасмином, що хмарою хмарився на подвір’ї, звідкись линуло духом скошеної трави. Зоставляючи мерехтливий слід, пролетіла і згасла зоря. Хоч би вікно спалахнуло в хаті — ні, не спалахнуло, значить, постелилась без світла. Й Стосенко важко відірвався від воріт.

Поміж давкого паху бузини та блекоти не пройшов і трохи, як хтось наче обізвався з узбіччя. Причулось? Стосенко спинився, вглядаючись у темряву.

— Не впізнаєш? — засміявся м’який притишений голос зовсім близько, від колодязя.

— Не впізнаю, — мовив Стосенко, наблизившись до людської постаті майже впритул.

Може, хтось із хлопців, із котрим познайомився в тутешньому клубі вчора чи позавчора? А чи хтось із шоферів, що підвіз у дорозі? Перед Стосенком стояв, либонь, зовсім незнайомий огрядний парубок, усміхався, і в темряві фосфорично посвічували його зуби, так само посвічували приглушено та глибоко очі в містких западинах. «Ведмежої статури!» — мимоволі майнуло Стосенку.

— Хто такий? — запитав, бо дебела постать лише осміхалась очікувально.

— А так, ніхто... дідок-перестрибок, — жартівливо прозвучало у відповідь. — Хіба не здибались?

«Чорт його знає!» — лайнувся подумки Стосенко, а вголос мовив:

— Шляхи широкі, може, й здибались...

— А я так бачу тебе вперше, — глузливо пролунало.

— Ну, бувай, коли так, — злостячись на самого себе, сказав Стосенко і ступив убік.

— Зажди, — твердо мовила дебела постать, чи то пак дідок-перестрибок. — Тільки здибались, а ти вже — бувай!..

Стосенко вдачі був доброї, товариської: коли ти з ним ладком, то й він на тебе не покотить бочку. В бійки чи суперечки встрявати не любив, хоч кулаки мав завбільшки з середні дині-дубівки, а на грудях хоч обіддя й не погнеш, зате подивитись є на що. Працював тепер на заводі слюсарем, а перед тим — у районній автоколоні, де його знали як доброго токаря та ще людину, що завжди добивалася справедливості.