Дідок-перестрибок

Євген Гуцало

— Ти хто такий, звідки? — поспитала дебела постать і повільно підступила ближче.

— З Човновиці, Василь, по-вуличному — Дикий, — чомусь назвав своє давнє — ще дитяче — вуличне прозвисько. Й мимоволі напружився весь і, зціпивши зуби, заграв жовнами. — А ти хто?

— Марту проводжав? — не відповівши на запитання, глузливо мовив дідок-перестрибок.

— А що?

— Нічого... Проводжав?

— Хай і проводжав... А що? Заборонено?

— З клубу, так? Сьогодні, вчора, позавчора... Познайомився з нею позавчора? Чи ще раніше?

— Та ні, позавчора, — відказав Стосенко, хоч, може, йому взагалі не хотілось відповідати, а хотілось повернутись і піти геть. Та стримувало щось.

— Подобається? — з неприємним глузуванням у голосі допитувався дідок-перестрибок.

— Подобається, — слухняно відказав. А сам гарячково думав: «Ким доводиться Марті оцей дебеляк? Рідним чи двоюрідним братом, дядьком чи просто сусідом? І чого вчепився посеред ночі до мене? Мовби я перед ним провинився, мовби відповідати мушу...»

— Правда ж, гарна? — весело допитувався той. — Кращої в селі нема? І в Човновиці нема, так?

— Скрізь є гарні дівчата, й Човновиця не бідна...

— То чого в таку далечінь добився? Чи, думаєш, у нас хлопців мало?

— Скрізь вистачає, — примирливо одказав Стосенко, не бажаючи встрявати в сварку, яку, відчував, ось-ось хотів затіяти оцей дебеляк.

— Вистачає? То, може, гарних тут мало?

— Вночі хіба роздивишся? — пожартував Стосенко, натякаючи на свого випадкового співрозмовника.

— Чи таких нема, щоб якраз Марті до пари? — не прийнявши жарту, глумливо-весело допитувався дідок-перестрибок.

Тепер уже Стосенко втямив, із ким звела його доля. А втямивши, не став відповідати на глумливі запитання, завмер очікувально. Мовляв, дослухаємо, а тоді вже й відповімо — за одним разом. Проте дебеляк теж умовк, і лише чулось його переривчасте дихання, наче випускав повітря крізь стиснуті зуби.

— Значить, парубків тут і своїх вистачає, — зрештою обізвався. — Так що забудь сюди дорогу.

— Я не з лякливих, — сказав Стосенко, котрий і справді був не з лякливих.

— Моє діло попередити. Щоб нам потім більше ніде не здибатись.

— Даремно попереджаєш, — відчуваючи запеклу впертість, сказав Стосенко.

— Не зарікайся, потім побачимо.

— Чи не ти отой парубок, яких тут вистачає?

— А чом би не той?

— Ясно. Все сказав? То я піду, бо мені далеченько.

І, повернувшись, пішов. І відчував у молодому тілі таку напругу, таку міць, що зараз гору міг би зрушити з місця, якби тільки гора трапилась на його дорозі. Бач, перестрів у темному місці, бач, попереджає, погрожує, але ж не з лякливих він, Стосенко, ще не в таких бувальцях випадало бувати!.. І він аж ногою притупнув по стежці, кулаком ударив різко — так, у повітря...

Потужна машина вигулькнула з темряви, і вже за якусь мить сидячи в кабіні, в яку вривався потік зустрічного повітря, Стосенко збуджено розповідав незнайомому шоферові:

— Ну ж і народ у цьому Дзвенячому! Ну ж і народ!.. Перестріває, залякує — не ходи і край! А якщо вона мені подобається, га? А коли вона зі мною хоче, а не з тобою? Де це бачено, щоб я комусь забороняв ходити до наших дівчат у Човновицю? Ходіть, мені яке діло? Дівчат мов маку насіяно, для всіх вистачить, ще й про запас залишиться, правду я кажу?

— Правду, — згодився небалакучий шофер на той жарт. І поспитав: — А завтра підеш?

— Навмисне піду, — відказав Стосенко. — Навіть якби не хотілось, то пішов би. На принцип!

— Можуть і ребра пощитати, — зітхнув шофер. — Скільки таких оказій — за всі й не згадаєш...

— Самі грамотні, — зле сказав Стосенко.

Наступного дня йому тільки й думалось про те, як поїдє в Дзвеняче (там у клубі мало йти кіно «Граф Монте-Крісто»), як зустрінеться з Мартою, а потім неодмінно проводжатиме додому... Десь пополудні бажання добиватись у сусіднє село трохи підупало, то одна причина ставала на заваді, то друга. Та коли смеркати почало, коли Стосенко з роботи повернувся додому, пойняв його тоскний смуток — чого б то? за ким? І, поборовши дивний настрій, подався на автобусну зупинку, вже за якусь чверть години їхав, уловлюючи, як збадьорюється в передчутті зустрічі з Мартою...

Її помітив тоді, коли ступив на цементну доріжку, що вела до клубу. Як добре, що Марта прийшла! Біла пухнаста кофтина надавала їй легкості, підкреслювала засмаглість шиї, а чорне волосся, що спадало по плечах, здавалось живим, розквітлим, як пишна ружа. Солодкий холодок збентеження пройняв Стосенка, коли зустрівся з поглядом її очей... А він іще вагався їхати!

Пригоди графа Монте-Крісто мало обходили Стосенка — крадькома косував на Мартин профіль... відчував ліктем доторк її ліктя... вловлював свіжий, сухий дух, який ширився від білої кофтини... а ще від неї свіжо пахло м’ятою, мабуть, у руках тримала, мабуть, до губ тулила листочок... А після сеансу проводжав додому, й так кортіло розповісти про вчорашню пригоду з дідком-перестрибком, та чи повірить Марта, чи їй цікаво? Сьогодні, опинившись біля свого обійстя, дівчина вже не кинулась прожогом до хвіртки, не зникла миттю на причілку, й Стосенко, чуючи, як високо б’ється його серце, був зараз закоханий у Марту так, як іще вчора й сподіватись не міг від себе.

Вийшла мати Мартина, стала біля погрібника, приглядалась у темряві. Й по довгому мовчанню покликала дочку — глухуватим таким голосом, який наче відсирів на ніч у її грудях...

«Завтра поцілую, — думав Стосенко, обачно простуючи темною вуличкою, наче проваллям. — Завтра поцілую...» Й від цієї думки, що радісною хмарою опосіла голову, всміхався мимовільно.

— О, давно бачились, — пролунало поблизу добродушно-зневажливе.

— Давно, — голосно відказав Стосенко, впізнавши дідка-перестрибка, який, здається, і стояв на вчорашньому місці. І запитав глузливо: — А ти що, так і стоїш тут завжди?

— Стою, коли треба, — розважливим, дебелим голосом відказав дебеляк. — Люблю постояти, подивитись. А ти таки знову проводжав Марту?

— Проводжав, — з упевненою зухвалістю зізнався Стосенко.

— Слухай... Дикий по-вуличному, так?.. Слухай, Дикий, а я ж тебе застерігав... По-людському, по-доброму тобі казав, а ти по-своєму? Виходить, не поважаєш мене?

— А ти що — указ мені?

— Е-е, не годиться так, — із награною добротою в голосі дідок-перестрибок. — До тебе по-доброму, а ти, мов козел отой, все норовиш у капусту. Й наче не свій тут, а чужий, годилося б честь знати. Бо як-не-як, а Марта сусідкою мені доводиться, колись, може, й ми з тобою сусідами станемо, га?

І тут Стосенко пошкодував, що не розпитався за цього дідка-перестрибка. Якби розпитався, то знав би, як розмовляти. Але ж треба — пізно, а він знову стоїте, знову очікує!

— На рожен пертись не слід, — і далі благодушним тоном повчав дідок-перестрибок. — Скрізь треба з толком та з розумом... Ось давай лишень до хати моєї зайдемо, побалакаємо за чаркою, бо є про що...

«Не вб’є ж він мене в своїй хаті, — подумав Стосенко. — Та й мої кулаки не менші, ніж його, ще побачимо... Справді, годиться з’ясувати стосунки, бо він мені проходу не даватиме».

— Ходімо! — сказав із веселою відвагою. — Хоч подивлюсь на тебе при світлі, цікаво...

— Люблю відчайдушних, — глузливо похвалив дідок-перестрибок. — Сам колись одчайдушним був.

Без остраху йшов Стосенко в чужу хату, і все ж засмоктало щось у грудях... Коли спалахнуло світло в кімнаті — побачив перед собою парубка-ведмедя, що гостро зорив дрібними й синіми очицями-квіточками... ростуть такі квіточки на болотах, цвітуть пізньої осені. На рудому обличчі мав рудого носа, й губи, здається, теж мав руді — викочені, схожі на варениці.

У просторій кімнаті більше нікого не було, й Стосенко почувся зовсім упевнено.

— Про що ж будемо говорити? — поспитав Стосенко і вбік ступив, роззираючись.

Молодий хазяїн дивився синявими очима-квіточками так, наче важкий камінь хотів покласти на свого гостя дошкульним поглядом... Зрештою дістав із шафи пляшку, налив горілки в чарки...

— За знайомство, чи що? — в нападі збудливої веселості поспитав Стосенко.

— За знайомство, — згодився хазяїн. І коли випили, кивнув головою на стілець: — Сідай...

Стосенко сів із незалежним виглядом — його вже починала тішити вся ця оказія, хотілося знати, чим закінчиться. Прямо, гостро розглядав і кімнату, й хазяіна. А той, умостивши за столом свою горбоплечу, могутню постать, і далі наче силкувався покласти на гостя важкий камінь погляду, — тільки камінь видавався не важким, бо ж очі промінилися синіми болотяними квіточками.

— Бачиш, як я з тобою, — обізвався, зрештою, дідок-перестрибок. — До хати своєї запросив, ось пляшку поставив на стіл... Сидимо, балакаємо, як люди. — І вимогливо повторив: — Як люди, так?

— Всяке між людей трапляється, — непевно відказав Стосенко.

— То ти до Марти назавжди пристав чи тільки позалицятись надумав та погратись, як тепер водиться?

— Слухай — хто ти такий? Яке твоє діло? Чого я маю признаватись тобі?

— Не хочеш признаватись?

— Не хочу, — твердо мовив Стосенко, якому горілка вдарила в голову паморочливою хвилею.

— А може, я Марту нікому не збираюсь віддавати? І не віддам?

— Ти?

— Я.

Стосенко звівся. Дідок-перестрибок і далі горбоплечо темнів над столом.

— А хто ти такий для Марти, що не віддаєш?

— Сусід... — усміхнувся зверхньою усмішкою безкарної людини. Й некліпливо світив болотяними своїми квіточками. — Думаєш, до тебе Марта нікому не подобалась? Думаєш, тебе чекала, бо ти найкращий? Ні, траплялись їй і кінні попутники, могли підвезти, а бачиш, і досі пішки йде... Хоч, здається, чого б такій гарній у дівках засиджуватись!.. Знаєш, хто за нею пробував упадати?