Дідок-перестрибок

Євген Гуцало

— Хто? — спитав Стосенко, сповнюючись гострої відрази до дідка-перестрибка.

— Можу назвати, — недбало ворухнув той крутим плечем. — Піонервожатий тут один із нашого села ошивався біля неї, вже не ошивається, — раз... Вояка-сержант із району щотижня на танці був унадився до Дзвенячого, вже давненько його не видно, — два... Знатний механізатор із Котюжинців на власних «Жигулях» їздив, уже не їздить, — три... А ти де робиш, коли не секрет?

— На заводі слюсарем, — примружуючись, одказав Стосенко. — А що?

— Та нічого, — засміявся дідок-перестрибок. Далі пом’яшкорив дубовими пальцями обличчя, стер усміх із м’ясистих губів. — І не тільки вони вчащали на цю вулицю, інші теж заникували... То я тебе ось попитаю — де вони? Чого більше не навідуються, а Марта й досі сидить у дівках?

— Скажи, — й далі негарно мружився Стосенко.

— Не здогадуєшся?

— Скажи, — й сапко видихнув через ніздрі стиснуте повітря.

— Скажу! З кожним довелось особисто зустрітись і поговорити від душі, як ось із тобою. Розтолкувати істини, бо ж не все люди знають, правда? Ось як ти, приміром?.. Більше не ходили, бо втямили, що Марта не для них і не про них... І невже ти думаєш, що стількох віднадив, щоб дісталась тобі?..

Він умовк, бо скрипнули двері й до кімнати ступила жінка — сонно мружилась проти світла, приклавши долоню до очей. Мати, здогадався Стосенко, бо дідок-перестрибок своєю зовнішністю був схожий на цю жінку, теж руду, повногубу, з вогнистою куделею волосся на голові.

— Що це ви тут поночі не поділили? — поспитала жінка, приглядаючись до Стосенка й не впізнаючи.

— Та з корешом ось балакаємо, — відказав дідок-перестрибок. — Йдіть спати, мамо...

— Вже досвіток скоро, а ви все балакаєте, — пробубоніла сонно. — Й тобі теж пора лягати.

І зникла так само, як появилась; ні човгання не долинуло з-за дверей, ні скрип ліжка. Запало мовчання — глибоке, мов колодязь, і в колодязь цього мовчання впали слова-краплі:

— Мати моя...

Слова-краплі потонули в глибокій тиші, й перегодя дідок-перестрибок заговорив голосно:

— Значить, Марта для мене. А для моєї матері — невістка в хату. Я її давно люблю й нікому не збираюсь уступати. Ти собі ще знайдеш, а я, мабуть, не знайду, — не лежить моє серце ні до кого, тільки до Марти. Так що маємо з тобою договоритись.

— Чому ж ви досі не побрались? — скрикнув Стосенко. — А Марта ж тобі що?..

— Відбрикується, — довірливо, наче сподіваючись на співчуття, сказав дідок-перестрибок. — Я до неї і так, і сяк, а вона тільки жартами відмагається. Ось не хоче знати, що ніхто її так не любитиме, як я. Ніхто! Але не потрібна їй моя любов, гребує нею, гордує. А я ж і роботяга, і вдача в мене добра, — зізнався щиро, таки прочитавши співчуття в Стосенковому погляді. — Ніколи такого не знайде, що зможе мотузки крутити, як із мене. Бо тепер народ який? Е-е, впертий тепер народ... І пустий... Ось як оці, що я їх віднадив. Ну, знатний механізатор чи піонервожатий. Не любили вони ж її, правда? Тільки так, побалуватись. Добре, що віднадив усіх, бо якби й справді довелось їй шлюб узяти з отаким, як той вояка-сержант? Я тільки спинив його разок у вуличці, а він уже й тікати, готовий.

— І втік? Більше не навідувався?

— І ногою не ступав.

— А може, він би ще зумів полюбити її... з часом? Ну, зустрічалися б на побаченнях, познайомилися б добре, а потім і любов прийшла б.

— Не прийшла б, — твердо сказав дідок-перестрибок.

— Чому? — оторопів Стосенко.

— Бо я не дав би! Я тут для чого? Щоб дивився й дозволяв? Не дав би!

Стосенко налив собі в чарку горілки, випив. Молодий хазяїн подобрілими своїми болотними квіточками цвів іспідлоба.

— А Марта... — озвався Стосенко — А Марта когось любила з них? Ну, сержанта, чи піонервожатого... чи знатного механізатора на «Жигулях»?

— Ні, — радісно похитав головою.

— Чому? Звідки знаєш?

— Бо я не дав би, тому! — аж чудуючись із його нетямковитості, прогув дідок-перестрибок голосом, що йшов із дубової бодні, а не з широких грудей.

— А вона знає, що ти ось не підпускаєш хлопців до неї?

— Може, й знає, — подобрішавши до Стосенка, який так мирно бесідував, засміявся дідок-перестрибок.

— А може, не знає?

— Ні, таки знає, — тремтіли в щирому усміху губи-варениці. — Та скільки б не комизилась — однаково вламаю.

— А коли виїде на комсомольську будову й там за когось віддасться?

— Не виїде, вона в матері одиначка, а мати нездужає.

— Та хіба вона зможе полюбити тебе?.. Коли ти отак?..

— Хай і не любить, аби я її любив... Однаково нікому не віддам... Скільки в нас із нею ця суперечка? Вже друге літо... Тільки накине хтось оком на Марту, тільки проведе раз-другий додому, а я вже тут як тут, а я вже й відшив. Або за мене хай віддається, або хай усеньке життя нидіє в дівках... Таки здасться, не витерпить.

— Здасться? — не вірячи, запитав Стосенко.

— А чом би їй не здатись? Чи я гірший від інших? Не гірший, а кращий — знаєш, скільки заробляю? Та ніхто в колгоспі стільки не має на руки, як я!.. Дружили ми з Мартою колись після школи, та посварились... Вона зі мною посварилась... Із тієї пори й найшла коса на камінь, і почалась у нас оця суперечка.

Дедалі дідок-перестрибок говорив усе відвертіше, щиріше, наче мав Стосенка за тямущого, душевного співрозмовника. А тому, либонь, снилась уся ця розмова. Наче снилась хата чужа ця, надпита пляшка горілки на столі, кремезна постать із крутими плечима-коромислом.

— То я вже піду, — мовив Стосенко й ступив до дверей.

Дідок-перестрибок звівся, сягнувши рудою чуприною до стелі, й запитав у спину:

— Може, ще по чарці? В пляшці зосталось.

Стосенко обернувся і сказав із кривою усмішкою:

— Нема що замогоричувати... Я тобі не знатний механізатор на власних «Жигулях»... І не піонервожатий... І не вояка-сержант із райцентру... Зрозумів?

Якусь мить обличчя дідка-перестрибка зоставалось добродушним і спокійним. Та скоро наче повужчало, й губи, либонь, потоншали, а відстовбурчені вуха спалахнули малиновим рум’янцем.

— Ти що, серйозно? — пробубонів, не сподіваючись такого повороту.

— Куди вже серйозніше! — дедалі запалюючись, відповів Стосенко. Кров хвилею шугонула в голову, стугоніла у скронях. — Зо мною не договоришся отак... по-людському! Не злякаєш і не розжалобиш! Бач, мене хоче розжалобити, а з дівчини знущається другий рік!

— Ти що, чокнувся? — буряковою юшкою горіли щоки дідка-перестрибка. — Та я ж тебе до хати покликав!.. Я ж не став із тобою в темному завулку... Думав, зрозумієш, не будеш воду каламутити, а ти бочку попер... Е-е, бачу, з тобою не можна так! Не можна, бо плюєш у чужий колодязь і схаменутись не хочеш!

— Слухай, — сказав Стосенко. І вмовк, зціпивши зуби. Далі повторив різко: — Слухай! Від нинішнього дня ти більше не будеш знущатися з Марти. А коли спробуєш — усе життя каятимешся. Каятимешся і другим закажеш. Таким, як сам. Це я тобі кажу, Дикий, запам’ятай. Отой Дикий, що в заводі робить слюсарем. Попитай за мене в Човновиці — тобі кожне розкаже. А зараз бувай! І проводжати мене не треба, я не люблю провожатих.

Дідок-перестрибок дивився на нього, дивився своїми болотними квіточками... губи йому брижились гадючкою, що неквапно переповзає у весняній — ще сухій, минулорічній — траві. Далі ступив до Стосенка по-хазяйському впевнено й навіть, здається, руки хотів простягнути до нього. Та Стосенко раптом своїми скинув так перед собою та дідком-перестрибком, наче блискавками, наче громом у грозу, і навіть оті грім та блискавка по всьому його обличчю спотвореному промайнули, стримавши дідка-перестрибка, примусивши сахнутись ошелешено.

Запало коротке мовчання; вони дивились один на одного, стерегли кожен порух.

— То що? — може, не для когось, а для себе вистрелив різким запитанням Стосенко.

Дідок-перестрибок підвів голову догори так, наче копицю сіна завдавав потилицею. Й видихнув:

— Гад ти!

І знову їхні погляди поснувалися — із очей в очі, і важкі були, мов камені.

— Там твоя мати? — спитав Стосенко й невловно плечем гойднув туди, де зараз мала бути жінка, що, наче наслання, пропливла перед його зором недавно. — Хай живе спокійно в цій хаті, хай живе, бо... — І він дістав із кишені сірники й сухо торохнув коробкою.

Дідок-перестрибок чи то високими плечима опав, чи... а тільки поменшав, і лице його м’ясисте стало схоже на драглі, що ось-ось проллються з полумиска.

— Я ж із тобою по-людському хотів... — проказав у гнівному розпачі.

— А я з тобою не по-людському? — мовив Стосенко, вкладаючи в голос усю свою ненависть.

Обернувся й вийшов у двері. В сінях зачепив ногою відро — задеренчало, брязнуло, й на той гуркіт у проймі хатніх дверей появився дідок-перестрибок і проказав злісно:

— Тихіше, ти, мати спить!

— Сон матерів тривожити не будем, — пообіцяв Стосенко, намацавши вихід. І вже надворі весело мовив сам собі: — А матері хай мирно сплять!..

У вуличці спинився, прислухався — сокровенна тиша стояла в Дзвенячому, така безмежна, що, певне, можна було б підслухати чужу мрію...

Якась гілка у темряві вдарила Стосенка боляче по обличчю — й він несподівано засміявся на той удар, на той раптовий біль. «Ох ти ж, дідок-перестрибок, — тільки й пробубонів, — ох ти ж, дідок-перестрибок!»

У центрі Дзвенячого не став очікувати на попутну машину до своєї Човновиці — може, трапиться десь у дорозі. Йшов хутко, бадьоро. І в голові йому було так світло, так ясно, наче в її безмежжях роїлися золоті зоряні рої. У полі пахло молодим збіжжям, полином, що й досі не видихав денного сонячного тепла. «Ох ти ж, дідок-перестрибок!» — бубонів Стосенко.

Опинившись на згірку, обернувся — ген мріло Дзвеняче... І стиха заспівав Стосенко. Отак прошкував через поле і співав...

Приїхали три козаки, та всі три однакі,
Питаються Марусеньку — у которій хаті?
Один стоїть під віконцем, другий коня в’яже,
Третій стоїть під дверима — добрий вечір, каже..