Неймовірна пригода з Марією

Євген Гуцало

По обіді Марії стало зле, молоду жінку занудило, і головна бухгалтерка, співчутливо дивлячись на її вродливе, зсудомлене лице, сказала йти або в лікарню, або додому. Марія, думаючи, що біль скоро минеться (мабуть, ковбаса шинкована трапилась несвіжа, та й кефір був розбовтаний, позавчорашній), хотіла перечекати в бухгалтерії, та... Від запаморочення отямилась уже надворі, по дорозі до лікарні. А наблизилась до лікарні — й зовсім полегшало. Марія спинилась під жовтими акаціями, ждучи, що біль повернеться, проте більше не повернувся, і в голові розвиднилось.

Отже, відвідини лікарні стали зайвими. Повертатись у бухгалтерію? А коли знову стане зле? Піти додому й спочити? Мабуть, найкраще піти додому, тим більше, що головна бухгалтерка відпустила її, та й важливої роботи нині вже не передбачалось.

Пішки подалась на околицю районного містечка, де жила з чоловіком у новому цегляному будинку. Осінній день видався погідний, і Марія, що звикла від дев’ятої до шостої просиджувати в установі, почувалась трохи ніяково — перед самою собою ніяково.

Пройшла подвір’я, залляте сонцем, барвисте від чорнобривців та айстрів, поторгала двері веранди — були відчинені. Значить, Петро повернувся, майнуло жінці в голові, значить, Петро повернувся з рейсу, адже не сьогодні, то завтра вже чекала його повернення. Марія поминула веранду, коридор — хатні двері теж було відчинено, отже, Петро таки вдома, бач, навіть не попередив, не заглянув до неї на промкомбінат, як звик чинити.

У вітальні на дивані сидів якийсь незнайомий чоловік, і Марія ошелешено спинилась на порозі — хто такий, звідки? Чоловік повернув до Марії продовгасте кістляве обличчя, на якому вирізнялися серпи чорних брів, і дивився некліпливо. Здається, кожної миті ладен був, мов опечений, схопитись на ноги... А, майнуло жінці в голові, та це ж з Петром хтось навідався, чоловік часто приводить додому всяких гостей.

— Добрий день, — мовила невпевнено. — А де ж Петро?

— Петро? — по хвилі мовчання обізвався чоловік, і брови над пильними очима злетіли прудко, мов щури, й затріпотіли. — А ви хіба не здибались?

— Та ні, — відказала Марія, все приглядаючись до гостя — й справді, хто такий, звідки? Начебто й зустрічатись ніколи не доводилось. Зодягнений пристойно, золотий перстень на пальці лівої руки. Тільки чому в нього такі відстовбурчені вуха, наче прислухається весь час? — Ви, мабуть, разом оце зайшли... Дивлюсь — двері відчинені...

— Петро гайнув у гастроном, обіцяв скоро бути... Друзі ми з ним давні-предавні, разом учились на шоферських курсах... Звати мене Миколою, на прізвище — Власкевич.

— Куди ж це він у гастроном побіг? — розмірковувала вголос Марія. — Той, що поблизу, стоїть зараз на ремонті. Це йому доведеться до вокзалу добиратись.

— Та казав же йому, казав, — одмерзаючи холодним лицем та ледь-ледь усміхаючись, провинно мовив гість, — щоб не йшов нікуди, так давай посидимо. А Петро що? Ні, говорить, давно не бачились, є що згадати, хіба годиться без пляшки?

— О, він у мене до пляшки охочий, — докірливо сказала Марія і собі ледь-ледь усміхнувшись. — Жодна компанія без Петра не обходиться.

— І таки побіг, а мене тут залишив. Сиди, каже, чекай. І дав оцей альбом із фотознімками, щоб розглядав. Я й розглядаю.

Гість і справді тримав у руках сімейний фотоальбом у цупких оксамитових палітурках. Марії, в якої й досі не було дітей, альбом заміняв найрідніше — любила розглядати вечорами, особливо ті знімки, які зберегли її молодою.

— А в мене голова заболіла на роботі, — мовила Марія, — то головна бухгалтерка відпустила додому.