Неймовірна пригода з Марією

Євген Гуцало

— Петро й справді вас не чекав. Каже там моя ненаглядна фінансові звіти звіряє, не скоро навідається, то ми з тобою, Миколо, причавучимо по одній-другій... Розказував за вас, розказував... Строга ви в нього, еге?

— З таким, як Петро, не будеш строга! — сердито буркнула Марія. — Тільки й дивиться, як би що з хати поцупити й віддати — як не сестрі, то братові. Мовляв, ми ще наживемо, а вони молоді, стягуються, то слід помогти.

— А живете ви, бачу, добре, — сказав гість, обводячи гострим поглядом вітальню.

— Якби діти, — зітхнула Марія, — то, може, й не зекономили б, а так що? А так тільки на себе тратимо, прикуповуємо те-се.

— Те-се, — недовірливо засміявся гість, і лице його чорне, мовби зі слідами нестертого дьогтю, що глибоко пов’їдався, стало добре. — Ген і телевізор, і килим арабський, і кришталь. А транзистор, мабуть, японський?

— Петро купив в області на руках, усі гроші ввігнав. Я насіла — нащо марницю придбав? А він регоче — світ, каже, хочу весь чути... Світу йому всього закортіло!

— Петро такий, — згодився гість. І занепокоївся: — Де ж це він ходить? Сказав, на одну хвилинку, а нема й нема.

— Радий, що повернувся з рейсу. Десь, може, до компанії пристав.

— І про мене забув?

— А що? Потім схаменеться, прибіжить під хмельком, під газком... Ну, добре, ви подивіться альбом, а я тим часом щось зготую на стіл.

— Та ви не турбуйтесь... Клопоту стільки завдав... Знаєте, якби з Петром не здибався... А то здибався і — зайди та зайди. Я теж шоферую в області, він колись заглядав до мене.

— А не признався...

— З жінкою моєю познайомився, з дітьми. Двоє в нас, обидві дівчинки... Може, я піду до гастроному й пошукаю, де він там забарився?

— Знайдеться! — безпечно мовила господиня. — Відпочивайте.

— Хату можна подивитись? Цікаво, як живете.

— О, прошу, — щиро сказала Марія, радіючи, що є чим похвалитись. —Тут вітальня, вже бачили. А тут, — одчинила двері в сусідню кімнату, — спальня у нас.

— Гарно, гарно, — хвалив гість, і похвала його подобалась Марії. — Теж килими. Й годинників же у вас багато, — здивувався, розглядаючи годинники, що висіли гурточком над бильцем ліжка.

— То все премії, — ніяковіючи без причини, сказала Марія. — Два мені видали на роботі, й Петро теж одержав два. Й на день народження товариші склались, то подарували. Не станеш відмовлятись, правда? Ще образяться.

— Відмовлятись негоже, — згодився гість, чіпким поглядом обнишпорюючи спальню і все в ній одразу помічаючи.

Марія хутенько зібрала на стіл, а чоловіка все не було до хати. Й жінка почала дратуватись: привів гостя, а сам повіявся, а сам уже встряв, бо свиня завжди болото знайде. Була в неї прихована плящина для непередбачених оказій, то хіба зараз саме не такий випадок? Не станемо тебе, Петре, чекати, може, отямишся!

І вже коли випили по краплині, Марія несподівано зареготала й довго не могла перемогти напад сміху, аж совісно стало перед гостем. А він дивився на неї оторопіло.

— От не повірите, коли правду скажу, — зрештою спромоглась на слові. — Знаєте, що я подумала, коли до хати зайшла й вас на дивані побачила?

— Що? — поспитав. Тепер, коли погомоніли, коли ближче познайомились, гість видавався Марії навіть симпатичним і вже тримався не так насторожено.

Вона знову зареготала, а потім таки зізналась:

— Чи не злодій, думаю, забрався до хати!

— Авжеж, — спокійно згодився гість, — усяке можна подумати. А якби я отак, як ви, зайшов до своєї хати й застав чужого? Теж подумав би, що хочуть пограбувати!.. І де тільки той Петро вештається? Сказав, на хвилинку вискочить, а нема й нема.

— У нас по містечку тільки й розмов останній тиждень, що про злодіїв. Знаєте, минулої суботи обчистили одну квартиру — хазяїв удома не було, на роботі, а діти в школі. І не все забрали, ні, а тільки найкоштовніше, те, що легко винести з квартири.

— І нікого не зловили?

— Де там! Ніяких слідів, і міліція не допомогла. А вкрали шубу цигейкову, жіночу, недавно куплену. Й зарплату — як лежала в шафі біля шуби — так і пропала. Та ще взяли новенькі туфлі лаковані, годинник забрали... І як у воду кануло!

Гість слухав із інтересом, і його пронизливі очі ледь-ледь грали веселістю. Випили по другій чарці, і Марія, зовсім забувши про недугу, почала скаржитись на свого чоловіка, на Петра. Мовляв, не хазяїн Петро — і край, і ніколи вже хазяїна з нього не буде, у них, Прудивусів, усенька сім’я така з діда-прадіда.

— Широка натура в Петра, — підтакував гість, — любить потішити компанію.

— Інші як? — скаржилась Марія. — Інші вміють компанію потішити, але й своєї вигоди не забувають. Раз у твоїх руках машина, то додому чого порожняком їхати? Або щоб яку копійку не заробити? А Петро що? Підвезе пасажира, а від грошей відмовляється. Каже, совісно брати. Чи дрова сусідам підкине, теж гребує платою. То, буває, люди мені приносять, бо знають, яка вдача в Петра. Трудно мені з ним, ой трудно!

— Чоловік жінку має розуміти, — сказав гість. — Якби мені така хазяйка, як ви, то чого ще мені хотіти? Ніякої хороби й не хотів би.

— Вся наша сім’я роботяща, — зашарілась від похвали Марія. — Не з хати несуть, а до хати. І скупими ніхто нас ніколи не назвав. Позичити треба — позичимо. А тільки поверніть назад!

— Гарна ви жінка в Петра, — знову похвалив гість, коли вже по третій випили. — Має шанувати своє щастя. Він за вами — як за горою!

— Він пошанує, дочекаєшся, — спохмурніла на виду Марія. — Для нього чужий хтось дорожчий, ніж рідна жінка. — І зізналась несподівано. Може, якби не випила, то й не навернулось таке на язик. — Давно вже розвелася б із ним, та совісно. І думаєш: а що він сам-самісінький робитиме? Пропаде з отаким норовом!

Гість слухав її скарги, проте якось неуважно, мовби на шпильках сидів. То позирав у вікно, та вуха нашорошував на звуки, що долинали з вулиці.

— Петро за вами — як за горою! — повторив зрештою. І додав: — От вірите чи не вірите, а скажу... Хай Петро мені друг, а скажу... Якби жінки не мав та двох дівчаток, то ніколи не схотів собі кращої пари, ніж ви. Куди вже кращу бажати!

— От бачите! — сповнюючись усе більшої приязні до цього розсудливого чоловіка та раптової жалості до себе, мовила Марія. І повторила: — От бачите!

— Розіб’ється сімейний глек, а потім нічим не склеїш, — сказав гість і заходився їсти варену курятину. — От я побалакаю з ним, напоумлю.

— Його напоумляй чи ні — хіба поможе. Яка людина вродиться — такою й помре. От самі судіть. Привів до хати вас, кинув напризволяще, а сам повіявся, а сам уже влип до теплої компанії. Думаєте, його поять? Де там! Він поїть, бо ніколи ото не поласує на чуже, має погану звичку першим лізти до кишені. Добре, що я навинулась додому та зладнала таке-сяке на стіл, а то сиділи б ото на дивані й розглядали альбом.

— Розглядав би, — згодився гість, доливши з пляшки рештки горілки і випивши одним духом. — Та я на нього не гніваюсь, Петро завжди однаковий був.

— А чи мені від того легше? — мовила з болем, відчуваючи вдячність до цієї людини, котра і розуміла її, і співчувала. Бач, друг, а не захищає, став на її бік.

— Авжеж, не легше, — згодився, проникливо дивлячись на Марію.

А їй від того погляду тривожно стало на душі. Петро ніколи так на неї не дивився, хіба що замолоду, коли залицявся. Може, тому й дітей у них немає, що ставився до Марії байдуже, без любові. Аби поїсти, аби поспати — і до товаришів, які йому світ зав’язали. А цей, аж чудно, делікатний — і розрадив, і побалакав душевно.

Сиділи за столом одне біля одного, і якось так сталось, що гість торкнувся її плеча випадково. Торкнувся випадково, а руки не відняв, затримав на плечі, й той дотик не розгнівав Марію, ні, — чи не тому, що захмеліла?

— Якби не жінка та діти, — знову сказав гість, — то якого мені щастя бажати, як не вас?

— Таке скажете! — весело сміялась Марія, чуючи його долоню на плечі.

— Що й на серці, те й на мислях, — одказав гість, і очі його чорні жаром горіли, й від того жару тривожно чулось Марії, як у молодості.

— Вже маємо триматись кожне за свою сім’ю.

— А серцю не накажеш, — мовби не чуючи, сказав. І, напівзвівшись на стільці, нахилився до Марії й коротко поцілував у щоку, біля вуха — там, де шовкове пасемко її русявого волосся в’юнилось. Поцілував — і одхилився, дивились вони одне одному очі в очі. Марія щасливо дивилась і наче ледь-ледь осудливо, а він гострувато, пильно.