Неймовірна пригода з Марією

Євген Гуцало

— Ой, хіба можна так! — підохотливо сміялась Марія. — А ще другом називаєтесь!

— А йому хіба можна так — пішов і пропав?

— Легкий ви чоловік!

— Щастить мені завжди, це правда, — згодився гість.

І, здається, знову хотів поцілувати її, та Марія відсахнулась умить. Відсахнулась, бо почула на подвір’ї Петрів голос, розмовляв із кимось. Глянула у вікно — Петро стояв біля воріт і перемовлявся через дорогу з сусідкою.

— О, знайшлась пропажа, — мовила невдоволено. — А чого ж це він із порожніми руками?

— Піду зустріну, — похапливо мовив гість і хутенько зник за порогом, наче вітром здуло.

Марія перед дзеркалом поправила зачіску. Бачите, як у неї нині склалось дивно — якби не занедужала, то так би й просиділа цілісінький день у бухгалтерії, так би й не познайомилася з цікавим чоловіком. Торкнула пальцем щоку, де й досі чувся несподіваний поцілунок, винувато усміхнулася сама собі й знову підійшла до вікна.

Саме в цю мить гість наблизився до Петра, вони заговорили про щось. Гість, видно, запитував, а Петро відповідав і навіть рукою щось двічі показав уздовж вулиці. Потім гість вийшов за ворота й одразу зник за вишнями, а Петро й далі перемовлявся через дорогу з сусідкою.

— Наморився я, — важко відітхнувши, сказав чоловік, ступивши до хати. — Загнав машину в гараж, а вийти з кабіни — трудно, так би й сидів. — Окинув поглядом стіл, заставлений тарілками, й поспитав: — А ти чому не на роботі? Яких це ти гостей приймаєш?

— Як-то яких? Твоїх, — одказала Марія, сприймаючи серйозний чоловіків тон за жартівливий.

— Еге ж, моїх, — недовірливо муркнув Петро, і його добродушне лице засвітилось усміхом. Зі змовницьким виразом зазирнув до кухні, до сусідньої кімнати — таки нікого.

— А ви мовби й не здибались, — лукаво мовила Марія, приймаючи начебто жартівливий чоловіків тон. — Щойно! Стали на воротях, балакаєте. Куди це ти його послав?

— Та кого? — насупився.

— Ну, Миколу свого, Власкевича! За друга твого видавав себе, в хаті застала.

— Отой, що на воротях мені здибався? — оторопіло міркував. — Та він же назвався мені техніком по газу. Каже, приходив колонку перевірити й плиту!

— Техніком по газу? — В Марії мурашки повзли по спині. Жартує Петро чи ні, розігрує? — Ви ж разои на шоферських курсах були, згадай. І ти в гості недавно навідувався до нього, познайомився з жінкою. Двоє дівчаток у них! — Підійшла до вікна — чи не повертається гість? Ні, не повертався. — І вдачу твою добре знає.

— Розкажи все до ладу, — наказав чоловік, — яких гостей ти вдома приймаєш, коли чоловік у рейсі, кого пригощаєш посеред білого дня.

— Та хіба ти не побіг у гастроном по пляшку? Лишенько, що ж це зі мною коїться!

Голова їй пішла обертом. Ні, Петро, здається, не жартує. Значить... І вона розказала, що з нею сталось на роботі, як ішла додому. Двері веранди було відчинено, й незнайомець ось так сидів на дивані, розглядав сімейного альбома. Сказав, як потрапив у хату — звісно, разом із Петром, який, мовляв, недавно побіг до гастроному. Потім за стіл посідали, бо раз гість, то нащо морити голодом, та й Петра довго не було з гастроному.

— У рейсі я був, у рейсі, а не в гастрономі! — скрикнув чоловік.

Узяв сімейний альбом, погортав — усі знімки на місці. Оглянув двері, замки. Узяв ключі в Марії, обдивився їх, потім свої. У шафі всі цінні речі висіли, як і висіли. Гроші й ощадна книжка, схована в матраці, були на місці.

— Зрозуміло, — зрештою сказав Петро. — Він увійшов до квартири якраз перед тобою, от і не встиг нічого вкрасти... Злодія прийняла за мого друга, пригостила!

— Такий чемний, хто б міг подумати! — виправдовувалась Марія. Проте їй чомусь і досі не було страшно. В глибині душі не вірила, що зловила злодія на гарячому, всерйоз не припускала думки, що з нею могло статися зле щось. — Сидить на дивані і жде!

— Та коли вже ти зі столу об’їдки прибереш! — несподівано визвірився чоловік.

Марія майже бігцем, із відчуттям провини зібрала посуд.

— Значить, так, — сказав Петро. — Я поміняю замки... бо й удруге може навідатись... Я поміняю замки, а ти гайда в міліцію, заявиш на нього, хай шукають. Опиши так, щоб і за тридев’ять земель упізнали й зловили.

Якийсь начебто промінчик майнув у примружених його очах, чи то тільки видалось Марії? Слухняно подалася з хати, йшла по вулиці й підозріло приглядалась до кожного. Кортіло зупинятись перед знайомими й розказувати їм за недавню оказію, та стримувало щось. А що саме — й не відала.

Обдивилась біля гастроному і в гастрономі, подалась до другого. Й дедалі більше вагалась іти в міліцію. Мовби не вірила в те, що й справді так сталось. Мовби ввижалось, що хоче набрехати, обмовити когось, а той хтось і захиститись не зможе від обмови. Авжеж, говорять у їхньому містечку, що об’явилися злодії, що є одна чи дві пограбовані квартири, але... Але ж і зовсім не застукала вона гостя свого на гарячому! Сидів, очікував. А як сміявся весело! Петра ганив, бо є таки за що... Авжеж, сподобався Марії, і вона, здається, теж припала йому до вподоби. І гостро так згадалися слова, що, мовляв, серцю не накажеш, і поцілунок умить відчувся на щоці... І всміхнулась ледь-ледь Марія. Авжеж, усміхнулась, бо де ж це видано, щоб злодій заліз у чужу хату і, замість того, щоб красти, почав цілуватися з хазяйкою!

Спинилась неподалік районного відділення міліції — що вона розказуватиме? Он коли інших пограбували, то таки пограбували, а в неї нічогісінько не взяли! Отак і скаже? Засміють! А ще коли довідаються, що за стіл посадовила, пригощала... Й ноги самі понесли жінку далі і від міліції, і від гріха. Почувалась так, мовби й справді збиралась обмовити людину.

Йшла попід кленами, що цвіли зжовтілим листям, а в пам’яті — мимовільно, нав’язливо — бриніли слова, приємно зогрівали. Як він сказав? Ага, якби жінки не мав та двох діток, то ніколи б не хотів собі кращої пари, куди вже кращу бажати.

Почув би, Петре, то навчився б свою жіночку шанувати!

Усвідомлювала, що годилося б, може, боятись — і хату на цілий день залишають без догляду, і в бухгалтерії вона працює. А от не боялась. І навіть казала сама собі: «А може, я перевиховала його? От побачив мене — й одразу перевиховався, більше ні в кого не крастиме, бо і в нас не вкрав. Побачив мене — і золотим чоловіком став, от! І таким залишиться назавжди!»

Під ногами наче кожний опалий листочок виспівував, і все довкола — сади в надвечірньому світлі, будинки, люди — сяяло теплим, лагідним сонцем. І все більше чомусь Марія упевнювалась, що її нині не було ошукано, що нині повелися з нею правдиво та сердечно й вона має теж віддячити сердечно. Хай би Петро там що підозрював, але ж він не бачив цього чоловіка, а заочі всяке можна подумати.

А може, справді-таки Петрів друг? Може, обоє умовились поглузувати з неї? І згадався лукавий промінчик у чоловіковому погляді, коли вже рушала до міліції.

І раптом із вікна автобуса, що проходив мимо, постало перед нею обличчя нинішнього гостя — смагляве, широко всміхнене, зуби чисто блищать і брови гострі повигинались тятивою лука. Махав їй рукою і щось, либонь, казав, але хіба розбереш, хіба почуєш? І, дивлячись у цю коротку мить на нього, приязного та веселого, Марія відповіла мимовільною усмішкою, і теж рукою змахнула, і вся подалася за автобусом у легкому пориві.

Автобус проминув, а вона стояла на дорозі, дивлячись услід, і отой мимовільний усміх тремтів на її губах, тремтів і не танув.

І коли зрушила з місця, вже ніскільки не сумнівалась, що Петро поглузував із неї. Так, поглузував, бо на всякі коники вдатен. Йому аби тільки потішитись, аби потім товаришам розказувати й щирити зуби від дурного реготу.

Проте, дивно, чомусь не брав її і гнів на чоловіка, не підточував того хмільного та тривожного настрою, що знову навернувся — після раптової зустрічі з автобусом, після того, як у вікні майнула щаслива й водночас заклична усмішка.

Не спам’яталась, як ступила на свою вулицю, як вулиця привела до хати. Поглянула від воріт — Петро, навіть не перевдягнувшися з дороги, зосереджений та похмурий, переставляв замок у дверях веранди...