Позивні

Євген Гуцало

Близько тижня з осінніх обложних хмар сіялась дрібна мжичка, дороги в полях розмокли, обернувшись на непроїзну й непрохідну багнюку. Ніякої мови не могло бути про те, щоб копати буряки, щоб вивозити на цукрозавод, хоч строки й підпирали, хоч, дивися, скоро й захурделить. Голова колгоспу ходив непривітний, так само злий ходив бригадир рільничої бригади і тракторної — начебто за негоду несли особисту відповідальність і перед правлінням колгоспу, і перед бюро райкому партії.

Нарешті по телефону передали метеозведення, яке обіцяло гарну годину, і вже з нинішнього вечора всі в Закриниччі були попереджені — завтра на поле, до буряків. І справді, метеозведення — як це дивно! — не збрехало, й на ранок заясніло небо, вітерець віяв сухенький і по-осінньому прохолодний. Земля хоч і не почала галопом ото протряхати й сохнути, але всі колгоспники, кому слід, усі механізатори рушили на буряки.

Вже ополудні, коли в полях загуркотіли перший та другий бурякозбиральні комбайни, коли загули мотори грузовиків, хтось похопився, що не вийшов Петро Гаркавенко, шофер, і його машина стоїть на господарстві, як бездиханна. Авжеж, учора був попереджений, як і всі інші, обіцяв прийти неодмінно — і от нема.

Бригадир, злостячись, пішов на корівник до Петрової жінки, доярки.

— Як то не вийшов? — здивувалась молодиця. — Я вдосвіта збиралась на ранкову дойку, а Петро до машини. Живий-здоровий, слава богу, нікуди їхати не збирався, бо куди ж їхати, коли буряки в колгоспі горять! І напитись не міг зранку, бо п’є тільки вечорами. І сама втямити не годна, де б це він міг забаритись!

У джерельцях її очей, крім оторопіння, бригадир помітив якісь непевні вогники. Наче жінка вже здогадувалась, чому чоловік не вийшов до машини, тільки не зізнавалась у здогадах.

Додому до Петра Гаркавенка було послано механіка з колгоспного гаража — якраз ніякої роботи в механіка не було, бо за негоду впоралися з усім ремонтом. Послано механіка з наказом: знайти Гаркавенка, передати, що начальство зніме з нього залізну стружку, й привести за всяку ціну на господарство.

Механік удався чоловіком жовчним і глузливим, ніколи не пропускав нагоди показати свою зверхність над іншими. Відбув армію, після армії чотири рази вступав на юридичний факультет університету й чотири рази провалювався. Проте нарік знову збирався подавати документи тільки на юридичний, вважаючи своїм покликанням саме юриспруденцію. Вузькоплечий, мав опущені кутики вуст, які в нього — при потребі чи без потреби — гидливо сіпались.

Механік, зайшовши на чуже подвір’я, спершу витер віником заболочені чоботи, а тоді вже взявся за клямку дверей. Двері виявилися зачиненими. «Спить, мабуть, без задніх ніг», — подумалось механікові не без заздрості. Ще раз поторгав клямку, почекав — ніякого відгуку. Вже хотів геть податись, та вчасно згадав наказ: без Гаркавенка не повертатись, бо начальство пообіцяло зняти з нього залізну стружку. Зітхнувши, механік підступив до вікна й постукав у шибку. Далі — лункіше — в другу. Кулаком гримнув у третю і вже двома кулаками, не остерігаючись, що висадить шибку, закалатав у четверте вікна так, що й мертвий проснувся б.

Привиділось чи й справді гойднулась фіранка, а за фіранкою майнуло обличчя блідою плямою? Механік почав гатити кулаками так, що скло задеренчало й рама задвигтіла. Вже, мабуть, можна було підняти не одного мертвого, а цілий цвинтар. І тоді, зрештою, фіранка вмить одсунулась і в вікні показався Петро Гаркавенко — з запитливо задертими бровами, оторопілий.

— Одчиняй хутчій! — закричав механік, і опущені кутики вуст здригнулись гидливо. — Не догримаєшся...

Гаркавенко мовчки приглядався, так, наче сумнівався, що бачить саме механіка.