Позивні

Євген Гуцало

— Розумієш, Григорію Михайловичу, вони сьогодні знову вели передачу.

— Хто? — сахнувся бригадир, не вірячи своїм вухам.

— Центр, — проказав Гаркавенко, й очі його були пустельні, мов чисте осіннє небо.

— Т-так, — видихнув - бригадир струмінь гамованого повітря. Й примружився: — Значить, центр?

— Це вже не вперше, — сказав Гаркавенко. Вітерець розвівав над високим чолом рідкі пасемка русявого волоссячка. — Спершу я чую позивні. Позивні передаються тричі, через кожних півгодини.

— Угу, — кивнув головою бригадир. — Спершу позивні, а потім іде передача, так?

— Авжеж, — згодився Гаркавенко. — Мушу прийняти сам, бо в Закриниччі більше ніхто не зуміє.

— Звісно, — підтвердив бригадир, — тільки ти... Значить, без радіоприймача?

— Хвилі йдуть через мене, радіоприймач не потрібен.

— Ага... І вже давно?..

— Що?

— Отак позивні приймаєш... без радіоприймача?

— Та ще з тої пори, як повернувся з лісу, з партизанського загону.

— Давно, — чомусь навіть не здивувався бригадир. — А тепер оце до машини вийшов, так? Буряки возитимеш на цукрозавод?

— Возитиму, — підтвердив Гаркавенко.

— А може, подасишся додому, га? Відпочинеш трохи. Без тебе якось упораємось.

— Чого мені відпочивати? — знизав плечима. — Я не встиг наробитись. Цілий тиждень лежнем лежав.

— Т-так, — промимрив бригадир, не відаючи, що діяти. — Значить, сідаєш на машину — і в поле?

— А то ж куди? Може, вдасться дві ходки зробити ще за дня, а то вночі.

Потім бригадир дивився віддалік, як Гаркавенко сів у машину, як зрушив. Розум відмовлявся вірити в те, що бачили очі. Й начебто не п’яний чоловік. І начебто не позбавлений глузду, міркує логічно. Але що за позивні, який центр, які партизани? Бригадир зняв із голови шапку, бо здалось, що чуб стає дибки. Таки не слід було допускати Гаркавенка до руля, не слід. Бригадир уявив, якої біди здатен накоїти такий чоловік, уявив, яка відповідальність упаде на його, бригадирові, плечі, — й стало моторошно. Даремно не відправив додому, даремно.

З ким порадитись? Найперше, звісно, з головою колгоспу. Де ж його нині шукати, коли такий шарварок, невправка така? В конторі, в полі, біля силосних ям? Стояти на місці з опущеними руками — тільки дорогоцінний час гайнувати, а Гаркавенко ж сидить за кермом машини, а машина поїхала на плантацію, а там люди, техніка.

Й тут йому перед очі трапився не хто інший, як Гаркавенчиха, жінка Петрова. Певне, попоралась на фермі, бо, щойно вимиті, різко блищали чорні гумові чоботи на ногах, а на кудельці, що вибилася з-під хустки, тремтіли росички води після вмивання.

— Докіє, — звернувся бригадир, — є розмова до тебе, постривай.

І завагався: як говорити? Докія, знерухомівши поглядом, очікувала, й на лиці її жовтому наче хмара темна залягла. В кого-кого, а в неї таки треба запитати, може, тоді розвіються будь-які сумніви. А якщо для Докії почуте прозвучить громом із ясного неба?

— Чуєш, Докіє, — втрачаючи дар мови, забурмотів бригадир, — тут сталось таке, що не знаю, як і розповісти... — І вмить, посуворівши на обличчі, спитав прямо: — За чоловіком своїм помічала щось?

— За Петром? — обізвалась доярка і, опустивши голову, тепер дивилася спідлоба й збоку. — А що?

— Забалакуватись почав, — сердито випалив бригадир. — Якісь партизани, якісь позивні, якесь важливе повідомлення... На роботу запізнився... Він що — всю ніч слухає радіо, чокнувся на ньому?

— А що? — знову поспитала Докія, й скалки зіниць гостро замерехтіли.

— Нічого!.. З тобою хотів порадитись, розпитати. Може, я помиляюсь, може, мені здалось, а ти й не відаєш, га? Чорт його знає що робити! А ти сама подумай — чоловік за кермом сидить у машині, все може статись.

— Досі не сталось, — понуро мовила Докія.

— Добре, що вчора не сталось, а ниньки? Може, до лікаря звернутись, хай обстежить? Бо де таке видано! Партизанів ніяких нема, а Петро для них приймає зведення, та ще й без радіо! Розказати комусь — не повірять! Я сам і досі не вірю!

Докія дивилася спідлоба й мовчала. Під час цієї короткої розмови змінилось її обличчя — постарішало, риси мовби загострилися, зморшки біля вуст побрезкли. Бригадир непорозуміло дивився на доярку, чекаючи на відповідь. І Докія проказала глухо, вбік:

— Вже був у лікаря, більше йому до лікаря не треба.

— Ага, був! — аж зрадів бригадир. Зрадів, бо, виявляється, тут справді якась хвороба. Й Докія знає про хворобу, тільки нікому не зізнавалася. Значить, і сам Петро Гаркавенко усвідомлює? Чудно, зовсім чудно. І запитав: — А чому більше не треба до лікаря?

— Та чого ти причепився? — несподівано розгнівалась Докія, зовсім похижівши. — Сікаєшся й сікаєшся!

— Я сікаюсь? — чманіючи від подиву, видихнув бригадир, аж грудьми подаючись до жінки.

Проте Докія хутко отямилась од гніву, і, зібравши губи оборочкою, роздумувала запечалено. Й очима своїми колючими дивилась десь поза бригадиром — у простір осіннього поля. Мовила перегодя:

— Вже був Петро у лікаря, а чим той зарадить? Розпитав, подивився й сказав чекати, поки минеться. А воно хай і не часто, але буває. Господи, й за віщо нам кара така?

Гострий біль прозвучав у голосі — задавнений біль і одчайний, аж моторошно стало бригадирові.

— І давно взялося? — запитав, хоч, може, й не годилось уже розпитувати.

— Чи давно? Та років, либонь, два. Досі звикнути не годна, а перший раз ох і перелякалась! Мені руки й ноги віднялись тоді, коли Петро заговорив зі мною за ті позивні, за передачу!.. Тихенько, щоб ніхто не знав, повезла до лікаря, та що той лікар поможе? Тільки побалакав. А ми ж крилися з тим од усього села. Крились, та хіба сховаєшся? Ой, лишенько, й де тільки горе береться на людську голову! Тепер ви, певне, усім розкажете? Ой, не розказуйте, бо Петро гордий, з характером, нам тоді хоч із села тікай.

— Не розкажу, — пообіцяв бригадир, шкодуючи, що довідався про чужу таємницю, тепер доведеться носити за душею. — Хіба про таке патякають? — Зсутуливши плечі, хотів іти, але стримало щось — чи не пронизливий смуток у жіночих очах? І запитав: — А як воно сталось? От не було раніше, правда, лише два роки останні?

— Ви, Григорію Михайловичу, знаєте, і всі знають, що Петро малим потрапив у ліс до партизанів. Ну, після того, як поліцаї вбили його батька та матір, а хату спалили. Йому тоді ледве чотирнадцять сповнилось. У лісі всякої всячини набачився, не мені тобі розказувати. Був у них там один радист присланий, душевний такий, веселий, Петро мав його за рідного... Ну, бій був у партизанів із німцями, радиста схопили, замучили. Може, Петрові про те горе й не слід було знати, а хіба вгадаєш? Він тоді розуму стерявся, тиждень не балакав, аж потім одійшов... Бач, уже коли війна минула, скільки часу відшуміло, був здоровий нівроку, спав добре, й діти в нас розумні, слухняні... Аж це два роки тому приключилось лихо... Лікар каже, що пропаде хвороба, тільки почекати треба, а так страшно чекати, Григорію Михайловичу, ой страшно! А як назавжди, га?

Докія знову склала губи оборочкою — гірко й журно.

— Минеться, — втішаючи, мовив бригадир. — Петро чоловік здоровий, видужає од цієї немочі. Війна багато горя накоїла, ось іще одне на її совісті. Хто б міг подумати? Майже через тридцять років далося взнаки! Розумію, розумію... Петро, мабуть, себе за того радиста прийняв, хоче за нього наказ командування виконати, чужий обов’язок сповнити.

— Та хіба не сповняв ті обов’язки в лісі, як хлопцем був?

— Сповняв, авжеж, тільки тут інше... Пережив тоді сильно, а сьогодні воно відгукнулось і зламало голову... Але ж не часто приступи такі, правда?.. Як причепилось — так і відчепиться, тут лікарів треба слухатись.

— Вам, Григорію Михайловичу, легко казати, а мені?.. А йому?.. Та ще коли в селі довідаються, під’юджувати стануть? Усякий народ трапляється, є такі, що з горя чужого сміються. Коли у Петра не питати — мовчить, і не розпізнаєш.

— У мені вмре, як у могилі, — пообіцяв бригадир.

Того дня всякі клопоти мало вух не об’їли бригадирові — там зіпсувалось, там зупинилось, то спалахнула сварка між завгаром і слюсарем, то машина з буряками заїхала в балку й загрузла в болоті, треба посилати трактор, щоб витягнути. Посвистом пташиного крила минав день, догоряв золотавими жоржинами при обрії, та за цілий день не випала йому з пам’яті нинішня оказія — живою мукою вхрясла в свідомості, і не спекаєшся її ніяк! Почувався чудно, мовби знання чужої таємниці долучило його, бригадира, й до Петрової хвороби водночас.

Як би там не було, та з Гаркавенком ще раз мусив здибатись.

І здибався, вже на буряках, коли смеркало, коли пелюстки молодого туману зависли низько над чорною землею. Горіло вогнище, розкладене з бур’яну, і, освітлюваний язиками полум’я, сидів навпочіпки біля вогнища Петро Гаркавенко, грів руки. Світло своєю ласкою то омолоджувало покраяне зморшками обличчя, то, пригасаючи, зістарювало безжально. Гаркавенко незмигливо дивився прямо у вогонь, наче осмислював якусь важливу істину в своєму житті і, здавалось, мав ось-ось осягнути її повністю. Зосереджений, зараз не помічав, здається, що діялось довкола, і бригадир не став підходити ближче, зупинився оддалік і якийсь час пильно стежив за Гаркавенком. Наче сподівався проникнути в лад його думок, до глибини істини, яка мала відкритись тому.

Снувалися сутінки, глибшали, попелясто-блакитні пелюстки туману непомітно міняли свої обриси, начебто ледь-ледь здригаючись од моторів, яких зараз так багато гуркотіло в полі. Петро Гаркавенко незворушно сидів перед багаттям, заворожений золотою магією рухливих язиків, і бригадирові вмить здалось, що він не повинен отак крадькома стежити за цією людиною, не має права силкуватись проникнути в лад його почувань, щоб не порушити в них чогось тонкого й невловного, що не піддається й не піддасться чужому розумінню.

Різко повернувшись, він пішов — по розгубленому буряковому листю, по свіжоскопаній землі, яка п’янко дихала осінніми пахощами, — і почувався так, наче постарішав нині й помудрішав на цілий досвід чужого життя, важкої й непростої долі.