Позивні

Євген Гуцало

— Та чого ти витріщаєшся? — сердячись, знову закричав той. — Одчини двері!

Кивнувши згідливо головою, хазяїн затулив фіранкою вікно. Чортихаючись, механік пішов до ганку. Скоро брязнув ключ, напіводхилились двері, й Гаркавенко сказав напівпошепки:

— Заходь!

Нічого не тямлячи, механік переступив поріг, і хазяїн одразу ж замкнув двері на ключ. Випроставшись, подивився на механіка довгим, каламутним поглядом, у якому просвічувала підозра й недовіра.

— Чого ти замикаєшся? — мовив той. — Од жінки ховаєшся чи ще від якої хороби?

Гаркавенко звів на переніссі брови — здається, прислухався до звуків, які мали долинати знадвору. Механік і собі нашорошив уші, проте нічого не почув. Не почувши, заговорив сердито:

— Тебе всі шукають, збилися з ніг, а ти пропав. Буряки горять, за нинішній день маємо три норми дати, сто потів із нас зійде! Бригадир лається, іди, каже, та приведи хутчій того Гаркавенка, я з нього залізну стружку зніму! А ти що, перебрав учора, еге? Ну, збирайся, очі надворі продереш, очумаєшся в полі... Я гримаю в шибки, аж руки задерев’яніли, а він собі спить без задніх ніг і в вус не дме!.. Ну, гайда, бо мені перепаде!

— Не можу, — сказав Гаркавенко й скривився так, наче заболів зуб.

— Чому не можеш? Налигався вчора, голова розколюється? Чи загрипував? Ну, коли загрипував, то зоставайся, хоч начальство однаково не похвалить. Одчиняй двері, чого замкнувся?

— І не грип, і не похмілля, — сказав Гаркавенко, каламутним зором дивлячись на механіка так, що тому моторошно стало. — Ти чоловік правильний, надійний, тобі я б зізнався...

— Авжеж, правильний та надійний, — гостро примружившись, мовив механік. — Сміливо кажи!

А самому гадкувалось: «Либонь, і зараз п’яний, набрався по саму зав’язку ще вдосвіта». Сам механік по компаніях пити уникав, вважаючи це нижче своєї гідності, зате вдома чарку-другу перехиляв.

— Під страхом смерті не маєш права зізнаватись нікому, — повторив Гаркавенко. — Обіцяєш? Клянешся?

— Та клянусь, клянусь, — нетерпляче повторив механік, проте самому стало наче не по собі.

— Знов передають вони, а я приймаю, — мовив хазяїн, твердо й невідривно дивлячись на механіка.

— Хто передає? — поспитав той і озирнувся по ганку, наче шукаючи когось. — Що ти приймаєш?

— Позивні приймаю.

— Позивні? Які? Ти слухаєш радіо?

— Та не радіо, — невдоволено насупився Гаркавенко, роздосадуваний чужою некмітливістю. — Я сам приймаю.

— Авжеж, сам! Слухаєш радіо, так?

— Зовсім ні, — терпляче намагався пояснити хазяїн. — Розумієш, я сам заміняю радіо, через мене передають.

«Ох і набрався, ох і надзьобався», — вражено подумав механік. І, усвідомлюючи, що з п’яним сперечатись не варто, вирішив удати, наче все сприймає за чисту монету, пограти в п’яну гру.

— Авжеж, авжеж, — сказав, і кутики вуст здригнулись. — Через тебе передають позивні. А які, для кого?

— Для партизанів, — пошепки сказав Петро Гаркавенко.

— Звідки? — підморгнув механік і стримався, щоб не засміятись. Мабуть, зараз доводилось бачити йому приступ білої гарячки, слід уважно приглядатись, потім буде про віщо розповідати. Але щоб таке траплялося з Гаркавенком раніше? Не доводилось чути.

— Та звідки ж іще? — знову хазяїн був роздосадуваний чужою нетямковитістю. — Звідти, з центру.

— Ага, зрозуміло, — кивнув головою механік, згадавши, що має грати в гру, правила якої вигадав не сам. — Значить, позивні з центру. А коли прийматимеш інформацію?

— Скоро, — сказав Гаркавенко. — Спершу позивні, потім інформація для партизанів. О, знову!

Й він так зосередився в собі, став такий відсутній, далекий, що механікові насправжки стало страшно. Може, подзвонити в район, щоб приїхала міліція? Чи швидка допомога? Бо коли людина набереться до такого стану, то від неї всього можна чекати, а ще від шофера, а ще коли він додумається сісти в машину!

— То я піду, не заважатиму, — сказав механік і простягнув руку до ключа, щоб одімкнути двері.

— Йди, — сказав Гаркавенко й перехопив механікову руку. — Тільки ж, дивись, нікому!

— Авжеж! — пообіцяв гість. — А бригадирові що передати? Ага, розумію, нічого... Та ти ж дивись, коли приймеш усю інформацію, то виходь до машини, з буряками запарка.

— Тоді вийду, — мовив Петро Гаркавенко, випускаючи механіка за двері.

«Пришалимонений, — подумав той, коли опинився надворі. — Ото як набереться — і варнякає казна-що. Таки й справді горілка до добра не доводить. Звісно, жінка давно знає, що за чоловіком водиться такі коники, та хіба зізнається! Набрався — й удома сидить, обачний. То подзвонити в район чи не треба? Подзвоню, а він протверезіє, тоді ще й відповідати доведеться мені...»

З бригадиром зустрілись там, де розминулись: біля гаража. Той одразу поцікавився, де Гаркавенко. Механік почав плутано розповідати, як торгав за клямку, як гатив кулаками в кожне вікно підряд. Заклопотаний та засмиканий бригадир побілів на лиці й гримнув:

— Я питаю тебе, де Гаркавенко? Привів його чи ні? Хто буряки возитиме на завод?

— Каже, що позивні якісь приймає, — старався пояснити механік, і досі до пуття нічого не тямлячи сам.

— Які позивні? — визвірився бригадир. — Як приймає?

— Ну, як радіоприймач, розумієте?..

— Ти мені мізки не крути, вони в мене й так зліва направо скручені!.. Слухає радіо, так?

— Не зовсім так... Уявляєте, він зачинився сам у хаті, і йому здається, що приймає позивні...

Бригадир прикусив язика й витріщився на механіка: що з ним? І справді почав забалакуватись чи він, бригадир, сьогодні десь загубив одну клепку, то годилося б пошукати?

Механік, усвідомлюючи, що йому не вдасться передати зміст розмови з Гаркавенком, відчув приступ несамовитої люті, пробудженої цією оказією, і мовив:

— Певне, нализався ще вдосвіта, от і забалакуватись почав.

Од цього припущення бригадирові трохи розвиднілось у голові, наче загублена клепка знайшлася сама.

— На ногах стоїть добре, й перегару начебто не чути, — відказав механік, розуміючи, що всю справу заплутує ще безнадійніше.

— Значить, може водити машину! — мовив бригадир, якому вже знову почало макітритись у голові. — То чого ж ти не привів із собою? Адже було послано, було наказано! — І вмовк, наче тільки тепер почав осмислювати почуте. Підозріло приглянувся до механіка і, підступивши ближче, навіть повітря носом втягнув. — Позивні приймає? Без радіо? Та він що — не чоловік, а транзистор?

— Хай мене грім поб’є, коли брешу! — скрикнув механік, шкодуючи, що вскочив у таку халепу. — Може, він і не приймає насправді, тільки мені сказав, що приймає. Тому-то й на роботу не вийшов, тому-то й у хаті замкнувся. Начебто має якусь важливу інформацію прийняти для партизанів.

— А це ще яких партизанів? — знову почав звіріти від гніву бригадир. — Які тепер можуть бути партизани, коли всі поставали мирними колгоспниками!

— Та знаю, знаю! — наче остуджуючи чужий запал, замахав руками механік. — Я не від себе кажу, я тільки передаю те, що почув. Ви мене посилали? Посилали. Що бачив і чув — те розказую.

Бригадир остаточно розгубився. Тут із буряками невправка, нарешті трапився погідний день, можна було б надолужити прогаяне, а з ним у піжмурки надумали гратись. І хоч би в цій грі хоч трохи можна було б щось втямити, а то ж ні бельмеса не годен второпати!

— Отже, так, — сказав спокійнішим — начальницьким — тоном. — З Гаркавенком я сам розберусь, чим він займається, коли в колгоспі прорив, аврал. А ти йди в гараж і приступай до роботи, годі байдики бити. З тобою теж матимемо діло, на тобі теж окошиться.

— Та я п’яте колесо біля воза! — страждаючи, мовив механік. І, щоб не встрявати в подальшу суперечку, яка не могла привести до добра, слухняно потюпав у гараж, бубонячи щось під ніс.

Бригадир, провівши поглядом механіка до гаража, якийсь час човпів іще на місці, наче забув про купу невідкладних клопотів. Обличчя як прибрало отетерілого виразу, так і зберігало, наче втратило силу позбутись його. Ото хіба що веселий кирпатий ніс якось не пасував до тієї чи то отетерілості, чи то розгубленості. «Ну й діла!» — сам собі сказав бригадир і, очутившись од звуку власного голосу, зірвався з місця і чвалом подався по хазяйству.

Гаркавенко вийшов на господарство далеко пополудні. Завів машину, заправився і вже хотів за нарядом їхати в поле до бурякозбиральних комбайнів, та тут його вгледів бригадир. Примруживши холодні очі, наблизився рішучим кроком і поспитав:

— Чому вийшов невчасно?

— Та... затримався вдома, — відказав Петро Гаркавенко, уникаючи дивитись на бригадира.

— Чим займався? Колов дрова, копав картоплю, дер січку?

— А нащо дерти січку? — не второпав Гаркавенко. — Й картоплю ми з жінкою вже викопали.

— То що ти робив? — Оторопіння знову почало брати бригадира. — Чому не вийшов разом із усіма? Тільки поглянь, який день видався, буряки треба збирати, а ти!.. Чим займався?

Гаркавенко ступив із кабіни і, поклавши долоню на бригадирове плече, мовив:

— Давай одійдемо отуди, за кузню.

— За кузню? — озираючись, поспитав бригадир. — А тут не можеш сказати?

— Тут люди ходять, — багатозначно мовив Петро Гаркавенко, — ходімо звідси.

Коли опинилися за кузнею, серед звалищ металобрухту, шлаку, різного специфічного сміття, Петро Гаркавенко надав своєму обличчю таємничого виразу, наче й справді збирався покаятись у казна-чому. «Таки не п’яний, — думалось бригадирові, — а поводиться так, наче рідного батька намислив звести зі світу. Й чого за кузню пертись, можна було і в машині зізнатись».

— Ти чоловік правильний, не видасиш, — мовив Гаркавенко. — То слухай.

— Як то не видам? — тетеріючи, запитав бригадир і зібрав на лобі рясні зморшки. Невже механік правду говорив про позивні, партизанів, важливу інформацію? — Кому не видам?

— Нікому й словом не обмовишся?

— Валяй, — наказав бригадир, усвідомлюючи, що краще все вислухати, ніж чудуватися заздалегідь.