Весняні святощі трави

Євген Гуцало

— Славно, — мовила Ліда, вбираючи поглядом весь видимий простір, і біла шкіра на обличчі порожевіла так, як зараз ото рожевіли пелюстки цвіту на яблунях.

— У нас завжди славно — і навесні, і восени. А зимою Закриниччя таке гарне, мовби хтось придумав наше село, мовби хтось намалював на снігу.

— На снігу намалював? — спитала дівчина, і брова над правим оком злетіла догори, тремтяча.

— Сама колись побачиш! Восени воно то вишневе, то багряне, а здебільшого — золоте.

— Закриниччя — село щирого золота, червоного! — в тихому захваті сказала Ліда й на коротку хвилю руки розкрилила. — А зараз — шлюбна пора в садках, правда?

— Шлюбна? — перепитав Іван Дмухар, не втямивши.

— Авжеж, — одказала дівчина, ховаючи погляд, і щока її, звернена до хлопця, стала маковою.

— Ага, правда! — зрадів Іван, здогадавшись, про що мовилось. — І яблуні — як наречені, так?

Спустились на лужок, по якому вільхові кущі розбіглись, мов овеча отара, й ластівки взяли їх у свій полон. Літали спереду, ззаду, з боків, наче ткали хитру, невидиму сіть, а вони безборонно посувались через невидимі ячейки, безборонно рвали їх, — і в той же час в обох було відчуття, наче не годні вирватися з химерного полону.

— Ось і наша хата, — мовив Іван Дмухар. — Ось і прийшли.

Хата стояла в кінці городу, а за хатою зводився високий горбок, порослий деревамя та кущами. Під тим горбком, чи то горою, хата скидалась на білого святкового птаха, що, наморений, сів опочити. З причілка росла тополя, на тополі видніло лелече гніздо. З другого причілка цвіли яблуні та вишні — стояли усміхненим гуртом.

І тоді Ліда завагалась. Отак зупинилась на моріжку — й несила їй стало йти, наче наслано було. І чи не вперше за нинішній день пошкодувала, що вирвалась у дорогу.

— Ходімо, — сказав Іван і поклав долоню на гострувате дівоче плече.

— Не можу, — всміхаючись ніяково, одказала. Й подивилась на хлопця тим поглядом, у якому так тужливо благання, змішується з мукою.

— Стільки проїхала, а перед самим порогом завагалась, — говорив Іван Дмухар, хоч і йому почувалось непевно. — Мати в мене славна, ось побачиш.

— Не можу йти, — з тим самим тужливим виразом в очах повторила дівчина.

І в цей час Іван застеріг, що на сінешньому порозі показалась мати. І тільки застеріг, як серце йому тьохнуло схарапудженою пташиною й полетіло кудись далеко, зоставляючи в грудях млосний біль. Мати була в голубій кофті, в білій хустині й дивилась через город сюди, на луг, де під вербами стояли вони з Лідою.

Дівчина теж побачила Іванову матір, умить здогадалась, що ця жінка на порозі має бути тільки Івановою матір’ю, і, наче пробуджена чужим пильним поглядом, ступила перший крок, і хлопець рушив слідом за нею.

Мати пішла їм назустріч і, наближаючись, дивилась не на сина, а на Ліду — приязно так дивилась вишневою добротою своїх очей, винесеною десь із глибини єства. Спинилась од них за два ступені і, схрестивши руки на грудях, прихиливши голову до плеча, все дивилась на дівчину, мовби ворожила своєю вишневою добротою. Зрештою, усміхнувшись, ступила до Ліди, обняла, поцілувала. Й назад подалася, знову розглядаючи, ллючи цілюще світло в погляді.

— Пораюсь по хаті, вештаюся сюди-туди, поглянула у вікно — чого це ви стоїте в лузі й ані руш? — обізвалась медовим своїм, пісенним голосом, який одразу видався Ліді і знайомим, і чуваним, і дорогим. — Ото, думаю, заблудились біля самої хати, треба за руку привести. — Вмовкла, й далі розглядаючи дівчину, яка під тим поглядом нітилась, і запитала: — Значить, сину, таки добились удвох? А довго ж мені чекати довелось, уже й заждалась. Та нічого, зате славна вона в тебе й красива, дивись тільки, щоб ніхто не зурочив, чуєш?

— Не зурочать, — одказав Іван, радий, що Ліда сподобалась матері.

— І де ж це ти взялась така? — говорила мати до дівчини. — Де взялась така гарна, що здибалась моєму Іванові? Признавайся, мені в усьому маєш казати щиру правду.

— Із Заливанщини я, — мовила Ліда, — є таке село на Вінниччині в нас.

— Із Заливанщини? — перепитала мати, примружуючи очі, мовби згадуючи. Й головою похитала: — Ні, не знаю, не доводилось чути... Ой, чого ж це ми стоїмо під вербами, чого, дочко, не запрошую вас до хати? Ото вже закортіло побалакати, ото вже терпець увірвався...

Щойно зайшли до хати, як вона знову схрестила руки на грудях, знову прихилила голову до плеча, дивилась на Ліду — мовби не вірила чомусь, мовби переконатись хотіла.

— І гарна ж ти, дочко, — повторила, — очей відірвати від тебе не годна. Отак би посадовити на покуті й любуватись цілий день, як на ікону.

Ліда не знала, де очі подіти від сорому, й Іван поспішив їй на допомогу:

— Ікони тепер не в моді, мамо...

— Не в моді, не в моді, — згодилась мати. І не втрималась: — У нашій хаті немає жодної, то хай хоч Лідка твоя освятить кутки.

А хата, здається, була не так освячена, як освітлена розпашілим од зворушення й ніяковості дівочим обличчям, очима її п’янко розіскреними. Ліда потаємно горнулась душею до цієї доброї, лагідної жінки, от тільки якби не розхвалювали так, наче самої дівчини тут не було, а тому й можна казати всяку всячину. Й Іван Дмухар знову спробував порятувати Ліду.

— А ми вам гостинців привезли, погляньте лишень. — Дістав із валізки вишиту блузку з рясними рукавами, розгорнув. — Удвох із Лідою купували.

— Славна, — похвалила мати. — Якби я молодша, то й до лиця підійшла б... А Ліда приміряла?

— Приміряла, — зізналась дівчина.

— Мабуть, личить, правда?

— Личить.

— І вам личитиме, мамо, — сказав Іван. — Хай пам’ятка від нас буде.

— Спасибі за пам’ятку, — мовила. Й тримала гостинець на витягнутих руках, любувалась, розглядала узори. Поклала на ліжку, знову помилувалась оддалеки. — Славна блузка, я й не варта отакої.

— Ой варті, варті! — хутко обізвалась Ліда, і голос її забринів струною болісною, благальною.

— Дитино моя, — мовила мати, — славне в тебе серце... З дороги ви, наморились, а я балачками частую, хіба ситий будеш ними? Шкода, батько наш у рейсі, а то він одразу посадовив би за стіл, не дав загавитись.

Мати до комірчини подалась, і Ліда на мить почулась вільно й легко. Розглядала рушники по стінах, картки в рамках, вишивки на подушках, і Дмухареві Йвану зараз була така близька й дорога її цікавість, що не втримався, поцілував дівчину в щоку. Ліда поглянула докірливо, наче аж образилась, і в цю мить розчинились двері до кімнати.

Спільною їхньою думкою було — мати повернулась, проте на порозі стояла не мати, а несподівана гостя. В першу чергу, мабуть, несподівана для хлопця, бо всміхався розгублено, мовби й провинно. А гостя — темна, мов галка, від природної засмаги, їхнього віку дівчина, їхня ровесниця — спершу затримала свій зір на Ліді, похолоднівши золотавими зіницями, далі вже дивилась на Івана Дмухаря так широко й захоплено, немов хотіла образ його увібрати в своє єство.

— Приїхав? — спитала гостя не по-дівочому сипким голосом. — А я й не знала. Давно?

— Нині ось, — одказав Іван. І одказав чомусь непривітніше, ніж хотілось.

— Вчишся, так?.. А я оце до твоєї матері заскочила, хочу олії позичити.

— Мати зараз повернеться з комори, Галю... А ти все кращаєш і кращаєш, — мовив Іван слова, які йому були нічого не варті.

— І скажеш таке, — зашарілась Галя. — Нема коли кращати, роботи багато в колгоспі.

— Кращати ніколи не пізно, — натрапив Іван на жартівливий тон, і тепер уже не хотів збиватися з цієї хвилі. — А тим більше таким симпатичним дівчатам, як ти. В сусідах живемо, то хоч на весілля поклич, я все кину — й прилечу.

— За роботою й заміж ніколи вийти, — пожартувала Галя.

— До роботи спритна, а в цьому ділі пасеш задніх? Чи хлопці перевелись у Закриниччі?

— Хлопці не перевелись, тільки в міста повиїжджали, в містах знаходять собі наречених.

— І ти гайни кудись. Чи ти знайдеш, чи тебе знайдуть.

— Е-е, легко радити. А хто в селі зостанеться, хто робитиме, як усі побіжать шукати собі пару? Тільки старі та недужі? — І, кивнувши на Ліду, що начебто у вікно дивилась, а насправді ловила кожне слово їхньої розмови, поспитала: — А ти з жінкою приїхав? Мати не говорила, що ти оженився. Мабуть, скоропостижно, що й сповістити не встиг?