Весняні святощі трави

Євген Гуцало

Ліда сяйнула на гостю синьою метелицею очей і мовила:

Ми однокурсники, вчимось разом. Іван стільки вже казав — поїхали та поїхали в Закриниччя, мовляв, ніде такого села більше нема, з матір’ю хотів познайомити.

— Авжеж, однокурсники, — втративши тепло в голосі, повторила Галя. — А чого ж, і з матір’ю треба познайомитись, і з батьком... Ти, Іване, хіба всіх однокурсників знайомиш із рідними?

Не знайшов, що відповісти. А Ліда вже дивилась на Галю так, наче щось зрозуміла цієї миті — таке, про що Іван і не здогадувався. А може, здогадувався, тільки не подавав знаку? А може, приховуючи від себе, хотів приховати і від Ліди?

— То я піду, — і зовсім змінившись на виду, потемнівши очима, наче дощовими хмарами, сказала Галя, беручися за клямку дверей. — Хай щасливо гостюється!

— Що з нею? — обізвався Іван Дмухар, коли гостя зникла за дверми. — Прийшла до матері по олію, чогось розгнівалась — і подалась без олії. Ох і Галка! Завжди займеться без вогню, а горить, мов порох! Може, заміж їй кортить, бо товаришки вже за чоловіками? Знайде своє щастя, нікуди від щастя не втече, собою симпатична, компанійська, правда, Лідо?

— Правда, — відказала дівчина і — щоб не почув Іван — зітхнула крадькома.

Обідали в урочистості почувань, мовби поряд із ними за столом сиділо весняне сонечко. Або ж, у крайньому разі, кожному весняне сонечко вділило свого тепла, й тепер вони, троє, не шкодували того тепла й світла, промінились щедро. Особливо ж мати — слова її добрі, лагідні рухи виказували ту материнську сонячність, а в голосі мовби туркотіли тихесенькі голуби, як ото вони туркочуть од утіхи, й Ліда не переставала прислухатись до тих дивних пташиних переливів.

— У цьому році вчасно обсіялись, — розповідала мати. — На Хаєнщині добре посходило, й під Лісками теж, а от за Сухим Байраком ледь попрокльовувалось, то пересівають — учора й ниньки пересівають. Весна суха, без дощів, усяке трапляється. Буряки де-не-де так славно зеленіють шнурочками, а місцями треба підсаджувати, от жінки шарують зараз — і підсаджують, інакше не дочекаєшся врожаю. Вчора шарувала, завтра вдосвіта знов піду. А ви хоч би тиждень погостювали в Закриниччі, так славно скрізь, дерево цвіте...

— Зранку поїдемо, — сказав син. — Лекції в інституті, треба до екзаменів готуватись.

— Оце тільки на півдня? — здивувалась мати. — Й навіть із батьком не здибаєтесь? Га, Лідо? — благально звернулась до дівчини, мовби збиралася впросити. — Бодай два дні погостюйте.

— Ми б і раді, — мовила Ліда, переглянувшися з Іваном, — а тільки що заспіває деканат?

Мати не відала, що таке деканат, і не відала, як він співає.

Помовчала журливо й сказала:

— Малі пташки в гнізді сидять, а великі — з гнізда летять. Хоч обіцяйте, що після того інституту повернетесь у село вчителями. Робота знайдеться, якби тільки забажалось. Ген троє вже стареньких у нашій школі, що їм на пенсію пора, а вчителюють, морочаться з дітлашнею.

— Обіцяю повернутись, — мовив Іван, якому зараз, як ніколи, стало шкода матері.

— А вона, Лідка? — й журливо так гойднула головою до дівчини.

— Як вийде... — непевне обізвалась Ліда, мнучи пальцем крихітку хліба на столі.

— Як то вийде? — спитала мати так, наче образилась чомусь і за сина, й за неї, Ліду.

Іван метнув швидкий погляд на зніяковілу дівчину, сказав заспокійливо:

— Не тільки від нас залежить, самі знаєте, але будемо старатись, мамо, приїхати в Закриниччя. Так і годиться, бо хіба як інакше?

— Старайтесь, авжеж, а ми з батьком чекатимемо.

І коли зібрались надвір, щоб походити в цю погідну неділю по Закриниччю, коли вже Ліда за поріг ступила, мати мовчки притримала Івана за лікоть.

— А Галя сусідська все допитувалась і допитувалась за тебе — коли навідаєшся, чого так довго додому немає. Либонь, запав їй у серце, вже виросла дівчина, стала на порі. То, гляди, будь з нею ласкавий, не порань необережним словом.

— Вже навідувалась нині, поки ви в комору ходили. Хотіла олії позичити, та так і побігла без олії, — мовив син, шкодуючи за свій жартівливий тон у розмові з молодою сусідкою.

— Авжеж, по олію приходила, — пробурмотіла мати. — Їй нетерпеливилось на тебе поглянути, ось!.. Зараз, мабуть, плаче десь у закапелку, я знаю Галку, й ти її знаєш...

— Мамо, — якимось не своїм голосом проказав Іван, — хіба я в чомусь винен?

— І не виню тебе, дитино, тільки дівочому серцю не закажеш... Ну, йди, Ліда заждалась.

— І нащо ви мені сказали? Краще було б не знати, а то й справді, наче провинився... Якби раніше довідався, то не жартував би з нею про заміжжя.

Ліда стояла під яблунею, і живими забарними метеликами довкола неї спадав цвіт. Дві пелюстини сіли на русяве волосся й не злетіли навіть тоді, коли дівчина, побачивши Івана, весело тріпнула головою.

— Славна твоя мати, — мовила. І, застерігши похмурий вираз його обличчя, спитала: — Сталося щось?

— Ні, все гаразд, — одказав хлопець, проте голос прозвучав сумовито.

Не допитувалась, хоч і розуміла, що правди зараз не доможеться — Іван щось має втаїти від неї і втаїть. На якусь мить дівчину пойняла зажура, але на мить незначну, скороминущу, бо надто гарно було довкола. І вже в ній відновився недавній радісний настрій, і вже той настрій хутко передався Іванові, брови йому перестали супитися, зіниці скресли від криги, й хлопець сказав:

— Ходімо до лісу, бо за тими інститутськими лекціями хіба ще виберемось у весняний ліс?

По широкому багниську, порослому осокою та верболозами, було прокладено дерев’яний хисткий настил, і коли Ліда ступила на цю безмежну, здавалось, кладку, то кладка гойднулась, і дівчина теж паморочливо гойднулась. Присівши, зняла туфлі, і тепер ішла по теплих дошках босоніж, а хлопець ступав слідом за нею. Мерехтіла вода поміж осоки, де-не-де плавало листя латаття, зеленів кушир, кільчаста водопериця, виднів пухирник, водяна сосонка. Запахи болота, яке, однак, ніколи не було застояним, бо освіжалось обмілілою річечкою, запахи рослин, такі з дитинства пам’ятні, знайомі, вдарили Іванові в груди, й він мимоволі всміхався од щастя, хоч спитай у нього за причину тієї усмішки — навряд чи зумів би пояснити.

З хисткого плавучого настилу на чистий пісок ступили, що простелений був перед гайком, наче вибілене полотно. А в гайку берези повбирались у майже прозоре листячко, й просвічувалось воно на сонці, мовби несправжнє. За якусь коротку хвилю Ліда набрала пучок синіх дзвоників і, помахуючи перед Іваном, помахуючи по-дитячому пустотливо, спитала:

— Правда ж, дзвонять?

— Дзвонять, — сдказав хлопець. І була Ліда зараз така зваблива, така близька, що він лише зусиллям волі поборов своє бажання обняти і поцілувати її. Так, наче обійми й поцілунок могли порушити в її настрої щось незбагненно цнотливе. І повторив: — Дзвонять...

На галяві цвіла стара дика груша. Здається, без жодного листочка, кістлява, з покаліченим і кощавим гіллям, груша рясно обібралась пінним цвітом, який приховав усі її рани та болячки. Ліда погладила долонею порепаний стовбур, притулилась щокою до глибоких зморщок, усім своїм виглядом співчуваючи старожилу закриниччянського гаю, і в грудях Івана Дмухаря, котрий не спускав очей із дівчини, ворухнувся біль, пронизав свідомість гострою любов’ю! Цвіло старе дерево, Ліда тулилась щокою до стовбура, мовби освітлена не тільки сонцем, а й водоспадом цвіту, а Дмухареві почувалось так, наче хвилину такого щастя він міг пережити тут, на рідній землі, й дяка долі, що ця хвилина настала, ще триває!

На схилі ярка, який перерізав гай, Ліда спинилась і піднесла руки, наче збиралася ось зараз перелетіти на протилежний бік. Потім зірвала стебельце курячої сліпоти, кущик чебрецю, понюхала. Тут росло чимало чебрецю, й дівчина ще зірвала сивенький кущик — і наче замислилась. І знову гострий біль ворухнувся в Іванових грудях, коли невідривно дивився на похилену дівочу постать.