Несамовитий, шалений Кирик

Євген Гуцало

— А для простого народу наша держава підкине трохи газу, за гроші, звісно.

— Ну, хіба що, — раділа Якилина за простий заокеанський люд. — Бо воно ж гріх не поділитись, коли є. І вони, дивись, нам не пошкодують при нагоді.

— Еге, від них діждешся! — запалювався Кирик. — У них усе на визиску стоїть та на крові!.. Якби моя воля, давно порядки навів би!

А треба сказати — найдужче у всякому ділі Кирик любив порядок. У хаті своїй — значить, у хаті має бути лад; у стосунках із жінкою — значить, у стосунках із жінкою. Від його пильного ока не могли сховатись ні огріхи при оранці на зяб у колгоспі; ні те, що минулої суботи завмаг їхній одчинив крамницю на цілу годину пізніше; ні те, що десь у полі валяється під снігом забутий культиватор. І Кирик чи до голови колгоспу звертався, чи з головою сільради говорив, чи в райвиконком писав, а тільки всякі огріхи, недоліки, недогляди усувались. Правда, усувались одні і появлялись інші, та на них уже чатував недремний Кирик! І, мабуть, таки правда, що якби йому воля та змога, то навів би належний лад не тільки вдома, а й за морем, а й у небі, а й під землею!

А всякі непорозуміння в Кирика почались, певне, через отой путівець-об’їзд, що проклав собі через край колгоспного поля Павло Оксюта. Раніше Оксюта, шофер, завжди як заїжджав на своє обійстя? З дороги у вулицю, а з вулиці вже на подвір’я. Та коли з поля вертав, то доводилось гак великий давати — от він проклав собі окремий об’їзд, щоб ближче. І не так багато захопив поля, а таки захопив трохи, й скоро вже інші подались по тих слідах, от і дорога стала.

— Слухай, — сказав якось Оксюті наврипливий Кирик, — дорогу проклав через поле до хати, еге?

— А що? — мовив Оксюта, котрий знав, що з несамовитим Кириком краще не зв’язуватись.

— Чи тобі вулиці мало, щоб їздити?

— Та сам об’їзд проклався, чи я один там їжджу? Яка машина захотіла — та й звернула, не спиниш.

— А якби кожен почав прокладати окрему для себе дорогу?

— То прокладайте, — весело порадив Оксюта.

— Де тоді землі наберемо під хліб? На дорозі не посієш, на дорозі не вродить.

— Самі вчені, Йосипе.

— А коли вчений, то не паплюж землю!

— Ох і чоловік же ти, Йосипе, в’їдливий. Такого пошукати! Якийсь клаптик... Чи воно твоє?

— Моє! — гостро відказав Кирик, і його кощаве обличчя прибрало гордого, непримиренного виразу.

Хоч і побалакали, та Оксюта й далі гасав, коли треба, через той коротший об’їзд, а за ним, звісно, інші не відставали. То до чого додумався Кирик? Один рів глибокий викопав на тому об’їзді від поля, а другий, ще глибший, біля Оксютиного двору, так що вже не пройдеш і не проїдеш, хоч би страх як кортіло. Перекопавши об’їзд, Кирик запалив цигарку і пішов геть тільки тоді, коли досмоктався до самої рипички.

З Оксютою здибався через день чи два — той, віддалік угледівши гінку, мов комишина на вітрі, постать Кирика, спинив машину й терпляче очікував, вигострюючи погляд у некліпливому прижмурі.

— Що, Йосипе, таки сам перекопав? Таки стояло тобі кісткою поперек горла?

— Незаконно, тому й стояло, — відказав Кирик, передчуваючи сварку й бадьоро настроюючись на неї.

— В усьому любиш порядок?

— В усьому.

— І дихнути не годен, коли десь не так щось? І всюди встромиш свого довгого носа? І коли в мене ширінька розстебнеться, то зразу полізеш застібати?

— Свої штани сам застібай, — відрізав Кирик. — А тільки чуже плутати зі своїм не треба.

— Ох і язва ж ти сибірська! — в бридливому захопленні мовив Оксюта. — А за собою гріхів не знаєш?

— Не був грішником і не буду!

— То чого ж ти, Йосипе, чужу дитину собі присвоїв? — запитав Оксюта весело, переможно, і його досі похмуре обличчя одмінилося, зацвівши щирою втіхою.

— Кого присвоїв? Василька? — навіть не оторопів од такого варнякання Кирик, І засміявся: — То, виходить, Василька ми з жінкою вкрали, чи що?

— Порегочи, — буркнув Оксюта, спокійно перечікуючи той напад бурхливого сміху. — Може, й не вкрали, а тільки дитина чужа!

— То що, може, Якилина моя від когось другого в тяжі була Васильком? — І знову зареготав, бо жінку мав люблячу й вірну, довіряв Якилині, як самому собі.

— Кому Якилина твоя потрібна... А тільки не свого хлопця глядите...

Оксюта хотів завдати рани — й завдав. Кирик уже не сміявся — скрізь прочахав жар недавнього реготу: в очах, на щоках, на губах. Ступив до машини ближче й руку поклав на Оксютине плече.

— Мстиш? За те, що об’їзд перекопав? Не наговорюй, бо за таке й до суду можна передати!.. Чий же в мене хлопець, виходить?

— За що маю мстити? І не збирався, — сказав Оксюта, проте, видно, зараз тішився. — А тільки ж ти в усьому любиш порядок, еге? То я й думаю собі — порядок любить, а чужу дитину присвоїв... І сліпому ж видно, що хлопець не вдався ні в тебе, ні в Якилину.

— А в кого ж удався? Кажи, коли так добре знаєш!

— Підмінили тобі в лікарні, коли Якилині вперше дали до рук... Чуже принесли! Ненароком вийшло, не подумай, що, може, навмисне, а вийшло-таки...

— Але ж народила вона! — скрикнув Кирик, усе ще мало тямлячи.

— Народила... Тільки ваше дісталось не Якилині, а другій молодиці.

— Брешеш!.. — тільки й спромігся сказати вражений Кирик. — Василько від мене!..

— Твоє діло, — відмахнувся Оксюта й дав газ.

— Стій! — закричав Кирик і кинувся слідом за машиною. Біг і кричав розпачливо: — Стій!

Оксюта зупинився, визирнув із кабіни.

— А кому ж наше дитя віддали, га? — І не стримався в біснуватому гніві: — Не прощу, відповідатимеш! Звідки таке взяв? Не сам же вигадав, га! Хто підтвердить, признавайся!

— Знайдуться, що підтвердять, — загадково сказав Оксюта.

— Не крути, бо за брехню та наклепи!..

— В Якилини попитай, з ким вона тоді в лікарні лежала...

Несамовитий Кирик прибіг додому, назустріч — малий Василько на хворостині скаче. На хворостині скаче, й чубчик йому ллянистий так весело на голівці вигуцкує. Рідне таке, дороге, сто разів нездужало й сто разів очунювало, меткооке — сині ласкаві вітерці замість поглядів линуть, здається, на весь білий світ. Чиє ж воно може бути, як не Йосипове, хіба не його кров?!

— То чий ти син, признавайся! — запитав у Василька жартома, а вийшло всерйоз.

— Твій і материн, — відказав Василько й на хворостині — на промені лозиновому — далі поскакав.

Набрехав Оксюта, помстився за те, що об’їзд перекопав... Пустив у душу йому, Кирикові, гадюк та вужів, тепер зів’ють кубло, не дадуть дихнути... Підмінили... Хто ж підмінив? І невже Якилина не відчула тоді й тепер не здогадується?

Того дня більше ні про що не думалось, одне й те саме крутилось на мислі. Сказати Якилині прямо? І коли обідали, здалеку почав — і про город, і про колодязь, і про те, що вчора до крамниці завезли, а вже потім запитав:

— З ким ти лежала в лікарні, коли Василько знайшовся?

— А що? — здивувалась Якилина.

— Призабулось мені, то цікаво згадати, — промимрив Кирик, у миску дивлячись.

— Двоє нас тоді було — я і Горпина Шаптала, в одній палаті й лежали, справді забув?

— Авжеж, із Горпиною, із Шапталою, так, — згодився, відчуваючи, як морозець колючий проймає.

— І в Горпини хлопчик тоді знайшовся, назвала Тарасиком. Там зараз таке славне та розумне хлоп’я, що любо глянути.

— Пологи хто приймав? Алевтина Іванівна чи, може, хтось інший?

— Наче ти й не знаєш, що Алевтина Іванівна, — здивувалась жінка. Бо хіба ж Йосип не дякував їхній акушерці за Василька, хіба не віддав кадубець меду?

— А перший раз хто приніс дитину? Вона, Алевтина Іванівна?

— Чому ж акушерка має носити? Немовлят носить няня завжди... Пам’ятаю, спершу Горпині дали погодувати, а вже потім і Василька мені показали.

— Хто показав? — уперто допитувався Кирик, — Тьотя Даша? Нюра Безкоровайна?

— Це тепер тьотя Даша і Нюра Безкоровайна в лікарні, а тоді ж не вони були. Пам’ятаю, дітей нам принесла Ганя, спершу Тарасика, потім уже Василька.

— Оксютиха? Вона принесла? — глухо запитав Кирик, намагаючись проковтнути грудку болю, що здушила горло.

— Оксютиха, хто ж іще... Ганя в лікарні пробула недовго, спровадили її звідти, бо то спізниться, то не докличешся її, коли треба... А тільки з її рук я прийняла Василька.

— Т-так, — сказав Кирик, геть спохмурнілий на обличчі, хоч жінку його й розворушили не такі давні — п’ятирічні — спомини. І повторив, звівшись: — Т-так.., Ну, я на ферму навідаюсь.

Після ферми, коли смеркло, заглянув у крамницю, а вже з крамниці пішов не додому, а на Бондарівщину, далекий куток, де жив Шаптала. В Шаптали дім був новий, литий зі шлаку, на п’ять кімнат. І так само литий зі шлаку хлівець, мурований погріб, гараж для «Москвича». Заможно жив чоловік — не шкодував ні рук своїх, ні часу в колгоспі, знаний і шанований був серед механізаторів не тільки в селі, а й у районі.

— А де хазяїн? — запитав Кирик, переступивши поріг чужої господи.

Горпина прасувала білизну, гудів телевізор, а діти — одне від одного менше — пилюку в хаті збили коромислом, граючись чи то в страшну війну, чи то в прекрасний мир. Тарасик серед них був найстарший, найпомітніший, і, глянувши на хлопчину, вражений Кирик начебто самого себе побачив — у далекому, напівзабутому дитинстві. І якщо до цієї хвилини мав якісь сумніви, сподівався на Оксютин наклеп, то тепер миттю переконався: підміна — не вигадка.