Несамовитий, шалений Кирик

Євген Гуцало

— У місті хазяїн, — відказала Горпина, трохи подивована гостем, якого не звикла бачити в своїй хаті. — Діло якесь до нього є?

— Та є, — непевно відказав Кирик, потай радіючи, що хазяїн у від’їзді.

— Посидь, Йосипе, почекай, бо ми вже самі заждались...

Кирик сів під стіною, дивився — по хаті дивився, на молодицю, на дітей.

— Маєте трійко, а, бачу, вже й на четверте чекаєте? — обізвався перегодя.

— Та вітром задуває як не одне, то друге, — буркітливо мовила Горпина. Й відразу на короткий мент обличчя її спалахнуло сором’язливо вдоволеним усміхом.

— А Тарасик найстарший, значить? — питав Кирик, стежачи за дитячою колотнечею, а найбільше, мабуть, за Тарасиком. Як біжить, як руки розставив, як сміється...

— Найстарший, — мовила, — А сам знаєш, первісток — найдорожчий. Це вже за тих я не так уболівала, а за нього — і не розкажеш. Він пучку вріже, а мені пече, він пожалиться у кропиві, а в мене душа ятрить... Натерпілася з ним. Такий урвитель росте, що спасу нема.

— Урвитель? — зі здивуванням і чудною гордістю запитав Кирик.

— А хіба ні? Себе скривдити не дасть і меншеньких обстоїть на вулиці. Ніяка забавка без нього не обходиться. Десь буде калюжа одненька на село — знайде і вскочить.

Кирикові вуста самі розклепились у доброму усмісі.

— А ви наче й радієте, що отакий? — без злості дорікнула хазяйка. — Що урвитель?

— Чого ж мені радіти? — заперечив, не перестаючи всміхатись. — Хай змалку награється, хай...

Шаптали все не було з міста, вже й споночіло давно, а Кирик сидів мовчки. Дітей погодувала Горпина, спати заходилась вкладати, — лише тоді схаменувся гість, випростався.

— Ось я тут гостинців трохи купив... для ваших, — і Висипав із кишені на стіл печиво та цукерки.

Горпину оторопіння взяло — з якого дива? Сидів, сидів і нате... Ой не схоже на Кирика, не схоже, це ж, певне, щось вивідати хотів, до чоловіка підкрадається тишком-нишком. Із тих пір, як обрали на голову народного контролю, треба остерігатись його ще більше, ніж колись... Бо любить чоловік дивитися за порядком, не тільки на своєму обійсті, а й на чужому і в сусідську душу прагне зазирнути, щоб розкласти все там по поличках. Щоправда, зла їм ніякого не заподіяв, не трапилось, мабуть, нагоди, та все-таки краще обминати його десятою дорогою...

Якийсь тиждень, прокидаючись за старою звичкою опівночі, Кирик уже не будив жінку, щоб погомоніти, а лежав непорушно й невидющими очима дивився в темну стелю. Не хотілось йому читати свій улюблений тижневик «За рубежом» і переказувати зміст статей, котрі найдужче вразили уяву, — про криваві події на Тіморі, який рвав колоніальні пута, або ж про крах двопартійної політики в Сполучених Штатах Америки... Удень мовчки ходив на колгоспну молочно-тваринницьку ферму, де підвозив фураж для худоби, і, здається, перестав усе помічати довкола себе. Перестав помічати, що робить, із ким говорить, — сам на себе став не схожий, і цю переміну помітили люди: якась гризота гризе Кирика, бач, перевівся чоловік на ніщо!..

Голова сільради Федір Дмитрович Озерянський одного ранку нітрохи не здивувався, побачивши, як поріг його кабінету переступив Кирик. А що той ніколи не навідувався для теревенів, тільки по ділу, Федір Дмитрович запитливо звів стріхаті брови:

— Знову якісь негаразди? Говори, Йосипе, викладай.

Кирик спинився посеред кабінету. Подзвонили по телефону, Озерянський узяв трубку. Скінчив розмову — похмурий Кирик стовбичив посеред кабінету й мовчав.

— Що там, Йосипе, кажи...

— Однаково не доможусь од вас нічого, — махнув той рукою.

— Як то не доможешся?

— А так! Не поможете, даремно й зайшов.

— Може, знайдемо якийсь вихід? Коли добре пошукаємо? Що за діло привело?

— Знаю своє діло краще, тому й кажу — не поможете... Та гаразд, я вже вгору добиватимусь, там шукатиму правди.

— Чого вгору? Давай на місці, — дивувався голова сільради Озерянський. — Ти вгору — а вони тебе знову вниз пошлють. Мовляв, хай місцеве керівництво розв’язує. Бо що ж виходить? Наче ми не справляємося зі своїми обов’язками.

— Ой, не розв’яжете, Федоре Дмитровичу, куди вам!.. До прокурора подамся.

— До прокурора?

— А куди ж іще? Та й чи він допоможе.

Кирик вийшов, а голова сільради Федір Дмитрович трудно замислився: що ж у їхній Човновиці могло статись, що місцевій владі не впоратись? І те перебирав, і се, а так і не здогадався, що погнало несамовитого, шаленого Кирика аж у район.

Таки їздив (бачили свої люди Кирика в райсуді), от тільки невідомо, з ким він там здибався та говорив — із прокурором, із народним суддею? Чи, може, з адвокатом радився? Про свої відвідини в Човновиці нікому не зізнався, то ніхто вгадати не міг, навіть сам Озерянський, — про яку нагальну справу йшлось? Як вона розв’язалась? І чи взагалі розв’язалась?..

А, мабуть, таки розв’язалась, бо Кирик оговтався, знову сам на себе став схожий. На фермі прискіпувався до всякої дрібниці — і за доярками стежив, і зоотехніку та ветеринару не давав спуску. Як ішов по Човновиці, то голову знову тримав високо та гордо, приглядаючись, до кожного і все помічаючи. Став таки схожий на себе, на онука Святої Правди!

І не сховалось од його меткого ока, що Оксюта, як і перше, добирається з поля до своєї хати коротшою дорогою, тією, яку проклав у об’їзд. Засипав Кирикові рови-перепони, щоразу пре в об’їзд, а за ним, звісно, й інші шофери слідком подались.

То якось Кирик знову взяв заступа й почимчикував на Оксютин куток. По старих своїх заїжджених ровах копав нові, неспішно так, із передихом, із цигарочкою в зубах. Чи квапитись не було куди, чи, може, очікував когось.

І таки дочекався — Павла Оксюту, не когось.

Той розвальцем підійшов. Уздв грудку свіжої землі в долоню, понюхав, роздимаючи ніздрі в тонесеньких прожилках. І мовив:

— Озимину пора сіяти, а дощів нема й нема.

— Посіємо вчасно, — відказав Кирик. — Уже вчора на Козельщині й почали.

Павло Оксюта в поле подивився — до обрію, повитого мевом сивастим, наче хотів угледіти в далечині, як там сіють на Козельщині. І, перевівши погляд ближче, на свіжі ями, викопані Кириком, запитав із гоструватим прижмуром очей:

— Таки на своєму хочеш поставити? Щоб твоє було зверху?

— І поставлю, — відповів Кирик, який тільки й чекав на таке запитання.

— Давай, давай, — під’юджуючи, всміхнувся Оксюта. — Коли такий правильний... коли своїм горбом хочеш усю неправду переорати. Тільки щоб не підірвався, дивись.

— Не підірвусь. А тобі ось що скажу, затям.

І різко так ступив до Оксюти, що той, глянувши на заступ, виставлений уперед, сахнувся.

— Ось що скажу, — повторив Кирик, і лице його, темне, горбоносе, похижіло враз. — Щоб твоя брехня вмерла отут, — і торкнувся гострим заступом Оксютиних грудей.

— Яка брехня? — збліднувши, відвів рукою заступ Оксюта.

— А та, що ви з жінкою своєю склали!

— Чому ж брехня? Жінка мені призналась, а я вже тобі, щоб знав... Хотів якнайкраще, хай би ти, Йосипе, знав, де твоя дитина, що все життя чужу доглядаєш.

— Свою доглядаю! — просичав у відповідь Кирик. — І доглядатиму, ніколи не відмовлюсь.

— Та я ж правду тобі... — дурнувато бубонів Оксюта.

— Не бреши! — й далі сичав знавіснілий Кирик. — Яка ж це правда? Наклеп! Шаптала з Горпиною своє доглядають, а ми з Якилиною своє... І коли ще ти хоч слівце бовкнеш, хоч заїкнешся десь... Затям, я в нарсуді був, у прокурора... Так що на тебе та на твою плетуху зайдеться хутка управа.

— Та я ж тобі полуду хотів зняти з очей...

— Полуду? Твоє коріння, Оксюто, добре знаю, наслухався...

— Та й ти своє коріння не сховаєш!

— Тільки хоч шелест який почую... тільки щось дійде до Шаптали... чи до моєї Якилини — зі світу зведу, затямив? Я з тебе попурі зроблю, отакий собі віночок із українських народних пісень, зрозумів? Під суд обоє з жінкою підете, я не марно був у прокурора!

Оксюта дивився, як околицею села віддаляється Кирик. Доскоцький, ой доскоцький! Але краще з ним не стикатись лоб у лоб: хоч і в Оксюти не череп’яний, але ж у Кирика впертий по-баранячому, тут не вгадаєш, хто кому роги обламає. Бач, уже й у нарсуді побував, і, видно, відчув свою силу, свою перевагу над Оксютою, інакше б не заносився високо. Таки ліпше тримати язик за зубами... й жінці наказати — хай теж їсть пироги з грибами...

Після дощів обложних, короткочасних знову настала погідна пора, в колгоспі закипіла сівба. Кирик і на фермі впорувався, і в тракторну бригаду заникував, і до механізаторів у поле. Таки не вмів чоловік, щоб якесь діло без нього обходилось, всюди встрявав. І ще дужче випростувався, ще крутіше випинав груди, вище задирав свою горду голову, наче далі всіх прагнув заглянути і більше всіх угледіти.

І, як раніше, просинався опівночі. Думки роїлись, опосідали мозок, вільними птицями просились у політ — і тоді Кирик простягував руку й торкався чутливими пальцями жінчиного обличчя, будив, навертаючи до явини. Якилина просиналась, і Кирик, зраділий, ділився наболілим, — про події на Близькому Сході говорив, про виверження вулкана в Ісландії або ж про те, скільки сьогодні на ферму завезено гички й коли слід сподіватись отелу від їхньої Чирви, корови-рекордистки.