Пісня про Максима

Євген Гуцало

Інколи ввечері заходить погомоніти Калістрат Колівожко.

Тримається прямо, наче сажня проковтнув, очима-гудзиками дивиться незмигливо. Отак, здається, годину може дивитись на чоловіка — й не скліпне. Голос різкий і мова хутка, наче слово за словом саме котиться, а вже думка за ними квапиться, щоб не відстати.

Зайшовши до хати, бадьоро здоровкається й так само бадьоро поглядає на всіх — на господаря, на господиню, на кішку, на рушники по стінах.

— Значить, так, — звертається до Максима. А може, до всіх і до всього в хаті, — до хазяїв, до кішки, до стін, бо зараз дивиться прямо у простір. — Значить, так. Ось ти, Максиме, інвалід...

Мимовільна усмішка спалахувала на Максимовому обличчі, освітлюючи численні зморшки, як сонячне проміння освітлює павутиння по кутках темної хати, й воно мовби веселішає.

— Значить, ти, Максиме, інвалід. А яка тобі з того користь?

Хазяїн, який любив шевцювати й шевцював мало не кожної вільної хвилини, ставив новий кожемітовий підметок до поношеного черевика й озивався:

— Та яка ж користь? Ніякої.

— А чому ніякої? — впевнено насідав Калістрат Колівожко, і його маленька міцна голівка на твердому стовбурі шиї стриміла, як гриб-боровичок.

— Яка ж користь? — не розумів хазяїн, б’ючи молотком по кожеміту.

— Скажи, наша держава про всіх піклується?

— Про всіх, аякже.

— А про інвалідів — найбільше! Ось ти воював і я воював, так? Обоє поранені, так? Держава правильно подумала, що від цього обом нам має бути користь. Я свого ніде не попущу. Раз я приїжджаю у місто, раз мені скрізь положено без черги — значить, я в чергу не стаю. Раз положено їхати в трамваї безплатно — їду.

— А мій завжди кидає три копійки, — обізвалась мовчазна жінка.

— І дарма! Значить, сам себе не поважав. А я себе поважаю, от!

— Іноді якось і не з руки буває: самі старі жінки стоять у черзі... — мовив Максим.

— І що? Постоять! Не я придумав закон, що інваліди війни — поза чергою. А коли закон — усі мають дотримуватись, навіть старі жінки.

— Подивишся, Калістрате, на тебе — наче ж і здоровий. Звідки видно, що інвалід? Якби хоч рука була відірвана чи нога...

— Коли треба — я завжди скажу!

— Виходить, наче хвалишся. А мені совісно... Стоять люди, а ти сунешся перед усіма й кричиш, що інвалід.

— Чого совісно? Що кров проливав? Що скалічили? А я пишаюсь, я ні від кого не криюсь.

— Я не за те, — не зовсім упевнено відказував Максим. — Я за те, що совісно перед усіма виставляти свої болячки. Пам’ятаєш, як раніше на базарах? Сидить посеред торговиці, закачав штанину, показує обрубок, синій, страшний, — от і кидають копійки. А тут наче теж усім свій обрубок під носа тицяєш, щоб пожаліли... Ось я живий, здоровий — і добре. Ну, посічений. То які мені за це пільги чи переваги? Тим, що в землі лежать, нема ні пільг, ні переваг, а вони ж таки справжні герої. Справжні, тут і доказувати не треба... А вони ж своїх обрубків чи костомах нікому не показують...

— Ти проти державних законів? Які за інвалідів, за героїв, так сказать?

— Чому ж проти? А тільки інваліди теж усякі бувають. Одні бувають, що з ліжка не зведеться, ось із них і справді треба ока не спускати. А другий, подивишся, дужчий за нескаліченого, тут нескаліченому треба давати дорогу, а не йому.

— Ні! — високо випручував Калістрат Колівожко міцну круглу голівку на довгому стовбурі червонястої шиї. — Коли мовчатимеш, то ніхто й не знатиме, що інвалід. Ну, хто без руки — відразу видно. А я мушу говорити, й чого це мені в сірка очі позичати? Що мені належиться, хочу взяти сповна... Ось що вам скажу...