Пісня про Максима

Євген Гуцало

— Що? — озвалась мовчазна хазяйка.

— Тому, хто безногий, машину дають без черги!

— Але ж не дурно, а за гроші, — докидав Максим.

— А може, й за скалічену ногу, — зітхала жінка.

— Коли ти герой, то тобі по-геройському належиться! — твердо казав гість.

Роздосадуваний, Калістрат Колівожко різко зводився і рвучко виходив, аж холодним вихорцем віяло по хаті й фіранки здригались на вікнах...

Запала тиша. Горіли в плиті дрова, жінка клопоталася з вечерею, а Максим усе морочився з тими кожемітовими підметками, бо звик робити на совість. Чи шив, чи латав, чи підбивав — кожен цвяшок, кожну дратвочку пристосовував майстерно. А тому в селі іноді несли йому таку руїну, яку і в руках було соромно тримати, — проте Максим брався лагодити, й виходила справна взувачка, яка ще служила й служила.

Смеркало, в хатині западали сутінки.

— Ти ж бач! — обзивався сам до себе Максим. — По-геройському і належиться!

За вікном ніч розставляла неводи, а в тих неводах темних далекими рибами-красноперами застигали зорі. Вечеряли мовчки і, не донісши ложку до рота, Максим знову озивався:

— Справжні герої в землі лежать, справжні по чергах та магазинах не вештаються!

І вже перегодя, коли знову сидів на своєму низькому ослінчику перед широкою лавою, густо закладеною всіляким швацьким причандаллям, озивався сам до себе:

— Ті, що в землі лежать, уже нічого для себе не попросять, вони все віддали людям...

Видно, в його душі кипів якщо не вулкан, то бодай невеличкий чавунець, кипів довго, не втихаючи, і з того чавунця гарячого подеколи вилітали шпарким окропом гнів і злість.

— Раз скалічило, то вже герой? А могло ж і не скалічити, могло міну далі пронести — тоді що? Ніякого рубця, ніякого знаку на тілі — тоді як домагатися пільг?

— Охо-хо-хо, — зітхала мовчазна жінка, яка ніколи в розмови не встрявала, ні в суперечки, наче й не було її поблизу. Хай інші скубуться — вона мовчить. Хай інші хоч перегризуться — вона дивиться. Чоловіки-односельці заздрили Максимові за жінку й казали, що вона, мабуть, німа чи глуха, а то й зовсім не жіночого заводу.

Це тепер Максим сидів удома, порався з чужим взуттям, а раніше весь час робив у колгоспі. Спершу все більше біля механізмів, таких, як віл чи кінь, а згодом і на тракторі орав, на «натіку». Орати — орав, сіяти — сіяв, культивувати — культивував. А то й бурти рив під цукрові буряки, коли не встигали вчасно вивезти на цукроварню, а то гичку з ранку до вечора тарабанив із поля на корівники. Взимку, як правило, Максима перекидали до свиней, бо там вічно була невправка. А якщо не до свиней, то до телят, а якщо не до телят, то до курей, котрі в хурделицю і мороз опинялись мало не просто неба. Найбільше, либонь, попарити лоба йому випало на корівниках. У колгоспі їх було кілька, ще довоєнних, старих, і худоба там дуже мерзла, шерсть іноді за ніч таким густим інеєм покривалась, як трава в лузі. Затикали діри в стінах, але ж завівало сніжком зі стріхи, і наїжаченої, голодної худоби ставало жалкіше, ніж себе... Максим як ішов на корівник удосвіта, то й повертався опівночі, щоб знову вдосвіта рушити, і, здається, — у поношеній шапці-вушанці, у куфайці, підперезаній солдатським ременем, у ватяних штанях, що попродирались на колінах, у валянках, пошитих із чорного рубчика, і в червоних калошах, забрьоханий, заболочений, у жомі, в січці, у мелясі, — ходив біля тієї худібки артільної, доглядав, обігрівав мало не своїм тілом. На трудодні випадало не більше, ніж усім іншим, та вони з жінкою дітей не знайшли, то якось кінці з кінцями зводили, маючи город і з городу, маючи щороку по поросятку.

Наробився Максим біля худоби, як на війні не натрудився...

В якому ж це році зводили новий корівник? Дерева свого колгосп не мав, то мали возити виписаний аж із Чорного лісу. А чим возити, коли машин у колгоспі одна-дві, та й ті «чортопхайки», коли волів та коней по пальцях можна перелічити, коли й здорових чоловіків не набереш? А таки возили з далини далекої — і на конях, і на волах, і на «чортопхайках», і помагали дядькам оті підлітки-парубчаки, що на війну не доросли, а школу переросли... Дерево пиляли пилками вручну, рубали й тесали сокирами, стругали струганками, орудували долотами, — і, дивись, почав повільно зводитись корівник, зводився у дзвоні сокир, молотків, переляску цвяхів, чиргиканні пилок, зводився із тим завзяттям, що пахне гірким потом, стружкою, тирсою, що озивається скупим сміхом, лунає солоним словом чи приперченим жартом. На тому корівнику Максим і днював, і ночував, але ж пекло тоді не тільки за корівник, а й за новий врожай, то й на жнива одривали чоловіка — перевівати зерно, перелопачувати, засипати в мішки, вантажити в машини, везти на елеватор, розвантажувати...

Тепер які корівники в їхньому селі? Називаються фабрикою по виробництву молока. Механізована годівля, механізована очистка гною, механізоване доїння, молоко по шлангах, по великих срібних трубах тече на сепаратори, переробляється, і скрізь машини, електрика, доярки ходять у білих халатах і називаються лаборантками, а завідуючі корівниками начебто вже інженери. Навідувався Максим, дивився...

Взимку ломами кололи кригу на ставу. Тріщав мороз, голубіли на полях і в селі сніги від ранкового світла, а він із двома-трьома дядьками трощив кригу. Ломи дзвеніли, виспівували, витьохкували й так само лунко дзвеніла та витьохкувала крига, ставок, здається, промерзав до дна. Тривожні, лякливі мелодії тріщання спалахували від тих дужих ударів раз по раз, наче крига лопалась від берега до берега, й тоді мовби сама душа давала тріщину, остережливу, острашливу. Важкі, кутасті брили брали руками, зодягнутими в брезентові рукавиці, складали на воза, складали на другого воза і, поцьвохкуючи батогами на коней, везли до льодовні. Коні дихали білою парою, що інеєм осідала на мордах, так само квітками білої пари дихали погоничі, пара осідала їм на бровах та вусах густою сивиною, а Максимові, який ішов біля воза, смикаючи віжками, й досі в душі чувся отой крижаний передзвін, і досі перед очима летіли срібні скалки-друзи, й душа чоловікова чомусь не втрачала дивного ляку, наче то вона й досі сама лопалась — від одного берега до другого... Складали кригу в льодовні, пересипали соломою, потерухою, щоб, не танучи, лежала до літа, до спеки, а потім, покадивши тютюнцем, знову гнали конячок до ставу, знову брали до рук ломи й лупали у піддатливі, веселі груди засніженого ставу, який у відповідь вигримував свою басовито-переривчасту пісню. Авжеж, мусили і тут упоратись, поки морози, мусили й на ставу вчасно зібрати урожай криги... Давно вже не був кригорубом, а чому той відгук далекий — як б’ють ломи об лід, як співає крига, як тривожно тріщить від берега до берега, — й досі не забувається, й досі відлунює? Мабуть, пісня зимової криги була не менш чарівлива, ніж будь-які інші, — хай то пісня зораного поля, вижатої ниви, зведеного корівника...

Скільки пам’ятає, не мав певної роботи, в колгоспі завжди був на всяких роботах.

Одного разу з вилами кинувся на бригадира... Лежав їхній суперфосфат на станції тиждень чи два, пропадав, то мусили ж якось доставити в колгосп. Негода, півторатонкою по баюрах, по розгрузлому чорнозему не проїдеш, тільки мотор посадиш та осі порвеш, то, як завжди, випало їхати Максимові коненятами, а з ним ще кільком дядькам. По хвищі до станції світ неблизький, поки туди, поки на вози той суперфосфат поклали, поки назад, — уже вночі приплентав додому. І, мабуть, прохопило в поїздці, бо на ранок у жар кинуло, руками-ногами ще ворушить, а язик і зовсім одняло, як дерев’яний. Жінка натирання всякі робила, мазями мазала, банки ставила на груди, липовим цвітом відпоювала, ноги парила, а то, випаливши в печі, навіть у піч заставила залізти й подихати сухою спекотою. Очуняв, оклигав, за якийсь час і в колгосп подався, бо осінь, бо невправка як не з одним, то з другим. На цей раз ішов із вилами кагатувати буряки, й бачить: лежать привезені мішки суперфосфату просто неба, і вже ті руді паперові мішки від дощів стали клоччям, і суперфосфат розлізся по багнюці. Наче оглушило Максима, сперся на вила, бо далі ступити не годен, а тут і бригадир навинувся, собі на погибель. Навинувся і питає сердито, чом це Максим у таку гарячу годину не квапиться буряки кагатувати, чом це він стоїть стовпом мальованим? Як тримав у руках вила — так і штурнув поперед себе, ледь тими згрелями очі не вибрав, добре, що бригадир сахнувся, а потім кинувся тікати. Ні, не погнався Максим слідом, та й чи винуватий був бригадир, коли подумати? Поволочили пізніше Максима, та все минулось, бо тільки руку заніс, а не скалічив, і найбільше допомогло — що фронтовик, рядовим як пішов у перший день, то й вернувся рядовим ув останній...