Пісня про Максима

Євген Гуцало

Сидить тепер на низькому ослінчику, прямо перед ним — під лавою, на лаві, на підвіконні — розкладено всіляке швацьке причандалля, шкураття, все під рукою, все напохваті, а за вікном завжди видно грушу. Взимку в снігу чи в інеї, навесні в молочному цвіту, влітку в жовтих плодах-лимонках, увосени в багряному листі. Максим морочиться із чужою взувачкою (тепер мало віддають лагодити, поносив — і викинув, обновку купує, та такому майстрові все-таки носять) і, зрідка поглядаючи на стару, вузласту грушу, перебирає крем’яхи спогадів, а вони барвисто спалахують, гріють...

Найдужче, мабуть, любив, коли кликали теслювати, коли до столярки просили. А тоді ж чи не кожне якщо не з землянки хотіло вибратись, то з хлівця, в який загнала воєнна хурделиця. Не завжди в Максима й хвилина така траплялась, щоб можна було податись, усе більше вечорами робив у людей, а то місячної ночі або в неділю. Сокиру мав слухняну, проворну, сокирище як прилипало до долоні, і дерево піддавалось, дерево не перебаранчало, виходило з нього те, що й хотів майстер: лутка — то лутка, одвірок — то одвірок, лага — то лага. Це тепер хутенько зі шлаку вилив хату чи з цегли склав, без толоки майже обходяться, а тоді без толоки не обходилось, і коли кликали Максима — а його кликали неодмінно, — то він, випивши чарку, покуштувавши капусняку чи курячої смажені, захмелівши не так головою, як почуттями, послухавши першу-другу застольну пісню, просив у жіноцтва, щоб заспівали «Ой ходила Ганнусенька по крутій горі». І коли молодиці затягували, що «вже ж тії чорнобривці розцвітають, а вже ж мою русу косу розплітають», — від якогось раптового жалю чорнів обличчям, туманів зором і, склавши руки у похмурі, наче вороняччя, важкі кулаки, сумно поникав головою зі стернистим чубом. Уже молодиці відспівали, вже пісня хто відає куди майнула на крилах, а Максим усе понуро човпів за столом, наче нікуди пісня й не полетіла, а назавжди звила гніздо в його серці...

У вогнях жовтих плодів стоїть груша за вікном, зрідка ті вогні, схожі на великі краплі провислого й загусклого воску, спадають донизу, встеляючи землю веселим ластовинням...

Десь на свята жінка неодмінно скаже Максимові, щоб кинув той недошитий хром чи юхту, облишив недолагоджені черевики й подався межи люди. Подався межи люди, бо, перед вікном на ослоні сидячи, обернувся на старого пня замшілого, що лише руками ворушить, наче їх вода підмиває. І дістане зі скрині зелене, гармошкою, галіфе, дістане геть вицвілу, з гудзиками-зорями, гімнастерку, а з дзеркальної шафи — сірий, сосонкою, піджак.

До піджака приколе ордени й медалі, які ніколи не втратять свого бойового блиску... Нагороди глухувато побрязкують, наче турмани з далини, і в їхніх голосах чується Максимові скарга... Яка? Що забув за них? Що не зодягає і не виходить у село, щоб люди на них подивились, а солдатські нагороди теж побачили світу?

Штани, гімнастерку й піджак жінка чіпляє на спинку стільця, поряд із Максимом, і він, діло своє роблячи, думає про них і, зрештою, озивається до мовчазної жінки:

— Хай по-твоєму, піду в крамницю, курива куплю, бо катма...

Після того ще часу спливає ріка, й Максим наче потонув у хвилях тієї ріки. Жінка не озивалася. Зрештою, Максим зводився й починав перевдягатись у свій святковий одяг — у галіфе, гімнастерку, піджак із нагородами, взував чоботи, які, дбайливо начищені, стояли під ліжком і які взував тільки на свята. Вирядившись, спинявся перед шафкою, в яку було вправлено полущене дзеркало, і дивився на своє відображення. Бачив стернистий чуб, помережаний павутинням бабиного літа, землистий лоб, проскороджений залізними боронами, які позалишали глибокі й криві зморшки. Очі, мов двоє зеленавих озеречок, пильно виблискували з-під брів, із комишуватих вій, і скалки зіниць тліли, тліли... Максим не впізнавав себе. Не впізнавав у нагородах, у відзнаках — стояв перед ним незнайомець, що й справді багато повоював, заслужив...

Скидав святкове вбрання й похапцем перевдягався в старе, до якого звик.

І — сухенький, патичкуватий, як самотня верболозина в лузі, — йшов у магазин по куриво чи ще по якийсь надібок, по який приспічило...

А магазин — у центрі села, тут і пошта, і школа, й книгарня, й автобусна зупинка. Так що можна з усяким цікавим людом здибатись та погомоніти, якщо вже тут опинився. Максим неодмінно постоїть у магазині — спершу перед культтоварами, розглядаючи транзистори, рахівниці, учнівське шкільне приладдя; далі замре перед галантерейними виробами, хоч нічого з тих галантерейних товарів не збирається купувати. Зайде в книгарню, тут подивиться атласи, карти, брошури, підручники і, поспитавши, чи, нарешті, появилась книжка самого маршала Жукова і, як завше, одержавши заперечливу відповідь, простує до автобусної зупинки.

Тут сідає під довгим бетонним козирком і сидить. Сидить так, мовби очікує на автобус, щоб їхати до району, а насправді нікуди не збирається, а насправді розглядає дорогу, людей на дорозі, пасажирів, що виходять із автобусів.

Якось отак сидів Максим під бетонним козирком, аж бачить — грізно суне по їхній сільській дорозі військова частина. Зелені грузовики, за ними зелені гармати довгими стволами назад, бронетранспортери, амфібії. В кабінах по двоє військових із зосередженими обличчями, а в кузовах автомобілів, плече в плече, щільними рядами солдати й солдати, і всі молоді, засмаглі, твердоокі.

Мабуть, маневри в них, подумалось Максимові. І вже не міг сидіти, звівся, стояв прямо, виструнчуючись мимоволі все дужче й дужче. Наче бойова техніка проходила перед ним парадом, проходила впевнено, грізно, а він ось, стоячи на узбіччі, приймав той парад не без радості і не без зворушення, що наглою хвилею налинуло й заполонило єство... бачив зовсім юних солдатів і думав, що колись сам був такий і що в своїй молодості, яка минула на війні, був щасливий...

Колона зникла на горбах за селом, а в повітрі мовби й досі чувся гуркіт, бачилось навальне посування бойової техніки, мовби й досі пропливали зосереджені, рішучі обличчя солдатів.

Те видиво ще не один день поставало в Максимовій пам’яті, зогріваючи теплом...

Раніше Максим робив у колгоспі на всяких роботах, а тепер сидить на низькому ослінчику й шиє або латає взуття. Груша за вікном вбрання своє міняє — то, дивись, у літньому красувалась, то в осінньому журиться, то вже зимові ризи на ній холодні. Ноги в Максима болять на переміну погоди, крутить кістки на негоду. Та й чом не боліти, чом не крутити, коли посічені осколками, коли порубцьовані, а всю війну пройшов на своїх, в армії не міняли. Тепер лагодить взуття — єдиний майстер на всеньке село, бо попереводились, нема. Та й, коли подумати, чи потрібні? Зносив черевики — і викинув, по нові в крамницю йдеш. Та до Максима чомусь несуть поношене, щоб полагодив. Чи не тому, що все в нього на совість — каблучок поставить, підківку прицвяхує, а то халявки до чобіт такі придумає, що як влиті на жіночій нозі!

Груша восени співає за вікном дозрілої пісні, що пахне лимонками, бджолами, медом, що світиться жовтим воском, багряним листям...

Груша взимку співає студеної пісні, що віє морозцем, пахне інеєм, мерехтить барвистими снігурами, озивається щигликами...

Груша навесні співає Максимові зеленої пісні, мережаної рожевим цвітом, пісні, у якій чується голос солов’я, басовита струна джмеля, груша співає пісні, що долинає з самої молодості...