До срібного весілля

Євген Гуцало

Героїня Соціалістичної Праці доярка Ліда Манжелій пече хліб.

Хата її на околиці села, що зветься Білий Берег, коло поля. Власне, на обійсті стоять дві хати — нова й стара. Нову, з цегли, під бляхою, поставлено років три тому, коли Ліді було присвоєно високе звання. В новій хаті виблискують меблі, куплені в районному магазині, — два дивани, дзеркальна шафа, поліровані столи, стільці. Шафа забита обновками, придбаними за останній час (серед них виділяється чорне пальто з лисячим хутром, яке Ліда зодягає зрідка, лише на урочисті зібрання в сільському Будинку культури), а на верхній полиці шафи лежать усілякі нагороди та відзнаки — грамоти, дипломи, листки, пам’ятні медалі, значки.

У найбільшій і найкращій кімнаті (у «залі», як говорять у Білому Березі) висить на стіні великий килим — тогорічна премія правління колгоспу за високі надої. На кухні стоїть хоч і справний, проте мовчазний холодильник «Донбас» — теж премія. А ще одну премію — годинник у золотому корпусі — подеколи Ліда носить на руці, а то здебільшого лежить він теж на верхній полиці шафи, поміж дипломів і медалей.

У новій хаті живуть улітку, ночують у ній також приїжджі гості. А восени і взимку родина Манжеліїв не виходить зі старої, глиняної, під стріхою, що стоїть навпроти нової. Чи тому, що звикли до старої (тут весілля відгуляла Ліда зі своїм чоловіком Петром, тут у них і всі троє хлопців знайшлись, і найменшенький Василько, саме в той рік, коли її до партії прийняли), чи тому, що в холод і негоду стара хата краще берегла тепло, чи з якоїсь іншої причини, тільки Манжелії й досі тримаються за цю господу й навіть не думають зносити її, хоч не тільки сусіди, а й свої ж таки діти дивуються: навіщо ж було зводити нове гніздо?

А Марія, сестра, що працює в місті на кондитерській, фабриці, навідуючись у гості, казала, що, мабуть, більше не приїде, бо їй, мовляв, перед людьми соромно за ту стару хату. Зумисне зупинялась у новій, дорікаючи сестрі, що вона й досі не прикрасила кімнат отими гостинцями, котрі Марія щоразу привозила з міста, — репродукціями з картин славетних художників, і ті репродукції припадали пилом у кутку за диваном. Крім того, Марія вимагала в сестри знести великий курінь, який височів мало не посеред обійстя і в якому тримали сіно для корови Лиски, а також сердилась, що на хазяйстві й досі водяться макітри, горшки, гладущики, хоч інші люди давно вже не знаються з такими старовинними дивовижами, перейшли на каструлі та інший зручний — і, головне, культурний! — фабричний посуд.

Ліда слухала докори, які їй нітрохи не дошкуляли, всміхалась напівдитячою усмішкою (ця усмішка зосталась іще з дитинства, завжди осявала обличчя в найнеспогаданішу хвилю, відмолоджуючи й надаючи йому наївного виразу) і відказувала:

— Чого ж викидатиму, коли та макітра ціла? Хай стоїть, їсти не просить. А тільки борщ у горщику смачніший, ніж у каструлі. У горщику і дійде, і вмліє, а в каструлі зварився — і годі, дух у нього прісний та нудний.

У новій хаті є плита, дві груби, обкладені білими кахлями, а от печі, звісно, не поставлено. Зате піч (велика, розсядиста, на ній вигрівалося, здається, не одне покоління, вигрівалася колись давно й Ліда) є в старій хаті. Саме тут нині й печеться хліб, бо позавтра в них — день срібного весілля.

Борошно було замішане ще звечора у великій діжі, стягнутій вербовими обручами, діжу було обкутано рядном та старою куфайчиною. Йдучи на перше доїння ще вдосвіта, о четвертій годині, Ліда подивилась, як там сходить тісто. У корівнику їй мимоволі теж думалось про тісто, й коли повернулась додому, то знову не втрималась, щоб не заглянути до діжі. Тісто, якого було замішано десь на третину діжі, тепер славно підійшло, піднісши мало не до країв свої пухкі, розкішні груди, злегка пашіло таким знайомим кислувато-солодким духом.

Нагодувавши чоловіка, що шоферував у колгоспі, Ліда наклала у піч грубезних дровеняк і якийсь час дивилась, як неквапливо розгораються, як поймаються вогнем і піч починає дихати їй в обличчя жаристим пахом.

Саме тоді й навідалась до неї названа мати Явдокія Кашалуба, котра у війну дала притулок обом сестрам-сиротам, Ліді та Марії, коли їхні батько-мати в один день загинули від вибуху снаряда. Дівчатка зранку тоді пішли з мотузками по паливо, повернулися з в’язками, а хату свою впізнати не можуть: причілок одірвано і яма чорніє. Отоді Явдокія Кашалуба і зглянулась над ними, повела, заплаканих, до себе.

Названа мати навідується завжди, коли Ліда пече хліб. Ставить навпроти печі низенький ослінчик, всідається і чорними очима вглядається у війстя, яке облизують язики вогню. Й ніколи, здається, не скліпне, не зморгне, хоч би і полум’я там гоготіло, хоч би і яким жаром дихало. Чи то її очі так люблять вогонь, що відпочивають на ньому, чи то стільки всякої всячини набачились, що й пекельний подих їм не страшний.

Отак стежачи, як нагнітається піч, названа мати розказує — мовби самому вогневі оповідає, і в її пекельної чорноти очах мерехтять, снуються відблиски.

— Минулої суботи пекла хліб Настя Вітручка, житній, такі славні буханці. Обкидала глиною хлівець, скільки там тієї роботи, а посходилось людей, мовби на толоку до хати. Настя напекла смажені курячої, пирогів зготувала з капустою, вина поставила яблучного, то опівночі порозходились, аж поки всі пісні переспівали. А в понеділок пекла хліб Марія Дідик, поминки по матері справляла у вівторок. І мене покликала, ми з покійницею в ланку разом ходили, на буряки, клопітлива в неї була мати, балакуча. Ото ніколи не вмовкала, йде сама по вулиці — й до себе говорить, та так, сердечна, й не набалакалась. А ниньки оце розчиняє тісто на хліб Ганка Джусиха, до неї завтра брат Іван приїжджає із Вінниці, то хоче не купованим пригостити, а домашньої випічки. Ще Ганчина мати славно пекла хліб, Ганка від неї перейняла. А то не вміють тепер пекти хліб, не хочуть. Побіжить господиня до крамниці, купить білого чи чорного. Завжди є свіжий, нащо морочитись! Думаєш, ти одна в Білому Березі поставила хату без печі? Де там! І Левко Нагірний не захотів ставити піч, навіть із жінкою за неї посварився, і Степан Веселий теж. Обоє шофери, щодня в місті бувають, то привезуть усякого хліба. Воно, може, й справді Веселому без печі легко обійтись, поки живий-здоровий, а, не припусти господь, завтра закрутить-завіє, як ото було у війну закрутило? Тоді без печі не обійтись, ой не обійтись! То хай би стояла собі, вона багато місця не займає.