До срібного весілля

Євген Гуцало

— То раніше сім’я на печі і днювала, й ночувала, — докидає Ліда, пораючись по хаті, — а тепер хіба що старе та недуже залізе на черінь погріти кості. Але не кожному й охота лізти на піч, буває, до дивана ближче.

Заходить Василько, найменшенький, третьокласник, — про нього мати каже, що він у неї мав народитись дівчинкою, а знайшовся чомусь хлопчиком. І жартома називає Василинкою. Бо до всякої хатньої роботи вдатний — і їсти зварить не тільки для себе, а й для братів, і підмете, й корову Лиску видоїть. Залюбки шиє, не соромлячися свого вміння ні перед ким, навіть рушничка вишив — червоні квіти і зелене листячко. Василько — викапана мама: такий самий крій уст, усмішка несподівано осяває обличчя, надаючи щасливого виразу, й очі відкрито дивляться, наче то щире єство зорить.

— Знов не розбудила вдосвіта на доїння, — говорить докірливо.

— Підеш на денне, — відказує Ліда. — Бо й справді худоба заскучала за таким доярем, як ти.

Василько часто ходить із матір’ю на ферму, а то й у поле їздить, на стан. Так видоїть червону Чирву, що корова ще й мукне вдячно. За коротке Василькове життя в нього було кілька бажань: стати міліціонером, далі шофером, а тепер — доярем.

— Мамо, пора вже ліпити хліб, — наказує Василько, якому кортить помагати.

— Ще піч до пуття не нагнітилась, постривай лишень.

— Хлібороб росте, — озивається Явдокія Кашалуба, дивлячись заворожено у війстя печі, де мерехтливими золоторогими жуками здригається жар. — Ото, дитино, чоловік глядить хліб, а вже потім хліб глядить чоловіка. Добре, що шануєш кусень насущного, значить, люди будуть із тебе, а хто не шанує — горе йому, пустоцвіту. Дяка долі, не довелось вам ковтнути лиха, а нам усього перепало. Раніше молились на хліб, як на ікону матері божої, згадувати страшно, то хоч ви поживіть у достатках. Тепер навіть ледащо не сидить голодне, бо всі ситі, а роботящій людині воля та пошанівок.

Зрештою, Ліда старанно змиває стіл, витирає насухо, а тоді вже посипає пшеничним борошном. Тісто в діжі підійшло високо вгору і, пухке та пишне, начебто дихає невидно. Слідом за матір’ю до діжі підступає Василько, й лице хлоп’яче цвіте радістю. Ліда торкається долонями до тіста, відчуває живе тепло, вдихає кислувато-солодкий запах, який завжди тривожить душу. А пучки пальців, здається, вловлюють, як тісто й далі росте вгору, мовби пульсує ледь чутно.

Василькові, що завбачливо вимив руки з милом, теж кортить торкнутись до тіста, але він не зважується, і на губах дитячих тремтить така сама усмішка, як у матері.

Явдокія Кашалуба, сидячи непорушно на ослінчику, примовкла, усвідомлюючи незвичайність моменту, і руки її жилаві завмерли на колінах, як дві чорні птиці. Ліда м’яким, обережним рухом заглибила пальці в тісто, вирвала з його високих грудей шматок, і діжа наче зітхнула стомленим людським зітханням. Василько дивився, як мати одірвала від шматка тіста ліву долоню, далі, кинувши тісто назад у ліву, відірвала праву, знову ліву, знову праву. Формувала майбутню хлібину, і рухи її були плавні та лагідні, наче голубила немовля, і вираз обличчя при тому був замріяно-погідний.

Зліпивши буханця, поклала на стіл те кругле диво, що мало подобу сонця, а сама вихопила з діжі другий шматок тіста — саме стільки, скільки годилось на буханець, — і, піднісши на рівень грудей, знову заходилась долонями формувати хлібину, яка з кожним рухом її все більше ставала схожа на маленьке сонечко, що блідо посвічувало. Скоро тих сонечок на столі заблищала ціла вервечка, й тоді обізвався Василько:

— Мамо, і я хочу зліпити буханець, я вмію.

— То ліпи, — з легким серцем згоджується Ліда, — тільки, дивись, на долівку не впусти.

Василько дістає з діжі, з самісінького дна, чималий шматок тіста і, наслідуючи матір, підносить до грудей, тільки чомусь опиняється воно в хлопця аж над головою. Боячись і справді впустити його на долівку, Василько починає плескати долонями по кавалку — й скоро в руках у нього була кругла хлібина, яка, покладена на стіл, нічим не відрізнялась од тих, які виліпила мати. Бабуня Явдокія, одірвавши погляд од печі, пильно стежила за вправними Васильковими рухами, а потім обізвалась:

— Гарна помічниця росте, правду кажеш, що Василинка.

— Не помічниця, а помічник, — заперечив хлопець, усе ж таки радіючи похвалі.

— Моя Чирва ні до якої доярки не йде, а Василькові оддасть усе молоко, — сказала мати, — І в Черешні вдача норовлива, хвицнути може ратицею так, що зубів не позбираєш, навіть я спершу боялась підходити до неї. А Василько не злякався, підійшов, і що б ви думали? Не вдарила, тепер теж йому віддає молоко.

— Мене худоба не б’є, — повагом сказав Василько, дістаючи з діжі ще один шматок тіста. — Чирва любить, коли з нею говорити, і Черешня так само просить ласки.

— О, ви чуєте, яке воно в мене розумне? Як старе!

— У кого навчився, як не в тебе, га, Лідо? Пам’ятаю, спромоглись по війні на теличку, то як уже ти гляділа її! Навіть спати біля неї вкладалась.

— Так, і я пам’ятаю, Ластівкою звали теличку, слідом за мною ходила, як приручена. Первісткою добре доїлась, а за другим телям давала молока найбільше у всьому Білому Березі. Двох бичків привела, тільки за третім отелом знайшлась теличка, у матір свою вдалася, у Ластівку, то багато покупців навідувалось. Навіть, пригадую, в районі підходили незнайомі люди, питались, чи вже не продали часом. У колгоспі тоді яка худоба трималась? Ні м’яса, ні молока з неї, ото хіба що шкура. А тепер рідко яка поступиться перед Ластівкою чи нашою Лискою. Та й куди Лисці проти Чирви? Племінне стадо, сортне, хвора скотина вибраковується весь час.

Василько розбив яйце в глиняний кухлик, розколотив і, вмакаючи гусяче перо, змащував кожну хлібину, що починала весело зблискувати. Піч, певно, вже добре нагнітилась, бо мати позгортала вугляки та жар із черені до самих челюстей. Біля вогню лице її наче запеклось, губи посухішали, і вся вона світилась тихою радістю. Взяла першу хлібину, поплескала долонями, надаючи їй довершенішого вигляду, поклала на лопату, лопата в її вправних руках хутко шугнула в піч — і вже блискуча хлібина вогко забіліла на гарячій черені. Далі друга хлібина полетіла в піч, третя, невзабарі й остання, й для кожної знайшлось місце. Бляшаною затулкою затулила піч, і тепер, схований від їхніх очей, у могутній таємничості печі вже почав випікатись хліб.

Саджаючи буханці, Ліда не переставала скупо всміхатися — самими куточками вуст, самими щілинками зіниць. Зовні непримітна (ніколи не любила фотографуватись, бо самій було совісно дивитись на свої знімки), зараз була красива тією вродою, яка появляється в жінки від задоволення, яке приносить праця, улюблене заняття.

Заскочила до хати сусідська Оксанка, сьогорічна випускниця білобережанської школи. Дівчата-подруги поздавали документи до інститутів і технікумів, уже на екзамени пороз’їжджались, а Оксана не захотіла нікуди їхати з села. По-перше, не могла відірватись од Білого Берега, що був для неї за найкраще село, а по-друге, закохалась у директора Будинку культури, боялася залишити його тут самого, бо хіба ж чекатиме, поки вона вивчиться! Тепер готувались до весілля, яке мали зіграти невдовзі, й сусідська Оксана мінялася з кожним днем: ставала статечніша, розважливіша, спокійніша в рухах.

— То це ви, тітко, печете хліб? — проспівала Оксана солодким своїм голосочком, таким виразним і мелодійним, що той голосок начебто разком срібного намиста завис у хаті під стелею. — Славно як, — мовила й комсомольський значок торкнула на грудях.

— Василинка ось помагає, — відказала господиня, наперед здогадуючись, що гостя відразу ж почне говорити про своє близьке весілля, що не виходило їй з думок.

— То, може, Василинка й короваю мені напече? — проспівала Оксана.

— Хлопці короваю не печуть, — буркнув Василько, намагаючись сховати очі, бо йому останнім часом аж наче соромно стало дивитись на Оксану — і трималась чудно, і розмовляла чудно, а до Василька то й зовсім ставилась так, наче вони не через пліт виростали.

— І набалакала ж ти, Оксано, — обізвалась Явдокія Кашалуба. — Теперішні молоді женяться та віддаються, а як то заведено і гадки не мають. Хіба колись дівка ішла заміж і не знала, як то весілля грати? І я добре затямила, бо не одне обходила, поки взяла шлюб зі своїм дідом. Де ж це бачено, Оксано, щоб хлопця кликали коровай пекти? Раніше б тебе засміяли за таке.

— То, може, хай тітка Ліда спече, — мовила Оксана, нітрохи не ніяковіючи.

— Ліду можна запрошувати, вона твоя сусідка, жінка, й життя в неї щасливе. Поклич своїх товаришок-комсомолок, родичок поклич. Якби ти ходила до ланки, то годилося б всю ланку позвати. А тільки, дивися, клич удачливих, у кого в сім’ї добре ведеться, тоді й коровай вони гарний замісять і ще краще спечуть. А в кого біда чи горе, то кликати не слід, бо людині тоді не до чужої радості, та й хіба то коровай весільний, коли, може, на сльозах буде замішаний? А місити треба не круто, щоб життя в молодих було не круте... І досі пам’ятаю, яку то пісню співали коровайниці перед моїм весіллям, троє було їх — Секлета Зеленючка, Домаха Вільгота і Одарка Чорна. — Названа мати на хвилю заплющується, нашукуючи в клубку своїх споминів найважливішу ниточку, і скоро не те що затягує, а протяжно проказує слова пісні:

Як ми коровай місили,
З Дунаю воду носили,
Ой та з Дунаю, з криниці,
Місили коровай сестриці.

Оксана зизооко, хоча й не без цікавості, позирає на стару, що несподівано розспівалась, і каже, видзвонюючи безліччю чистих дзвіночків у своєму голосі:

— Тепер таких не знають. Нове життя — то й нові обряди, нові пісні. Ми розписуватимемось у Будинку культури, на рушник ставатимемо на сцені.

— Хай і так, — згодилась названа мати. — А борошно на коровай надбала?

— Батько змолов у районі минулорічну пшеницю. А може, з пшениці нового врожаю коровай заміситься смачніший? Батько цілу машину привіз, — похвасталась.

— Маєш доброго батька, — мовила господиня. — Ніколи не сиділи без шматка хліба.

— Він там таке весілля готує, — і далі хвасталась Оксана. — Каже, хай увесь Білий Берег збирається, то вистачить і нагодувати, і напоїти. Каже, хай хоч цілий тиждень гості гуляють і веселяться, то ми від того не збідніємо. І музику вже замовили в районі.

— Колись багацькі весілля були бідніші, ніж тепер колгоспник справляє, — з якимось осудливим здивуванням у голосі сказала Явдокія Кашалуба. — Нічого не шкодують для своїх дітей.