До срібного весілля

Євген Гуцало

— Я в батька одиначка, то чого шкодуватиме? На комбайні виробляє стільки, що й для онуків вистачить. Давай, каже, швидше онуків, хочу поглянути на майбутнє покоління.

Й знову отим своїм мимовільним рухом торкнулась комсомольського значка на грудях, мовби хотіла відчути його червоний вогник...

Василько, зніяковівши, виишов за двері. Господиня відхилила затулку, заглянула до печі, як там хліб печеться, а вже потім сказала:

— Не зглядишся, Оксано, коля й повроджуються, коли й матір’ю станеш.

— А мені вже не терпиться, щоб і діти пішли, щоб і матір’ю називали, — говорила Оксана з жінками, як рівна. — Бо чого ото заміж виходити, як дітей не мати? А весілля вже скоро, за два тижні, то ви, Лідіє Іванівно, приходьте коровай замішувати і пекти.

— Спасибі, дочко, — мовила господиня. — І коровай спечемо, і пісень славних поспіваємо.

Оксана ще якусь мить стоїть у порозі, наче кортить дівчині ще чимось похвастатись (чи не обновками, які мати справила та накупила своїй одиначці для подружнього життя — сукнями, кофтами, відрізами краму, хутром куниці?), та все-таки йде. Йде повагом, неквапливо, перейнявши цю статечну ходу в заміжніх молодиць, і голову в короні кіс несе так, наче боїться розхлюпати достиглу замрію в молодих очах.

— Ще шлюбу не взяла, а батько вже садибу для дочки нашукав, — озивається Явдокія Кашалуба. — Над ставом коло млина, де Мотря жила. Діти Мотрині по світу розбрелись, їм та дідівщина не потрібна, то віддають за безцінь. Хатка, звісно, стара, знесуть, поставлять нову кам’яницю. Авжеж, батько не поскупиться.

— Хай би зять сам будувався, — мовила Ліда. — Нам ніхто не помагав, тільки колгосп, але ж колгосп усім пособляє, не відмовить і їм.

— Де ж ти бачила, щоб батько з матір’ю не постарались для одиначки. Та вони для неї ладні нахилити небо, тільки б вона рук не доклала, тільки б не натомилась.

І знову якесь осудливе здивування пробриніло в Явдошиному голосі. Натруджена за життя, згорьована, вона, либонь, не могла повірити, що людям завжди має вестись у достатках, матись щасливо. Відмовлялись повірити руки в горах мозолів, згорблена спина, зігнутий поперек, ломота в кістках. Ні, не заздрила теперішній молоді, не шкодувала їй щастя, а просто не могла втямити, як ото дехто не схиляється перед працею, мов перед святинею?

Поволеньки бочком заходить до хати Василько — не сидиться йому ніде, не бігається, коли отут у хаті випікається хліб. Із челюстей тягне пахким духом, і вікна зсередини плачуть, хоч надворі стоїть погідна серпнева днина.

— То ви, мамо, — озивається Ліда, — візьмете у нас той телевізор чи ні? Три роки тому видали мені одну премію — «Електрона», а цієї зими подарували «Берізку». Каже чоловік, щоб дивилися передачі з двох телевізорів, але ж перед людьми совісно, сміятимуться. Візьміть «Берізку», концерти з дідом дивитиметесь.

— Ой дочко, чи я вже побачу щось своїми очима? — зітхає названа мати. — Подивлюсь яку передачу у вас чи в сусідів, та й годі, мені багато не треба. А то ще з мене і діда кепкуватимуть, як кепкують із Одарки Чорної. Вона кожен футбол і кожен хокей дивиться, не пропускає, звихнулась на старість, не інакше.

— І ви дивіться. — радить господиня. — Скажіть дідові, хай забере на тачку телевізор, бо мій казав, що, присійбо, завезе на машині сам. Давно вже далі свого села не вибирались, то хоч побачите світу в телевізор.

— Чого добром накидаєшся? Ось хлопці попідростають, їм дістанеться.

— Тоді ці марки технічно застаріють, — втручається Василько, — нароблять інших.

Явдокія Кашалуба вмовкає, наче роздумує: брати такий дорогий гостинець чи ні? Тим часом сонце підбилось височенько, чисте небо аж видзвонює блакиттю. У шибку вдарилась ластівка, розпростерши за склом гострі крила, якусь мить дивилась у хату блискучими оченятами-ягідками, та й з веселим щебетом одринула в білий світ. Під вікнами густою порослю купчились рожеві та фіалкові айстри, кущі жовтих жоржин, високі мальви були обкидані темно-оксамитовим цвітом так, наче їхні стебла потужно фонтанували отим буйним цвітінням. А чорнобривці аж реготали — так їх заврожаїлось густо, такі дорідні їхні голівки, такі пелюстки гарячі та пристрасні від відчуття молодості. Ліда побачила все це в рамі вікна, мовби на картині, а ще далі, за плотом, угледіла воскову стернисту ниву, з якої вже зібрали пшеницю, і почулось їй на душі добре, наче святкувала нині не тільки її душа, а й весь Білий Берег.

— Чи не пора виймати хліб? — озивається Явдокія Кашалуба ген-ген перегодя, коли вже й наговорились, і намовчались досхочу.

Василько, миттєво запалюючись лицем, запитливо позирає на матір, і на обличчі його, як на добре доглянутій грядочці, цвітуть щасливо губи, очі радісно цвітуть чорнобривцями, рожевіють рум’янці полумінцями, наче дитина торкалась обличчям до мальв і позалишалися сліди їхні порошисті.

— Пора, — тихо проказує мати і, ступивши до печі, бере до рук лопату, якою саджає і виймає хліб. Зараз мати хоч і не всміхається, зате зсередини вся світиться, й від того внутрішнього світла видається мало не дівчинкою, аж не віриться зачудованому Васильку, що їхня мати ще така молода.

Стає неподалік од матері, зазираючи в піч. А піч уже не мерехтить од жару, не поблискує червоними та білими іскрами, геть спохмурніла, зяє довгим, майже нескінченним проваллям, і в тому проваллі, на поді, багрянисто посходили буханці. Посходили кругленькими лобатими сонечками, й кожне з них стримано так сяє, освітлюючи піч зісподу мало не ранковою рожевістю.

Мати засовує дерев’яну лопату в піч, робить нею такий рух, що хлібина майже сама опиняється на лопаті, і вже вона хутко полетіла звідти на невидних крилах, уже на припіку опинилась, а з припіка — гарячу, бронзову з вершечка, багрянисту поблизу бронзового і свіжого, — молоденького воску по боках, — понесла її мати на ослін коло столу й там зоставила. Й лягла хлібина так, наче прилетіла на якийсь короткий мент, наче тільки на хвилю згорнула крила, та невзабарі знову спурхне, знову полине.

Так мати діставала буханці з печі, й вони світанковими сонечками перепурхували з припіка до ослона, вилаштовувались тут живою вервечкою, й дедалі хата все дужче сповнювалася запаморочливим духом свіжоспеченого хліба. Явдокія Кашалуба, відтанувши поглядом та виразом обличчя, глибоко вдихала той запах, наче прилучалась до таїнства, і малий Василько теж, здається, прилучався до такого зрозумілого — і в той же час незвичайного!

Зрештою, всі крилаті буханці повилітали з печі і, рум’яно-осяйні, сиділи тепер на ослоні. Мати поставила дерев’яну лопату в куток до кочерг, коцюбок та погнутої чаплії і завмерла перед ослоном. Наче не вірила, що хліб спечено, й тепер мала надивитись, щоб упевнитись. І Василько дивився, й ніздрі йому роздимались, так смачно, так збудливо пахло.

Тиша, що залягла в хаті, була незвичайно урочиста, бо освячена свіжим хлібом.

І вже за якусь мить сквапними рухами господиня взяла кожну хлібину, сперла їх рядком на спинку ослона, й тепер кожна достоту нагадувала світанкове сонечко, що, усміхаючись багряним видом, повільно зводиться з-за пружка обрію в полях.

— З хлібом тебе, Лідо, — привітала названа мати. — Насиділась, уже піду, а то мій дід і курці проса не дасть.

— Спасибі, мамо, — подякувала господиня. І, діставши зі скрині старенький полотняний рушничок, загорнула найусміхненішу, найвродливішу хлібину, подала: — Не йтимете ж із порожніми руками, візьміть та покушаєте, який вдався.

Явдокія Кашалуба пригорнула хлібину до грудей, як ото матері немовля горнуть.

— Славна осінь сього року, то хай вам і достатку вродить, і добра.

Та й подалася з хати. Господиня слідом за нею до воріт вийшла, проводжала зором, поки стареча постать за вербами розтанула. Й незрозумілий жаль стиснув жіноче серце, наче, подавшись геть, забрала названа мати з собою часточку нинішнього свята.

Потім за що б не бралась, коло чого б не поралась, а тільки ніяк їй з думок не виходив новоспечений хліб, наверталась почуттями до нього, позиркувала. Світили їй буханці з лави золотистими очима, й Ліді кортіло співати, бо в голові снувались-пригадувались слова, і кожне, мов квітка, цвіло та пахло відлетілою молодістю. Які ж то слова бриніли? Ага, співана дівчатами на її весіллі... Мати Ліду родила, місяцем обгородила... Сонечком вперезала, на село виряджала... А вже за обійстям, коли з Кашалубиної хати вийшли у вуличку, дружки затягнули іншої... Не вій, вітре, в гори, а повій межи двори... Чи застелені столи, чи заметені двори... Чи вметене подвір’я для нашого весілля...

По обіді Василько взяв цілушку хліба, посипав зернистою сіллю — для Чирви, це така ласунка, що завжди виглядає гостинця. Поквапливо збиралися з матір’ю на денне доїння до літнього табору, і хлопчина ладен був для кожної корови колгоспної взяти по шматку хліба, але батько пильно дивився, бо одного разу Василько вже був прихопив буханця.

Поспішають до комори, де збираються доярки, щоб сісти на машину і їхати в поле. Спершу йдуть шляхом по околиці, далі опиняються на пагорбі — й далеко наокіл відкривається Білий Берег, залитий потоками сонячної повені. На городах подозрівало все збіжжя й тепер очікує смиренно, терпляче, коли людські руки зберуть урожай. В прохолодній гущавині дубів, якими обсаджено дорогу, туркочуть горлиці, завзято подеколи погукують півні, і Василько почувається так, наче то Білий Берег усіма розмаїтими голосами озивається до нього з матір’ю, наче для них грає уся та краса, світ увесь цвіте барвистою квіткою.

Мати спиняється біля хати, в якій живе доярка Любов Безсмольна, вони змагаються — хто більше молока надоїть. Тітка Безсмольна всеньке життя доїть корів, іще з тих пір, як мати до третього класу ходила, як оце Василько. Та то нічого, в минулому й позаминулому роках мати однаково більше надоїла. Та й нині, здається, попереду.

— Зажди хвильку, — говорить синові, — я занесу Любові Омелянівні свіжого хліба, хай покуштує нашого, бо вона й нас пригощала недавно.

Василько зостається біля колодязя, що високо в небо задер журавля. Теплий окраєць, схований для Чирви, гріє йому груди. Хутчій би вже мати появлялась на обійсті, нетерпеливиться хлопчині, а то ще на машину спізняться.

Над Білим Берегом, над полями серпневими та над Васильком котиться сонце, дуже схоже на золотий хліб, який сьогодні спекла мати. Начебто вона, щедра і всесильна, поклала його отам, на блакитній полиці небес, для всього світу. Котиться, світить, гріє — материнське, рідне, сердечне.