А що вже ясно й весело
палає дуб в печі,
коли гуде метелиця
надворі уночі!..
Замовкнув дуб. І в тую ж мить
сосонка молода
рясним гіллям як зашумить
і так відповіда:
— Із нас так само не одну
корисну роблять річ.
На дрова теж беруть сосну,
щоб тепло гріла піч.
Смолу курити запашну
приходять люди в бір.
На фабрику везуть сосну,
щоб вироблять папір.
Хіба ж не диво — деревцем
У лісі підростать,
і раптом стати букварем,
і вчить дітей читать?!
Високі щогли кораблів
теж роблять із сосни.
В далеку путь серед морів
тоді пливуть вони.
І, мабуть, весело пливти,
убравшись в паруси,
дивитись в воду з висоти
і згадувать ліси...
Ялинки кожен добре зна,
радіє взимку їм,
а де нема їх, там сосна
на свято прийде в дім.
Ото вже любо кожній з нас
у новорічну ніч
блищати безліччю прикрас
і вогниками свіч!..
Оце таку почули ми
розмову потайну
і добре пам’ятатимем
про дуб та про сосну!
5
Тепер в ліщину зайдем
серед дубів старих.
— Ану, хто перший знайде
на цім кущі горіх?
Наввипередки скачуть
хлопчак за хлопчаком.
Гукають: — Бачу, бачу
горішок під листком!
Дівчатка не відстали —
вони у нас меткі!
У Майї, Галі й Тали
вже повні козубки.
Одне лиш тільки лихо:
Мариночка мала
ні одного горіха
дістати не змогла.
Стоїть мала Маринка
з торбинкою в руці,
блищать, як бісеринки,
сльозинки на лиці...
— Хлоп’ята! Так негоже!
Ану, разом мерщій
давайте допоможем
Мариночці малій!
Відразу стали в коло
дівчатка й хлопчаки,
і з шелестом додолу
пригнулися гілки.
— Скоріш, мала Маринко,
сама усі зривай! —
Маринчина торбинка
наповнилася вкрай.
Мариночка сміється:
— У мене більш за всіх! —
Луною віддається
по лісі дружний сміх.
6
— Ой-ой, нещастя сталось!
Скоріш допоможіть!
Вдряпнула ногу Тала,
і з ранки кров біжить.
— Нічого, це дурничка!
В низинці лісовій
ми знайдемо травичку,
що зветься деревій.
На ранку цю рослинку
клади мерщій сама,
зажди одну хвилинку —
і крові вже нема!
— Оце тобі й аптека! —
сміються хлопчаки. —
Не треба йти далеко
по мазь чи порошки!
— Тут смішки недоречні,
побачите сами,
що ліки ті аптечні
у лісі знайдем ми, —
цілющі квіти й трави:
цей самий деревій
і м’ята кучерява,
ромашки й звіробій,
і ягоди блискучі,
що, лісом ідучи,
ви рвали на колючім
шипшиновім кущі.
Лікує хворе серце
конвалія ота,
що в лісі край озерця
весною розцвіта.
Як кашлятимуть діти —
дивись та примічай —
із липового цвіту
заварить мама чай.
— Щоб горло не боліло, —
промовив тут Юрко, —
мені колись варили
гаряче молоко!
Тут хлопчики взялися
сміятися з Юрка:
— Немає діла лісу
до того молока!
Усе вам тільки смішки,
не слухай їх, Юрко!
Побродим в лісі трішки,
знайдем і молоко.
7
По лісі тупіт лине,
тріщить сухе гілля.
Іде якась тварина
крізь хащі навмання.
Так моторошно стало,
веселий гомін змовк.
Шепоче тихо Тала:
— Напевно, сірий вовк...
— Це тигр іде зубатий!
— А може, слон чи лев?
— Ви чуєте, хлоп’ята,
у хащах дикий рев?
— А може, — каже Майя, —
ведмідь сюди іде?
А зброї в нас немає,
на нас він нападе...
Тут зовсім близько знову
гучний почувся рев,
і от... руда корова
виходить з-за дерев!
Поглянула недбало
на зляканих малят
і попаски помалу
пішла собі назад.
— Ага! — сміються діти,
а дужче всіх Юрко, —
припало нам зустріти
у лісі й молоко!
Ходім вперед хоробро!
Злякались ми дарма —
ми ж знали дуже добре,
що левів тут нема.
То звірі все тропічні —
і тигри, і слони...
У нас, напевно, в січні
повимерзли б вони.
Лиш вовк тут жити міг би
та ще рудий ведмідь,
що цілу зиму в лігві,
дрімаючи, лежить.
Та в лісі цім неначе
на протязі років
ніде ніхто не бачив
ведмедів та вовків.
А якщо є тут звірі,
то тільки білочки,
зайці вухаті, сірі
й колючі їжаки.
Коли б і довелося
зустрітись з ними враз, —
ми їх не боїмося,
вони бояться нас!
Коли це раптом гілка
над нами — тільки хрусь!
Сміється з гілки білка:
— Я зовсім не боюсь!
Я високо стрибаю,
далеко від землі,
безпечну хатку маю
на дубі у дуплі!
З-під кущика сміється
колючий їжачок:
— А хто з вас доторкнеться
до гострих голочок?
Біжить зайча вухате,
ще й посміхається:
— В цім лісі полювати
забороняється!
— Пошкодити нікому ми
й не хочемо,
а з вами познайомимось
охоче ми!
|
