Та дивляться звірята
насторожено,
і з ними ми погратися
не можемо!
8
Тепер відкриймо кошика,
дістаньмо пиріжки.
Чи треба вас припрошувать?
Сідайте, малюки!
До столу — не до столу,
не стіл — рясна трава,
зібрались діти в коло.
— А хто в нас чергова?
Та вже дбайлива Майя
з-під згортків і пляшок
із кошика виймає
чистенький фартушок.
Хто бачив чепурушку,
хазяєчку таку? —
Розламує ватрушку,
дає по пиріжку,
усім в одну хвилинку
підносить їсти й пить,
встигає для Маринки
яєчко облупить.
— Ну, хто добавки просить?
У кого вже нема?..
— Спасибі, Майю, досить!
Поїж тепер сама!
Напрочуд добрі страви!
Усе таке смачне,
коли замість приправи —
повітря запашне.
9
От виходить Галочка,
кличе дітвору:
— В палички-стукалочки
починаймо гру!
Зараз порахуємо
всіх дітей підряд.
Лісова лічилочка
буде саме влад:
— Раз, два, —
дерева;
три, чотири, —
вийшли звірі;
п’ять, шість, —
пада лист;
сім, вісім, —
птахи в лісі;
дев’ять, десять, —
полуниці,
хто знайде,
тому жмуриться!
А жмуриться Льоні!
Став під деревце,
в стиснуті долоні
заховав лице.
— Раз, два, три, чотири,
п’ять! —
Іду шукать!
Хто не заховався —
мене не винувать!
Глядь — нема нікого...
Самі лиш дерева,
кущі, пеньки, дорога
та стоптана трава.
Лише вгорі зозуля
сховалась на дубку
і нібито глузує:
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!
Та, мов барвисті цяточки,
мигтять віддалеки
червоні, сині платтячка
та білі сорочки.
— Палички стукалочки!
Бачу всіх разом:
он за дубом Галочка,
Тала за пеньком!
Юра за ліщинкою
щулиться дарма!
А мала Маринка
вибігла сама.
От знайшлась і Майя...
Всіх застукав я!
А кого ж немає?
Де ж одне хлоп’я?
Вікторе! Озвися!
Я вже скрізь шукав...
— Може, він у лісі
зовсім заблукав?
А тим часом осторонь
ніхто не поміча
дивного, непростого,
рухливого куща:
сунеться потроху він,
спиниться на мить,
потім, як сполоханий,
враз перебіжить,
близиться до палички...
Раптом — як помчить!
— Палички-стукалочки! —
голосно кричить.
— Вітя! — Весь зелений,
весь в жмутках трави,
свіже листя клена
висить з голови.
Всі гукають: — Ловко!
Як він тільки встиг?
Справжню маскіровку
він зробити зміг.
Зовсім став невидний
в цьому убранні.
Вітя наш розвідником
був би на війні!
А дерева тішаться
сміхом дітлахів,
аж гілки колишуться
з низу до верхів.
10
На тиху, світлу галяву
стежинка нас веде.
На ній зелене паростя
пробилось молоде.
Під ним травиця стелеться
квітчастим килимком,
і пурхають метелики
над довгим рівчаком.
Рівчак, проритий глибоко,
травою весь поріс.
Чому ж такий рівчак отут
перетинає ліс?
Усі ми добре знаємо:
в недавню давнину
оця сумирна галява
побачила війну.
На ворога-напасника
з боями йшли бійці
і в темнім лісі вирили
траншеї довгі ці.
Вогнем і димом повнилась
ця тиша лісова,
була тут кров’ю зрошена
притоптана трава.
Ішли бійці атаками
в диму, в огні, в імлі
і геть прогнали ворога
з радянської землі.
Тепер тут ясно й затишно,
цвірінькають пташки,
у квіти й трави вбралися
глибокі рівчаки.
Ми мовчки тут посидимо
і в тиші лісовій
з любов’ю тих згадаємо,
хто тут ішов на бій,
хто в битві з лютим ворогом
гарячу кров пролив,
хто нашу землю рідну
звільнив і захистив.
11
У лісі тінь густішає,
схолонула трава,
дрімотливою тишею
повились дерева.
Серпневий день кінчається
і з вечором стрічається,
а з нами ліс прощається,
гілками колива.
— Добраніч, ліс, веселий ліс,
засни та відпочинь!
Ми знову прийдемо колись
в твою зелену тінь.
Нам жити ще до вересня
у санаторії.
До міста ми повернемось
міцні, бадьорії.
Тоді ходити будемо
до школи ми,
та лісу не забудемо
ніколи ми!
Васильки з материнкою
в низинках ми рвемо
Притомлену Маринку ми
на руки беремо.
Заводим пісню дзвінко ми
і з повними торбинками
знайомими стежинками
додому ідемо!
|
