Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Дмитро Павличко

Поєдинок (Поема)

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Дмитра Павличка
В неволю зайняли мене малого —
За скарби для таврійського царя.
Пройшов я землі, що лежать розлого,
А потім — грецькі гори і моря.

Купцями перепроданий до Риму,
Я тішився. Мрійливий молодик.
Про римську кровожерність невситиму
Не знав нічого. Час минав. Я звик

Приходити до цирку на вистави,
На грізні гладіаторські бої.
Там, пожадавши небезпеки й слави,
Явив я сили й здібності свої.

Боровся я з голодною звірнею,
В оваціях виходив на манеж.
Та скоро дух і слава Колізею
Мене у звіра обернули теж.

Я був непереможний. Азіати,
Похмурі ефіопські силачі
Змагалися зі мною, та сконати
Всім довелося на моїм мечі.

Вони, — як ті метелики багряні,
Проколоті, ще тріпали крильми.
Бронь гартував я в кожній новій рані,
Не знавши ні пощади, ні страми.

Та якось після бою на арену
До мене вийшов отрок. «Пане мій,
Дозвольте вашу зброю нескоренну
Від бруду вмити!» — «Що ж, бери і вмий!»

Я подивився в очі хлопчакові,
Збагнув: це він, це той, кому дано
Мій дух умити від злоби й від крові,
Це той, кого чекав я вже давно.

Все інше з'ясувалося потому.
Він був з дитини в рабстві, як і я.
Але не знав, з якого краю й дому
Потрапив у сім'ю багатія

Столичного. А люди злі й лукаві
Йому сказали, затаївши сміх,
Що пан його купив на перській наві
Як іграшку для діточок своїх.

Він ні своєї мови, ні родини
Не пам'ятав, та згадував одне —
Щось ніби спів, щось ніби лебедине
Ячання чи курликання сумне.

Той наспів був як золота підкова,
В болоті знайдена. Нагнувся я...
І матері моєї колискова
Просяяла! О радосте моя!

О друже мій, тепер я знаю, хто ти!
Скіф! На коліна став я перед ним.
В зіницях, повних рідної скорботи,
Степи я вздрів під небом осяйним.

О, як я полюбив того хлопчину!
Себе я в ньому бачив; смуток свій,
Далеку й призабуту батьківщину —
В його натурі ніжно-грозовій.

З безумства добре, з доброти шалене
Він серце мав моє. Здавалось, брат.
Він також видом схожий був на мене,
Ті ж брови, той же в погляді блават.

Але в моїх очах тремтіли тіні,
Мов неба надвечірнього крило.
А з тих його зіниць, мов з далечіні
Небесної, невинне сяйво йшло.

Я перебути й дня не міг без друга.
Мій син, мій край, моє життя — все він.
Смішною видалась моя потуга,
Не вабив слави збройний передзвін.

З тих пір не виступав я на арені.
Мені здалося, як мене уб'ють,
То згине й він. Так почуття смиренні
Перемогли в моєму серці лють.

Я жив любов'ю. Проминали роки.
Змужнів мій отрок. Молодість прийшла.
Я вчив його письма (не без мороки)
І гладіаторського ремесла.

Він мав у цьому ділі дар від Бога.
Як блискавка, був меч його меткий.
Важкий п'ястук, мов кам'яна відрога,
Стан згинистий, немов з тростини кий.

Хоч я зненавидів криваві грища,
Але мистецтво бойове йому
Передавав. Була в цім воля вища,
Моєму не відслонена уму.

Я мислив так: йому згодитись може
Моє знання, бо воїн він і кметь.
І сяяло його лице погоже,
Як ми оружно бавилися в смерть.

Але не смертю ми були натхнені,
А побратимством душ. О друже мій!
Нить золота на спільнім веретені
Напрядена була із наших мрій.

Одним жаданням ми були закуті —
Втекти! Вернутися в свої степи!
Потрібні нам були в щоденній скруті
Навзаємні розради — жди й терпи!

Нас кликала вітчизна. Молодечі
Горіли сни, і вірили ми снам.
Щодня ми готувалися до втечі,
А доля пастку майструвала нам.

Душа раба жаждива й безборонна.
Мене було звідомлено: «Приходь,
З Гепардом у присутності Нерона
Зведи двобій, стару явивши хоть!

Свободу матимеш! Висока плата
За перемогу, та затям собі,
Що та потвора хижа, і крилата,
І неподатна в жодній боротьбі!»

Я спалахнув. Надія невтишима —
Крилатий звірю, поповзом підеш!
І потай від свойого побратима
Догодився я вийти на манеж.

Боявся я, що він до Колізею
Дивитися прийде — то був би крах.
Я крився з таємницею своєю,
Мчав на двобій, немов на ста вітрах...

Я вилетів із брами, ніби з пращі
Важке ядро, — жада перемагать,
Душити левів, роздирати пащі
Пантерам і вовкам, топтати гадь.

Брехня, що раб іде вмирати радо,
За домовину — пута без жалю
Дає! Пустіть на мене тигрів стадо —
Їх шкурами арену застелю.

Я не збирався вмерти навдогоду
Тим, що вітали голосно мене.
Хто мріє видобутись на свободу,
Для того смерть — приниження жахне.

Стояв я в Колізеї, наче в дзвоні,
В моїй руці короткий меч палав.
Туніки й тоги, наче кров, червоні
Лилися з білих мармурових лав.

Побиті звірі — боїща останки —
Дивились люто більмами вельмож.
Звапнілі від страху патриціанки
Були як бюсти на бар'єрах лож.

Сенатори й повії знамениті
Про щось перемовлялися тихцем.
Лежав у позолоченім кориті
Нерон з обвислим, змореним лицем.

Його обличчя, як павук, булькате,
Висіло непорушно в сітях сну.
Невже я мусив кров'ю тут стікати,
Щоб розбудить його на мить одну?!

Невже в борні не лицарській, а ницій
Я мусив головою наложить,
Щоб з подиву замовк на мить, патрицій
І щоб гетер заціпило на мить?

У кості грали крамарі й солдати,
Котився регіт сходами згори.
Невже я мав життя своє віддати,
Щоб відвернути їх на мить од гри?!