Та раптом випав меч з руки моєї,
Мене звалив на землю біль тупий.
І заревіли страшно галереї:
«Добий його! Добий його! Добий!»
З-під мого серця грала кров потоком,
А наді мною друг квилив крізь плач:
«Я не хотів. Це сталось ненароком.
Даруй мені. Прости мені. Пробач!»
(Прийде до мене, прощавальне слово,
Ще мить не покидай мене, снаго!)
Тепер я знав, що значить випадково
Поранити товариша свого!
Цирк задихався, шаленів од крику:
«Добий його!» Я мовив: «Брате мій,
Не накликай на себе кару дику,
Я мрець! Себе, а не мене жалій!
Все сталось так, як статися повинно.
Були ми не богами, а людьми.
Прийди до мене, дорога людино,
Нещадно моє серце прохроми,
Прибий мене навіки до арени
На радощі владикам і юрбі!»
Та він спокійно відійшов од мене
І меч у груди застромив собі.
Цирк одвернувся з виразом докуки.
Всі правила дотримані. Раба
Раб заколов. Під страхом смерті й муки
Вони майстерно билися оба!
І видно, що любилися навзаєм,
Бо вбивця заколов себе також.
І глядачі пішли, а ми конаєм.
Пожива звірів. Правда це — не лож.
Мій друг лежить з погаслими очима;
Я б'юсь над ним, як той безкрилий птах.
Не жаль мені життя, ні побратима,
Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..
|
