Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Дмитро Павличко

Поєдинок (Поема)

На главную
Твори українських письменників
Творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Дмитра Павличка
Жаданням жити серце клекотіло,
Тремтів на вістрі блиск моїх думок,
Наслухувало мускулами тіло,
В котрій же кліті заскрипить замок.

Там — саж бика, там — двері носорога,
А де гепард, крилатець добрий наш?
Де він? Чому — морозила тривога —
На мене звіра не пускає страж?

Втім вибіг друг мій з брами, що навпроти...
Спинився. Сполотнів. Так, значить, ми...
Ми мали один одного бороти,
Пороти на вдоволення юрми!

Начальник грища ознаймив римлянам,
Що б'ються побратими на цей раз.
Мов палицею, оком олив'яним
Поштуркав сонний імператор нас.

Йому і всьому наброду столиці
Бажалося побачити раба,
Який стинає друга! О дволиці!
Їх знаджувала підла боротьба.

Вони жадали насолоди злої —
Мук благородства, честі, доброти.
Вони ж то нас, одурених, при зброї
Зуміли на арену затягти.

І він повірив так, як я, в гепарда,
В свободу, в обіцянки злотяні.
Назад! Дорогу заступила барда!
Обидва ми були вже в капкані.

Назад! Куди? Вже опустились грати.
До поєдинку кличуть сурмачі.
Та ні! Не так нам суджено вмирати —
Ми кинули в пісок свої мечі.

В сліпучому сіянні непокори
Ми стали нездоланні, як боги.
І звільна Колізей стихав, як море,
Що стомлено голубить береги.

Благословенна то була хвилина!
В нас увійшов непослуху навіт.
Надихана вогнем нещасна глина
Світилася й засвічувала світ.

— Розп'яти їх! — сказав Нерон глумливо.
І жорно цирку зрушилось. Душа
Почала осідати, наче мливо
В глибини гуркітливого коша.

Злякались ми. Зламались ми. І впали.
Схопили зброю в немочі слабій,
І, вдаючи противників, напали
Один на одного. Почався бій.

Сумнішої не відав я облуди,
Як наша бійка. Під удар меча
Я серце підставляв. Цілункам груди
В коханні підставляє так дівча.

Оборонявся я лишень для ока.
З двобою вийти не хотів живим.
Десь у душі снувалась поволока
Впокорення, неначе в лісі дим.

Але й товариш мій чинив так само.
Він одкривав навмисне лівий бік.
«Лиш не скаліч, а бий у серце прямо!» —
Просив, як незнайомий чоловік.

Ми уникали наступів обидва,
Наносили удари невпопад.
Та скоро взнали, що несправжня битва
Страшніша від справдешньої стократ.

Ціною смерті — рятувати друга!..
Та інша думка зблисла, як змія:
Чому мені призначена наруга
І зрада вбивства? Чом не він, а я?

Чому не він, а я в кривавій ролі
Повинен перед публікою стать?
Ось так остуджувався я поволі,
Стискав міцніше зброї рукоять.

Та все-таки боявся переваги
Своєї, непохопної в чаду.
А він горів, запалений від спраги,
Ждав нападу, хоч знав: не нападу.

Ми показні робили перескоки,
А наша бронь була немов сліпа.
Так! Доти битись будемо, допоки
Як рівних нас не прожене товпа!

Ми клали на щити свої удари,
Як рівні тягарі на терези.
А ситі, владарюючі нездари
Вже вили з невдоволення, як пси.

Не так б'ємось! Де кров? Потрібно крові!
А ми: «Не кваптесь! Маєм час! Пождіть!»
Над нами хмари стали пурпурові,
А сонце червоніло, наче мідь.

Цирк гнівався і закипав злобою.
Хтось там прокльони кидав нам свої.
Хтось реготався з нашого двобою —
Не гладіатори, а шахраї!

Хтось там підскакував, мов на котурні,
Бив дошкою в підлогу кам'яну.
Як битися і вмерти — вчили дурні,
Розбуджені й рожеві після сну.

Гудів безладно Колізей, мов ринок,
Стихав, свистів, як вихор уночі.
Хитався і горів наш поєдинок,
Немов на вітрі полум'я свічі.

— Гей, ви, — кричали нам, — звірні пожива,
Скажіть, коли ви згорите дотла?! —
Від змори наша боротьба фальшива
На мить в завзяту правду перейшла.

Мені здалось, що в правді тій кривавій
Я все життя прожив, що я вже вмер,
Воскрес — не скіф, а вже Марко чи Флавій,
Дракон, гепард крилатий, людожер.

І я злетів. Ригнув огнем на друга.
Він загорівся, наче смолоскип.
Палаючи, людинка недолуга
До мене йшла хильцем, навперестриб.

Та я літав, літав понад трибуни,
З гортані іскри сипав на врага.
Я ждав, що спопелиться тіло юне
І розпадеться, наче пилюга!
bigmir)net TOP 100