Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Дмитро Павличко

Поєдинок (Поема)

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Дмитра Павличка
Жаданням жити серце клекотіло,
Тремтів на вістрі блиск моїх думок,
Наслухувало мускулами тіло,
В котрій же кліті заскрипить замок.

Там — саж бика, там — двері носорога,
А де гепард, крилатець добрий наш?
Де він? Чому — морозила тривога —
На мене звіра не пускає страж?

Втім вибіг друг мій з брами, що навпроти...
Спинився. Сполотнів. Так, значить, ми...
Ми мали один одного бороти,
Пороти на вдоволення юрми!

Начальник грища ознаймив римлянам,
Що б'ються побратими на цей раз.
Мов палицею, оком олив'яним
Поштуркав сонний імператор нас.

Йому і всьому наброду столиці
Бажалося побачити раба,
Який стинає друга! О дволиці!
Їх знаджувала підла боротьба.

Вони жадали насолоди злої —
Мук благородства, честі, доброти.
Вони ж то нас, одурених, при зброї
Зуміли на арену затягти.

І він повірив так, як я, в гепарда,
В свободу, в обіцянки злотяні.
Назад! Дорогу заступила барда!
Обидва ми були вже в капкані.

Назад! Куди? Вже опустились грати.
До поєдинку кличуть сурмачі.
Та ні! Не так нам суджено вмирати —
Ми кинули в пісок свої мечі.

В сліпучому сіянні непокори
Ми стали нездоланні, як боги.
І звільна Колізей стихав, як море,
Що стомлено голубить береги.

Благословенна то була хвилина!
В нас увійшов непослуху навіт.
Надихана вогнем нещасна глина
Світилася й засвічувала світ.

— Розп'яти їх! — сказав Нерон глумливо.
І жорно цирку зрушилось. Душа
Почала осідати, наче мливо
В глибини гуркітливого коша.

Злякались ми. Зламались ми. І впали.
Схопили зброю в немочі слабій,
І, вдаючи противників, напали
Один на одного. Почався бій.

Сумнішої не відав я облуди,
Як наша бійка. Під удар меча
Я серце підставляв. Цілункам груди
В коханні підставляє так дівча.

Оборонявся я лишень для ока.
З двобою вийти не хотів живим.
Десь у душі снувалась поволока
Впокорення, неначе в лісі дим.

Але й товариш мій чинив так само.
Він одкривав навмисне лівий бік.
«Лиш не скаліч, а бий у серце прямо!» —
Просив, як незнайомий чоловік.

Ми уникали наступів обидва,
Наносили удари невпопад.
Та скоро взнали, що несправжня битва
Страшніша від справдешньої стократ.

Ціною смерті — рятувати друга!..
Та інша думка зблисла, як змія:
Чому мені призначена наруга
І зрада вбивства? Чом не він, а я?

Чому не він, а я в кривавій ролі
Повинен перед публікою стать?
Ось так остуджувався я поволі,
Стискав міцніше зброї рукоять.

Та все-таки боявся переваги
Своєї, непохопної в чаду.
А він горів, запалений від спраги,
Ждав нападу, хоч знав: не нападу.

Ми показні робили перескоки,
А наша бронь була немов сліпа.
Так! Доти битись будемо, допоки
Як рівних нас не прожене товпа!

Ми клали на щити свої удари,
Як рівні тягарі на терези.
А ситі, владарюючі нездари
Вже вили з невдоволення, як пси.

Не так б'ємось! Де кров? Потрібно крові!
А ми: «Не кваптесь! Маєм час! Пождіть!»
Над нами хмари стали пурпурові,
А сонце червоніло, наче мідь.

Цирк гнівався і закипав злобою.
Хтось там прокльони кидав нам свої.
Хтось реготався з нашого двобою —
Не гладіатори, а шахраї!

Хтось там підскакував, мов на котурні,
Бив дошкою в підлогу кам'яну.
Як битися і вмерти — вчили дурні,
Розбуджені й рожеві після сну.

Гудів безладно Колізей, мов ринок,
Стихав, свистів, як вихор уночі.
Хитався і горів наш поєдинок,
Немов на вітрі полум'я свічі.

— Гей, ви, — кричали нам, — звірні пожива,
Скажіть, коли ви згорите дотла?! —
Від змори наша боротьба фальшива
На мить в завзяту правду перейшла.

Мені здалось, що в правді тій кривавій
Я все життя прожив, що я вже вмер,
Воскрес — не скіф, а вже Марко чи Флавій,
Дракон, гепард крилатий, людожер.

І я злетів. Ригнув огнем на друга.
Він загорівся, наче смолоскип.
Палаючи, людинка недолуга
До мене йшла хильцем, навперестриб.

Та я літав, літав понад трибуни,
З гортані іскри сипав на врага.
Я ждав, що спопелиться тіло юне
І розпадеться, наче пилюга!
bigmir)net TOP 100