Маклена Граса

Микола Куліш

— Мамо! Мамунечко, люба! Ну ж бо, мамо! Та прокинься ж!

— А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У батька знову задуха?

— Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою побалакати, а ти щоб із татом... До десятої години треба... Ой, мамонько! Яке ж це для мене неочікуване щастя! Та й для тебе також, я гадаю! Еге ж, мамонько? Це просто якийсь небесний сюрприз!

— Ти ще не лягала спати?

— Мамонько, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Пропонує руку і серце.

— Пан Владек?

— Пан Владек!

— Зарембський? Наш хазяїн?

— Я й сама спершу не повірила, аж доки він не став навколішки... ось так... (Стала навколішки, цілує матері руку.) Анелю, каже, Анелю!.. Будьте мені за дружину...

— Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і справді... А це ж сон... Авжеж, сон!.. (Лягає.) Матінко Божа, — сон!..

— Мамо!..

— Со-он!..

— Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо просив, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський — мій чоловік! Чого ж ти не рада, мамонько?

— Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Нещодавно приїхав з Варшави, де, напевне, найвродливіші панянки до нього горнулися.

— Але я йому більш од усіх сподобалася. Він каже, що саме про таку, як я, мамонько, він мріяв, про таку ніжну і чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. Варшавські панночки, каже, виросли під світлом електрики, а ви, каже, панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..

— Так і сказав?

— Точнісінько.

— Але стривай. Він приїхав на недовгий час, лише приборкати на фабриці страйк...