Маклена Граса

Микола Куліш

— Треба було з мене починати! А Граса теж захотів перескочити через маклера. І пан хоче стати хазяїном без маклера, і Граса — без маклера! Прошу звернути увагу — без маклера хочуть! Хо-хо! Хіба може бути Бог без ксьондза, пан без лакея, генерал без ад'ютанта? Щоби між днем і ніччю не було вечора, між числами — знака? Хіба може бути світ без маклера? Це від запаморочення у нас. Авжеж! Бо навіть я не стану хазяїном без маклера. Але маклером у себе буду я! І на фабриці! Мій дух — а буде хазяїном. Моє ім'я!

— То дозвольте мені бути квартирантом. Відстрочте, будь ласка, і ви на три дні.

— Граса просить?

— Так.

— Як хазяїна?

— Так.

— А навколішки, як перед ним? На коліна стане Граса?

— Я не ставав... Кажу ж — я спіткнувся... Адже я на ноги слабий...

— Спіткнися й переді мною!

— У мене слабі ноги, але не голова ще...

— Спіткнися ногами.

— Не смій ти. (До Зброжека.) Ти!.. (Увібрала повітря.) Тиран ти! Тиран!.. Я зараз дістану грошей і отак ось кину тобі в обличчя! Отак ось! Дістану! Зараз же! Ось! Я побіжу й дістану!..

— Зараз дістану! Я зараз. (Зупиняється.) Чого ж я зупинилася? Адже треба зараз!.. Що, темно? Але ж у мене в очах, всередині ще горить: дістану! Дістану!.. Мушу дістати! Отак ось! Отак ось! (Зупинилася.) А може, мені тільки так здалося, — де я дістану?.. Ну гори ще!.. (Аж затулила руками од вітру ту гарячу неусвідомлену думку, яка штовхнула її надвір і тепер згасла.) Гори!..

— Дощику, не гаси! Ти, вітре, роздмухуй!.. (Зупинилася.) Де ж я дістану? В кого? (Подумала.) Дурненька, не випросиш, адже всі тепер просять. Мільйон, каже, рук... (Подивилась.) А люди проходять і навіть голови не повертають, хіба ти не бачила? Тільки так, як Ванда зробила, — і заробила! Стала отак ось і — хоч як страшно було і соромно — дивилася на мужчин... (Дивиться. Побачивши, що наближається перехожий, по-дитячому обсмикнулася. Завмерла, зиркнула на нього. Той пройшов, навіть не помітивши її.) Ху-у! Слава Ісусу, пройшов!.. А я ж на нього дивилась... (Тихенько сплеснула руками.) Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка ж я. Може, така, що буду всю ніч отут на мужчин дивитися, а на мене ніхто — така замазура. Мабуть, тричі замазура!.. О лишенько! Та ж я іще маленька і така худа! Ну й худерюга ж! А спитають — скільки років, що я скажу? Тринадцять? (Наближається ще хтось.) Збрешу! (Злякано дивиться. Той пройшов, не помічаючи.) Звичайно, ще маленька! (Наближається третій. Маклена, щоб бути вищою, зводиться навшпиньки, рукою ж мимохіть обсмикує юпку. Але й третій не звернув на неї уваги.) Ні, треба самій зачепити. Треба їм показати, що я зовсім не така маленька, як вони гадають. Звикли дивитись на таких, що бублика можна з'їсти, доки котрусь обійдеш навколо. Буржуї! (Наближається четвертий. Вона до нього.) Добрий вечір вам!

— Добрий вечір!

— Скажіть, будь ласка... А може, ви перший скажете?

— Що?

— Як мені вийти на Варшавську вулицю?

— Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пішов.)

— Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведіть мене? Чи, може, — ви хочете зі мною познайомитись? А як згорю чи заплачу? (В розпачі.) Не спитаю! От же ж не спитаю!..

— Добрий вечір!

— Добрий вечір!

— Панянка вийшла погуляти?

— Еге ж.

— Та вони не мають права заважати такій гарненькій панянці гуляти — сестра і дощ! Ніц не важить, що сестрі шістнадцять... Подумаєш — старша! Не має права, бо... бо ще неповнолітня. А від нахаби дощу я маю шита. (Розкрив парасольку.) Він же й ширма для кохання. Прошу!.. А може — краще ходімо. Тут недалечко за рогом є прегарний закуток. Затишний, поетичний, ну просто-таки домашній куточок. Що панянка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино?

— П'ятдесят злотих!

— Що-о?

— Не треба печива... і вина... Мені... заплатіть п'ятдесят злотих.

— Та за ці гроші тепер можна купити кобилу, крихітко!

— Хіба?

— Авжеж.

— Я не знала. Ну що ж... То купіть собі кобилу.

— Пхе, як це грубо! (Одійшовши.) Який грубий натуралізм! Цинізм! Безстидство!

— Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана.

— А вам що?

— Увечері трохи погано бачу.

— Тридцять?

— Ні!

— Не можна більше, крихітко! І взагалі так не можна торгуватись. Ти ще така маленька. Ти справді вперше вийшла?

— Так.

— Та ще й плачеш?

— Хіба я плачу? Це дощ іде, дощ! Це краплини дощу!

— Тридцять п'ять?

— Ні!

— Ну як тобі не сором?

— А вам?

— Ну, сорок?

— Ні!

— То, кажеш, без вина й печива? Гаразд! (Розгорнув парасольку.) Ну, золотко, ходімо! Та витри, золотко, очі! По вулиці не можна ходити з мокрими очима навіть під дощем...

— Так-так... Я знаю. Люди мусять плакати за стіною!

— Ну от... Тепер ходімо! Пішли. (Пан узяв її під руку. Маклена інстинктивно висмикнула руку.) Ну, крихітко! Не треба, моя дівчинко, адже ж ми домови... (Злегенька пригортає її до себе.)

— Ні! Ні!.. Не треба! Не можу я!.. (Чимдуж біжить у двір.) Не можу!

— Не можу я, Кунде. А думала, що зможу. Коли б він ще не чіпав... А які в нього бридкі очі, ой! Не можу! Ніколи не зможу! (Сіла, обхопивши руками коліна. Безнадійно захиталася, наче хотіла заколисати свою гірку думу.) Ох, чому воно так, Кунде? Чому мені здалося, що я й справді зможу дістати грошей? Так здалося, як наяву, отак здалося, отак ось, що я вибігла. Чому це так, Кунде? Га?

— Обережніше з душевними таємницями — тут, крім собаки, є ще й людина.

— Ой! Хто там?

— Я.