Маклена Граса

Микола Куліш

— Не буди, коли спить. Хай собі спить. Хай спить... А як там надворі? Дощ?

— Із снігом йде.

— Ну що ж. На те й дощ із снігом. Хай собі йде. Як тобі ходилось? Замерзла, мабуть?

— Стоїть і та фабрика.

— Стоїть? Ну то й що... Хай собі стоїть.

— Сама фірма застрайкувала. А та, що ви говорили, кустарна, — закрилася. Хазяїн утік. Не заплатив робітникам за цілий місяць. За матеріали також, і втік...

— Ну що ж... Нехай... (По паузі, намагаючись не занепадати духом.) Ну а наш там іще не втік?

— Ні. Сторожу звільнили. Сам фабрику обходить. Хоче Кунда на фабрику забрати. Нашого Кунда! Не вони ж його годували! Про це мені сказала наймичка Зброжеків. Скаржилася: не платить Зброжек їй ні гроша. Ще й вигнати погрожує. Кажу — піди в спілку, до судді. Не хоче. Боїться, аби на гірше не вийшло...

— І то правда. Ліпше хай терпить.

— Терпить? А я пішла б! Неодмінно! Не треба терпіти. Терпіння, каже товариш Окрай, — це найкраще сідло для пана, а нам воно лише перетре хребет і...

— І дався тобі той Окрай!

— Сьогодні я його бачила, коли його вели в тюрму. Ще тоді арештували. В дефензиві сидів. А ви казали — пощез. І коли б ви бачили, як він ішов! Під шаблями наголо, а сам усміхається...

— Ех!.. У тюрмі їсти дають. Я от сам би пішов у тюрму, коли б не ти й Христинка.

— Пани знають, кого замикати!..

— Ага... Ну що ж, хай, коли так... А ти вся тремтиш. Дуже замерзла, мабуть?

— Ні... І мені всміхнувся!.. Наламала з панського паркана трохи трісок. Зараз нагрію води, гаряченької нап'ємося... (Лукаво, жартуючи.) От жалько тільки, що Христинка спить, — без неї доведеться пити...

— Це квартира номер тридцять сім?

— Так. А хто там?

— Тут живуть... (зазирнув у блокнот) Граси?

— Так. Прошу!

— Давно ви тут у мене живете?

— Третій рік. Через місяць три роки буде.

— Скільки платите за цю кімнату панові Зброжеку?

— Двадцять злотих.

— Так. Од завтра будете платити безпосередньо мені. Ви за цей місяць вже заплатили комірне?

— Ні. Ще ні.

— А за минулий?

— Половину.

— Зараз можете заплатити?

— Ми ж платимо панові Зброжеку...

— Я питаю — зараз можете заплатити?

— Ні, пане хазяїне. Зараз не можу... Нічим... Я, бачте, трохи хворий зараз. У мене, бачте, щось із ногами...

— Вибачте, я не лікар.

— І я весь цей час мусив був сидіти без роботи.

— На жаль, я і не представник спілки.

— Але в мене незабаром буде робота.

— Чудово! Для сплати вам дається три дні.

— Я просив би пана хазяїна зважити на це...

— Я й зважаю. Але на четвертий уранці сюди прийдуть квартиранти.

— Почекайте хоч тиждень...

— Я прошу вас запам'ятати, що на четвертий день о десятій годині ранку сюди прийдуть нові квартиранти...

— Перепрошуюся, пане патрон, але нові квартиранти прийдуть сюди завтра вранці о сьомій годині.

— Пан Зброжек так хоче зробити?

— Якщо пан патрон мені не перешкодить.

— Пан Зброжек попереджав Грасів?

— Неодноразово.

— Треба один раз. (До Граси.) Тоді, будь ласка, звільніть моє приміщення завтра о сьомій годині ранку. Борг за півтора місяця оддасте панові Зброжеку. Він передасть його мені...

— Я три дні тому заплатив панові патрону всі орендні гроші. Сповна. У мене є квитанція банку...

— А нових квартирантів попросіть завдаток сплатити безпосередню мені.

— Як мені розуміти пана патрона?

— Дуже просто: надалі всі квартиранти платитимуть комірне безпосередньо мені.

— Можна попросити пана патрона на хвилинку конфіденції? (Виходить за двері.)

— Я міг би, звісно, мою відповідь почати з того, що для народного демократа не такі вже низькі й темні рідні підвали, щоб йому згинатися й битися лобом. Якщо й зараз увесь світ темний і незрозумілий, то над Польщею, як над новою печерою, постане нова віфлеємська зоря — тут мусить народитися порятунок світу. Я мав би нагадати, що нашу з паном Зброжеком угоду порушено з тої хвилини, коли він на комісійні гроші хотів купити всю мою комісію, але я, теж беручи до уваги світову й пана Зброжека грошову катастрофу, відповім лише одне: квартиранти платитимуть комірне безпосередньо мені, стільки ж, скільки платили панові маклеру...

— То ви з патрона хочете стати маклером?

— Я стану хазяїном без маклера. А от із пана маклера вже ніколи не вийде хазяїна. Більше — він з маклера стане моїм квартирантом. Хоча йому ще лишається виселити Грасів. Прошу! (До Грасів.) Добраніч!

— Лежіть!

— Я зараз. Я тільки вийду за паном. (Через силу, перемагаючи себе, виходить за Зарембським.)

— Граса вже боїться, аби пан не розбив собі лоба.

— Я прошу пана зачекати!.. Я маю надію, що через тиждень я... Ні-ні! Їй-богу, не помру! Справлюся... Їй-богу, справлюся і зі здоров'ям і з грошима панові... Я страйкував, але ж я перший і одступився... Відстрочте ж, як ви вже сказали, на три дні... Заради дітей, благаю... (Ще пауза. Повернувся.)

— Ну як?

— Провів.

— Чому ж коліна мокрі?

— Це я... впав. Спіткнувся і впав трохи.

— Невже так слизько перед паном Зарембським?.. Ну і що ж пан на це? Що ти собі випросив?

— Я не просив. Так погомоніли. Він згоден відстрочити на три дні, якщо, каже, пан Зброжек не буде проти. До вас послав...