Маклена Граса

Микола Куліш

— Ну а коли я стану навколішки? Що тоді скаже пан хазяїн?

— До семи годин ранку Граса обов'язково мусить вибратися, скаже хазяїн.

— Тоді я вгрузну отут по коліна, по пояс — і жоден хазяїн мене не підніме.

— Худобина теж грузне...

— То ти різник? Різник?

— Кожен хазяїн — різник, а життя — бійня, Грасо.

— Що ж тоді мені робити?

— Треба сплатити гроші, скаже хазяїн. І, не кажучи більше ні слова, піде загодя до пана поліцейського комісара... Прийшовши од пана поліцейського комісара, він звелить розбудити себе о четвертій годині. І от коли Грасині діти, наплакавшись, міцно заснуть, а рану Граси в думках трохи заснує павутиною сон...

— І бритви нема...

— Бритви? Нащо тобі бритва?

— Є приказка: хто покотиться, той за бритву вхопиться...

— Не такої відповіді я чекав, але й ця приказка непогана. Бритва тут більше допоможе, ніж земля. А тепер хай Граса слухає, що скаже йому на це маклер. Маклер підходить до Граси отак. (Підійшов і прямо питає.) Скажи, ти взявся б зараз убити людину?

— Вбити?

— Так.

— Людину?

— Не взагалі людину, а одного чоловіка. Чоловіка, що накоїв за своє життя багато лихого людям. Особливо — будемо говорити вашою соціалістичною мовою — робітникам, пролетаріатові. Він, щоб заробити, отруював їх тухлою ковбасою, гнилими консервами, завжди продавав мокру сіль, а цукор — з піском. І це не в одній крамничці, а всім дрібним крамницям постачав гуртом, сотнями тонн, а браковану матерію — цілими кілометрами. Заробляв, гнав монету з квартир, кохання, води, навіть з повітря. Скажи, ти взявся б зараз убити такого мерзотника?

— Пан хоче таким робом стати тут єдиним хазяїном?

— Так. Я хочу таким робом стати тут єдиним хазяїном.

— Пан хоче, щоб я вбив Зарембського?

— Ні.

— То кого ж іще?

— Мене!

— Пан сміється?

— Пан маклер серйозно питає — чи взявся б Граса вбити сьогодні пана Зброжека? Тирана! Експлуататора! І за гроші!

— Пан Зброжек хоче вбити себе і не може?

— Панові Зброжеку треба вбити себе, і він може. Але він, як старий маклер, хоче трішки заробити на своїй смерті. А для цього треба, щоб його вбили.

— Я вас не розумію.

— Невже Граса не може зрозуміти такої комбінації? Життя пана Зброжека — це рахівниця. Кожну хвилину перетворював він у гроші й одкладав на рахівниці. Двадцять три роки! Від кожної копієчки жолобки і у нього в пам'яті і в серці. І ось прийшла криза, схопила цю рахівницю і — р-раз! — скинула з неї все. Крахнув банк, де лежали всі гроші, але Граса, напевне, вже чув про це. Одкладати знову, будувати з хвилин драбину на балкон не вистачить уже років. Лишилося одне — вбити себе, але підходить маклер і каже: ти застрахувався од наглої смерті. Дострахуйся ще, заплати за свою смерть, але зароби й ти! Цікава смерть, га? Хай Граса зарубає собі це на носі. Маклер дає йому безплатну пораду. Все одно, й Граса незабаром помре, заробімо ж на цьому!

— Панові... мертвому... гроші?

— Імені моєму на балкон. Граса дурень. Хто його навчив так думати? Ксьондзи чи соціалісти? Мертвий, у якого в головах гроші, ще живе довго. А що таке живий без грошей? Що? Це вже напівмертва людина. Від неї смердить хворобами, голодом, смертю. Це буде, наприклад, Граса, якщо він не візьметься сьогодні вбити пана Зброжека!

— Хай! А я за таке діло не візьмусь!

— Чому? Граса боїться кари? Можна буде зробити це так, що цього ніхто відразу не побачить.

— Робіть краще так, щоб я цього не бачив.

— Тоді Граса вже й себе не побачить. А за це він одержить зараз гроші і завтра заплатить Зарембському за квартиру.

— Ні!

— Я плачу за цю роботу п'ятсот злотих! Грасо, чуєш? П'ятсот злотих! Хоч я, по-моєму, заслужив собі безплатну смерть. Мене варто вбити задарма! За моє маклерство, за цукор з піском, гнилі консерви! Нарешті, за те, що все одно, коли Граса мене не вб'є сьогодні, я вб'ю його завтра, неодмінно! Витурю з квартири, видам поліції... Ну хоч раз хай помститься мені мій квартирант Граса!

— А може, я помщуся тим, що не вб'ю?

— Ха! Найму іншого — яка ж це помста? За ці гроші мене вб'є навіть пан Зарембський. Хо-хо! Товариш Граса помститься самому собі! Без квартири він зразу загине. А зараз іншої квартири навіть через маклера не знайде товариш Граса. А роботи й поготів. Граса сам знає, що тепер легше слонові пролізти у вушко голки, ніж біднякові в які-небудь двері. На дні Вісли легше знайти сухе дно, ніж над Віслою роботу. А в Граси опухлі ноги, вже ні на що не придатне серце. Я це знаю, бо в мене самого астма. Все одно до нас незабаром, якщо не завтра, постукає в двері смерть і крикне: пора! Та й для чого жити, якщо криза засушила дерево життя, дерево із золотим листям. Нема листя! Облетіло! Лише сухий чорний стовбур, на якому скоро повисне трупом світ!.. Увесь світ! То заробімо ж удвох на моїй смерті! Дітей забезпечимо! Дітей!.. Граса не хоче?

— Ні!

— Тоді забирайся в могилу, пся крев! Завтра о сьомій ти підеш у пекло!.. Черв'як! (Пішов.)

— Я заради своїх дітей на коліна стану, а заради твоїх вбивати не візьмуся й тебе. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити! У-у-у!..

— Я вас уб'ю!

— Хто це?