Мартин Боруля (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Письмоводитель приніс розпорядження, щоб Боруля разом із власністю з’їжджав із земель Красовського. Проте Мартин Боруля непростий — теж сипоне грошима де треба, щоб запроторити Красовського в острог. Скаргу про крадіжку волів та корів він уже передав, якби не чекав на гостя із міста, сам би рушив у город, але мусить день-два почекати.

Тоді зайшов Омелько. Пан Боруля послав його, щоб спостерігав за дорогою і, коли побачить їхню тачанку, прибіг із звісткою поперед коней. Омелько був подумав, що йому доведеться бігти наввипередки із кіньми пішки, але Мартин таки дав йому коня і випхав геть із хати.

Горе Мартину з тим Омельком, але уже звик до нього. Тоді до кімнати зайшла Марися. Вона несла прати речі, проте батько насварив доньку за це. Він велів гарно одітися, вмитися та слідкувати, що інші роблять. Марися заявила, що так і здуріти від нудьги можна, тому Боруля пообіцяв принести їй п’яльця від сусідки, аби донька вишивала.

Марися, залишившись одна, не могла зрозуміти, чому працювати для дворянки соромно? Адже батько завжди її учив, що лише той має право їсти, хто на цю їжу працював. Та ще й серце їй нило, бо Микола так і не прийшов, хоч обіцяв зайти, коли його батько поговорить про заміжжя.

Під вікном з’явився Микола. Він розповів, що Мартин не хоче віддавати Марисю за нього, бо хлопець не дворянин. А старий Гуляницький образився через те, тому сказав Миколі сватати іншу. А хлопець, бідолаха, не знає що робити. Бо він і Марисю любить, і з батьком не хоче сваритися.

Тоді Марися порадила погодитися з батьком, але не спіши сватати Юльку Котович, а вона, поки парубок буде придивлятися, щось придумає. Закохані домовилися зустрітися ввечері у саду.

Сумна та невесела думала Марися про своє горе. Хіба ж знайдеться якийсь дворянин, що полюбив би її так, як Микола? Чи вона когось полюбить? Тоді зайшла мати. Марися стала її розпитувати, чого ж то Микола став їм не рівня? Палажка відповіла, що хотіла б такого зятя, але батько уже знайшов доньці нареченого із великим чином. Тоді Марися запевнила, що краще бути щасливою з мужиком, ніж нещасною з паном.

Тоді і мати погодилася, сказала, що наче на неї щось найде, як тільки поговорить з чоловіком про дворянство. Адже яка з неї панянка? От тільки допомогти Марисі Палажка не може, бо вони з Мартином мало не б’ються, коли говорять про дворянство.

За дверима почувся голос Мартина, тому Палажка почала швидко виходити.

Мартин прийшов до хати із хлопцем, який приніс п’яльця. Тут йому у ноги впала Марися. Дівчина стала просити, щоб її не видавали за міського жениха, бо вона любить Миколу. Мартин нагримав на неї, закричав, що сам її уб’є, як за Миколу ще почує.

Вигнав доньку геть, щоб вбиралася для знатного парубка, а сам все думав, що дурна у нього дитина. А він же ж добра хоче.

Вбіг Омелько. Ледве говорячи, він крикнув: "Їдуть!" Бідолаха впав з коня, тому мусив бігти поперед кіньми пішки. А Мартин ще й полаяв його, бо не побачив, чи сидить якийсь чоловік у тачанці. Тоді Мартин сам підійшов до вікна та побачив Націєвського.

Жених зайшов у хату з гітарою, став обніматися та цілуватися із Мартином Борулею.

Омелько і Трохим взялися внести стола до хати. Трохим розповідав про Націєвського, хвалився, що частував його панич біля кожного шинка. Тоді Омелько відповів, що Націєвський був і тоді, коли йому коней покрали. Трохимові було невтямки: нащо стільки судецьких, що вони роблять? Омелько ж розповів, що вони пишуть бумаги для продажу. От фурман Трандалєва розповів, що його пан продав бумаги Борулі, а тоді до нього додому приїхав Красовський і купив на Борулю папери. Тому і живе поручений, не знаючи біди.

Ввійшов Мартин. Він велів Омелькові принести для панича умивальник. Та думав, що раз Націєвський ще спить, треба і йому теж до сніданку спати. Навіть як важко і боки болять, все одно треба лежати в ліжку, бо це по-панськи.

Тоді ввійшов Омелько і приніс ночви, а Боруля нагримав на нього, бо панові не можна ночви давати вмиватися. Треба нести глечик і миску. Омелько сходив до панича, але він лише відмахнувся. Мартин подумав, що до двору треба знайти іншого наймита, бо Омелько надто старий.

Тоді прийшла Палажка. Вона готувалася до святкового обіду. Жінка розповіла чоловіку, що Марися патрає порося, бо наймички в цьому не тямлять. Мартин наказав жінці іти робити обід, а от Марися хай іде в хату. Вони вже вирішили з нареченим все про придане та весілля.

Прийшла Марися. Батько похвалився, що він уже вирішив на Трійцю грати весілля. Хоч донька з того не раділа, він говорив, що краще за пана, ніж жити мужичкою. Він всадовив Марисю за п’яльця та наказав мило спілкуватися з женихом.

Марися, залишившись сама, вирішила, що батька вона злити не буде. Але наговорить женихові усе, що думає. Та так, що він, можливо, і сам одцурається та втече. А як ні, то нехай уже батько її хоч б’є, хоч ріже — не піде за Націєвського.

Входе Націєвський, гарно одітий у яскраву червону жилетку. Марися одразу відповідає йому гострим словечком, заявляє, що вона не панночка, не вміє вишивати, а знає лише просту роботу. Тому і руки у неї грубі. Націєвський почав розповідати, як добре їй у місті буде жити. Навіть почав співати пісню, бо від таких у місті всі дівчата тануть.

Але Марися мовила, що Націєвський їй противний. Вона його не любить і прямо йому це каже, а він всеодно до неї лізе. А хлопець і далі співа, що заживуть вони прекрасно, як тільки одружаться. Тоді ще й з поцілунками поліз. Марися на те відверто сказала, що любить іншого, що розлучить її з ним лише могила, а за Націєвського вона не піде. З цим дівчина швидко вийшла.

Націєвський, залишившись в кімнаті, думав, що просто любов — це дурня. А от якщо Марися виявиться вагітною — то це буде сором для нього. За дверима почулись голоси Мартина і Палажки. Вони про щось сперечалися, тому Націєвський вирішив сховатися за шафою у кімнаті та підслухати.

Зайшли чоловік із жінкою. Мартин, не побачивши жениха, вирішив, що він із Марисею гуляє десь. Двоє сперечалися про те, кого взяти за кумів. Мартин хотів полковника Лясковського і генеральшу Яловську, бо вони були багаті, а полковник ще й був бездітний. А от Палажку вони не влаштовували, тому вона кричала, що якщо вже він вибрав ім’я для онука, то хай дасть їй обрати кумів. Проте Мартин не піддався, тому Палажка пішла геть, а чоловік подався за нею, пояснюючи усе про кумів.

Націєвський вийшов із свого сховку. Він подумав, що Марися з приплодом, а йому така наречена не треба. Хлопець уже збирався йти, коли зайшов Омелько. Наймит хотів почистити пану чоботи, але чоловік не хотів чекати, тому збрехав, що в нього справа до жида і подався до корчми.

Омелько подумав, що в панича, напевно, голова болить, а старі затіяли сварку через кумів, хоча ще й весілля не було.

Знову повернулися Мартин з Палажкою. Вони нарешті домовилися, що першу дитину охрестять куми жінки, а другу — чоловіка. Мартин здивувався, чого Націєвський пішов у корчму? Ще й хотів вибити наймиту зуби, бо той розказує, що панич пішов похмелятися.

Він звелів кликати Марисю. Вони із жінкою чекали гостей, а наймички накривали на стіл.