Дикий Ангел (скорочено)

Олексій Коломієць

Платон. Часом глянеш на людину і спершу побачиш, дурний він чи розумний, а потім уже: блондин чи чорнявий. А тут недоглянув.

Ліда. Находилися. Відпочинете трошки?

Платон (посміхнувся). Півника та мережку буду вистругувать.

Ліда. Петро сказав?

Платон. Віля.

Ліда (жест). Петро все хоче, як удома! І прибудівочок спорудив. У вихідні щось майструє, і маленький Платончик привчається.

Платон. У батьків мале зимуватиме?

Ліда. На осінь привезу. Коли синок з нами, і дишеться легше. (Іде до хати.)

Платон (про себе). Не вернеться Павлик! (Пауза.) І Федір заплутався. «Розвалюється сімейна монархія», — каже Крячко. А хто її розвалює? Прогледів ти десь, Платоне. Як буває в житті. От батько — шишка, а син роботящий, художником став. А в Крячка з худої кишені син вино точить.

Ліда. З ким ви говорили?

Платон. Уголос роздумував. У нас гості будуть чи сама в гості зібралася? Так вичепурилася.

Ліда. Петро з хвилини на хвилину прийде. До гостей можна сяк-так, а до чоловіка треба прибратися. Мене Петро ніколи не бачив розпатланою чи недбало одягненою.

Платон. Як на свято...

Ліда. Це Петро. Але не на своїй, а на якійсь іншій машині.

Платон. Життя — будень...

Петро (цілує Ліду). Добрий ранок! Як почуваєте себе, тату?

Платон. Нічого.

Ліда. На чиїй машині приїхав? Сигнал інший.

Петро. Нову «Волгу» дали.

Ліда. Нова — не гріх і шампанське на стін. (Виходить.)

Платон. Це ж як дали?

Петро. Службова машина.

Платон. А дача?

Петро. Теж службова.

Платон. Безкоштовно?

Петро. Плачу.

Платон. Здорово ти живеш, Петре. Квартира, машина, дача і зарплатня чимала. Держись, Петре, такої роботи! Держись! Зайву годину-дві на роботі побудеш — не злиняєш. Думав, ти непогано влаштувався, а щоб так — і гадки не мав. Держися!

Петро (засміявся). Постараюсь!

Платон. Ото держава дає тобі так багато, може, й зайве. (Пауза.) То ти вже дивись не підведи. В добрі і шані син, а батько вдвічі щасливий!

Петро. Все, що я маю, то все завдяки вам... (Наспівує.)

І сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато! —
І навчала стиха мати:
— А як жити, скаже тато!

Платон (усміхнувся). Не забув?

Петро. Нічого не забув...

Платон. І півника, і різьбу хочеш? Зроблю.

Петро. Удвох за вихідний управимось.

Віля. Начальство приїхало?

Петро. Вілю, привіт!.. На сніданок просимо. Знайомся: це мій тато, а це Віля, вже визнаний талант!

Платон. Ми знайомі.

Петро. Вже був у нас?

Віля. Рано-ранесенько заходив, щоб мати з вами, Петре Платоновичу, серйозну розмову.

Петро. Серйозну розмову перенесемо на роботу, а зараз снідати.

Ліда (з хати). З шампанським!

Віля. На роботі не пройду через шеренгу засідань, нарад.

Ліда (виглянула з дверей). Бідолашний Віля, воно таке скромне та несміливе, що й не проб’ється... Поснідаємо і поговоримо. Петрику, переодягнися, я приготувала тобі.

Петро. Залишаю вас на хвилинку. (Іде до кімнати.)

Платон. В якій справі до Петра?

Віля. Квартиру вибиваю.

Платон. У батьків живеш?

Віля. Жив у батьків, а тепер відлучають, як теля від корови.

Платон. Не теля, а бузівок. Пора! Хіба Петро роздає квартири?

Віля. Він один із сотні тих, хто має поставити резолюцію на одержання.

Платон. Один із сотні? А дев’яносто дев’ять уже обійшов?

Віля. Ваш син правофланговий.

Лiда. Віля і Петро — шампанське, а ви, тату?

Платон. Нічого.

Віля. Ми люди цивілізовані, не будемо переобтяжувати себе умовностями. До вас приїхав батько. Вам краще побути самим, мені ж головне вирішити свої справи і піти. На мене чекає цікаве товариство.

Петро. Що хотів?

Віля. Допомогти з квартирою. Не в плані світлого майбутнього, а вагомо, грубо, зримо...

Петро. Ти заслужив...

Віля. Краще сказати, заробив... Дуже не люблю слова «заслужив». У нього якийсь присмак...

Платон. «Заробив» — краще слово.

Петро (засміявся). Змовилися. Коли вже на те пішло, це ти, Вілю, мав би ставити мені шампанське. Вважай — маєш квартиру.

Віля. Мені ця казка подобається. (Наче підраховує собі пульс.) Аж пульс зачастив.

Петро. Поки що йдеться про однокімнатну.

Віля. З акварелі на олівець!

Петро. У цьому році починаємо будувати.

Віля. В якому райському куточку?

Петро. В кінці Качаловської.

Віля (помовчав — наче в умі оглянув те місце). Інших полотен немає?

Петро. На жаль.

Віля. Спасибі за увагу!

Петро. Не влаштовує?

Віля. Хто буде жити в тому будинку?

Петро. Двісті квартир, двісті сімей.

Віля. Точніше, близько тисячі невинних — засуджених до каторги...

Петро. Замудро висловлюєшся.

Віля. Петре Платоновичу, вам не підходить роль наївненького чиновника. Добра і щастя! (Поклонився, виходить, наспівуючи пісню «...А вітер часу підганяє кораблі!..»)

Петро. Перекипить.

Ліда. Чого йому те місце не до вподоби?

Петро. Трохи шумно. Але ж місто не село, скрізь шум.

Ліда. І сказала стиха мати:

Петро. Ця пісня, здається, і не затихає в душі... Я іноді працюю і ловлю себе на тому, що беззвучно наспівую собі нашу сімейну пісню. Тату, який я щасливий, що ви приїхали.

Платон. Я теж. Побачив, як живете... Добре живете, Петре, дорожи роботою... Ще раз скажу, не ображайся. Багато тобі дають, тож і ти працюй на совість.

Віля (зупинився). Добрий вечір. Виходить, не помилився... ви таки майстер, і тут Петро Платонович зекономив... Він любить економити... Своє і чуже.

Платон. Зайди. Я навіть хотів тебе шукати.

Віля. Я вам потрібний? (Заходить у двір.) Портрет свій замовите? Не вийде!

Платон. А кого ж ти малюєш, коли не секрет? Кого скажуть?

Віля. Не так легко пояснити вам.

Платон. Спробую зрозуміти.

Віля. Шукачі женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповітний корінь. Отак і я серед людської тайги шукаю того, хто засвітиться в мені... засвітиться — того й пишу.

Платон. Гарно сказав... Кудись поспішаєш?

Віля. Один мудрий чоловік говорив: хочеш скоріше дійти — не спіши! Хочеш довго прожити — не думай про це! Хочеш, щоб люди тебе любили, не лізь їм на очі!

Платон. З квартирою теж не поспішав?

Віля. І не поспішав, а спіткнувся.

Платон. Що ж воно за місцина на Качаловській?

Віля. Цікавить?.. Може, Петро вам теж квартиру там пропонує?

Платон. Що за місцина — розказуй.

Віля. З одного боку завод, наче зіпсований велетенський шлунок, бурчить, бурчить день і ніч. З другого — за п’ять років збудують міст, і весь вантажний транспорт попід будинком піде... А якщо врахувати сучасну звукоізоляцію...