|
Дикий Ангел (скорочено)
Олексій Коломієць
|
Картина п’ята
Подвір’я Платона. Уляна накриває на стіл. Таня зачісується; Федір лагодить стілець. Платон миє руки, біля нього стоїть Оля з рушником. Павлик виносить батькове крісло. Уляна. Федоре, залиш той стілець (Підраховує стільці біля столу.) Тут уже всім вистачить... Федір. Пару хвилин... Платон. На Північ злітали. Мама знає? Оля. Ми з Павликом написали. Таня. Тату, тільки пиво чи й вино можна? На честь приїзду Павлика. Платон. Обійдеться. Федір (відремонтований стілець ставить біля столу). Хай буде вино на столі. Павлик. А борщ як пахне!
Заходить Ліда, як завжди, модно вдягнена, але без речей. Усі здивовані, аж очам своїм не вірять.
Ліда (усміхнулася). У театрі це називається — німа сцена. Дивуєтесь, ніби я з того світу, і ви теж, Платоне Микитовичу, здивовані? Платон. Без речей?.. Ліда (мовляв, як бачите). Без речей легше.
Входить Петро, не бачить Ліди.
Петро. Хто допоможе? Розучився галстук зав’язувати. Помітив Ліду, довга пауза. Тиша. Ліда підходить до Петра, зав’язує галстук. Відступила на півкроку і майже закричала. Ліда. Петрику, поцілуй же, клята душа твоя. (Кинулася, обняла Петра.) Уляна (перехрестилася). Слава Богу!.. Федір (усміхнувся). До того йшлося... Ліда (до Платона). Хотіла розлучитися, щоб не бачити його. Знаєте, що устругнув ваш синок? Написав: «Можеш до мене не повертатись, я тебе розумію і прощу, мене вже зняли...» Та напиши, що старцювати пішов, однаково ж любити буду... Доленько, моя ти ясна. Таня. Лідо, давай я від усіх присутніх розцілую тебе. (Цілує.) Ти наша! Платон. Наша... Таня. А ти ще більша модниця... Ліда. Бо тепер я маю ще більше подобатися чоловікові... Бач, пробував відмовитися. Платон. А речі на станції? У камері? Ліда. Не дотягнула сама, набрала всього, ще й машинку друкарську... Я ж до заміжжя вчилася стенографії і друкування. Тепер візьмуся... Платон. Ти ще й така? Ліда. І така... Уляна. За стіл, діти. Таня. О, це сьогодні свято—так свято!
Уляна підраховує стільці.
Це зайвий... Федір. Хай стоїть...
Коли вже всі сіли, Платон Микитович дістає блокнот, надіває окуляри.
Таня. Тату, заради гостей можна б було експропріацію перенести на завтра. Платон. Тут гостей немає, всі свої.
Федір, що весь час поглядав на дорогу, підвівся. Заходить К лава.
Клава. Добрий день, моя доля не вмерла, на обід потравила. Платон (підвівся, пішов назустріч). Не вмерла! Може, тільки народилася... (Підійшов, підвів до вільного стільця.) Сідай обідати з нами. Оце, запам’ятай, Клаво, твоє місце буде і стілець твій. (Повернувся до свого крісла.) Таня. Тату, перенесемо на завтра. Платон. Навіщо переносити? Таня (подає гроші). Сто сімдесят. Тридцять залишила на курси. Платон. Вже нічого. Таня. У складальний перейшла. Платон. Мовчала? Таня. Сюрприз. Федір (подає гроші). Двісті вісімдесят... Таня. Росте людина... Похваліть, тату. Платон. Йому багато й треба. Петро. Візьміть, тату, й мої.
Платон подивився на Ліду.
Ліда. Беріть, беріть. Традиції Ангелів порушувати не треба. Платон. Я вже завів графу на тебе, Петре. Скільки ж? Петро. Сто сімдесят п’ять. Платон. Малувато... Петро. Гола зарплата... Прогресивка в кінці кварталу. Платон. Придивляйся, як можна приробити. Петро. Придивляюся. Павлик. Тату, а від нас з Олею вам подарунок.
Оля і Павлик виносять вузол, розв’язують, там кожух. Павлик накидає батькові на плечі.
Платон. Оце кожух, зносу йому не буде... Павлику, Олю, спасибі вам... Але, Павлику, цим не відбудеш. (Повертається у крісло.) Ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, теж треба сюди. (Стука пальцем по блокноту.) Таня. Тату, це вже недозволений прийом. Уляна. Лише в пір’ячко вбиваються. Федір. Вони ж студенти. Платон (наче й не чув, що говорили). Треба сюди. У Федора назбирано, вистачить на кооперативну квартиру. А в Петра, як у Сковороди, тільки книжки. Треба йому допомогти на кооператив. Ти, Павлику, житимеш у нас. Учитесь обоє, треба вам і їсти, і все приготувати. Словом, житимете у нас. Таня. Тату, це нарада чи директива? Платон (ледь усміхнувся). Постанова. (Згорнув блокнот, зняв окуляри, підвівся.) Сьогодні пообідаєте, дітки, без мене. Піду відпочину... (Пішов до хати, на ґанку оглянувся на своїх, ніби хотів повернутися, і пішов до хати.) Ліда. Платоне Микитовичу, як же... Уляна. Хай трошки полежить, притомився. Таня. Постанову будем обговорювати? Оля. Ми з Павликом згодні, як тато сказали.
В цей час вривається музика, пісня «Мой дед — разбойник»... Вона глушить усе, через деякий час обривається.
Таня. Ванько повернувся! Федір. Йому ж три роки колонії дали. Уляна. Схаменувся, і помилували... Таня. Прийшов — і знов за свою музику. Подзвоню. Уляна. Хай грає, перетерпимо...
Музика уривається.
Федір. Візьмусь за Ванька. Таня. Поб’єш? Федір. На завод поведу. Таня. Я допоможу.
Заходить Крячко.
Крячко (про себе). Зібралося стільки, що й не полічити. Доброго вам дня! Уляна. Син повернувся? Це вам радість... Крячко. Де там повернувся... Ще в колонії бути та бути... Таня. А музика? Крячко. Така туга найшла на мою душу, туга за сином... Взяв та й увімкнув його музику. Хоч на секунду, наче він у хаті... (Пауза.) Уляна. Сідай, пообідаєш з нами. Крячко. А де Платон Микитович? Уляна. Відпочиває. Крячко. Платон відпочиває? Світ не бачив. Піду до нього. Уляна. Усе прохолоне... Обідайте. Федоре, наливай вино.
Федір наливає в чарки.
Ліда. Кому ж перший тост? Найстаршому. Таня. Або наймолодшому. Мамі або мені. Уляна. Говори, доню, ти, який з мене оратор. Таня (піднімає чарку). За тата! Але, перш ніж випити, давайте заспіваємо нашої дитячої. Побачите, тато вийде! Він не признається, а любить цю пісню. (Починає повільно, а згодом усі.)
На ці слова виходить з хати Крячко, іде аж на авансцену, сам не свій.
Крячко. Як їм сказати, що в них уже немає тата! Уже немає батька! (Ледве стримує чоловічий плач.) Уже нема Платона!
Завіса.
|