Дикий Ангел (скорочено)

Олексій Коломієць

Платон. Може, ти, синку, не в курсі... Буває, набалакають.

Віля. Інформація точна!

Платон. Знали і робили?

Віля. Типовий випадок.

Платон. І жити, кажеш, там погано буде?

Віля (засміявся). Весело! Закінчили інтерв’ю... Дозвольте відкланятися.

Ліда. Петрику, не хвилюйся, Платон Микитович скоро прийде.

Петро. Не збагну, що сталося? Тато збирався сьогодні додому... Раптом забажалося поїхати в місто, до того ж одному, без мене...

Ліда. Може, щось надумав купити?

Петро. Неділя, магазини зачинені.

Ліда. Не дитина, не заблукає.

Петро. Пора б уже й прийти.

Ліда. Почекаємо. Гадаю, на обід повернеться.

Петро. Лідок, давай пройдемося перед обідом.

Ліда (підводиться). До автобусної зупинки.

Петро (усміхнувся). Вгадала, думаю, зустрінемо тата.

Ліда. При батькові ти ще хлопчакуватіший. Ходімо, мій хлопчику.

Віля. Оно ваші кудись пішли.

Платон. Мабуть, на зупинку мене стрічати.

Віля. Побачать таксі, догадаються, що ви приїхали. Дивіться, вже повернулися. Піду. Бо й мені дістанеться.

Платон. Гадаєш, нічого не вийде?

Віля. Якби навіть знали, що завтра та місцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є підпис, є резолюція, є постанова...

Платон. Навіщо перебільшуєш?

Віля. Для кращого сприйняття.

Платон. Які ж то господарі?

Віля. Всі вони чиїсь сини, чиїсь онуки... Добра і здоров’я, Платоне Микитовичу. (Виходить.)

Ліда (глянула на годинник). Без десяти третя.

Платон. Я вчора замітив, що ви о третій обідаєте, ну, й старався не запізнитися.

Ліда. У мене все готове, навіть вареники з медом. Хто забажає, можна й з сметаною. (Іде в хату.)

Платон. Поговоримо, Петре, поки Ліда приготує.

Петро. Де ви були?

Платoн. На Качаловській.

Петро. Віля возив?

Платон. Я його... Він мов за провідника був.

Петро. Воно вам треба?

Платон. Колись малим ти просився: «Поведіть, тату, на завод, покажіть, що ви там робите». І я водив тебе. А тепер захотілося подивитися, що син робить.

Петро. Не тільки я...

Платон. І ти.

Петро. Державна комісія...

Платон. Державна!

Петро. Віля вас потягнув! Хлопчик хоче чужими зубами мене вкусити.

Платон. На Качаловській уже екскаватори морди позадирали.

Петро. Ви приїхали до нас на пару днів у гості... То вже коли й вести мову, то про своє, про наше... Я все думаю, як Павлик...

Платон. Я теж думаю. (Пауза.) А ти, Петре, жив би в такому будинку, як на Качаловській?

Петро. Припекло — жив би...

Щоб покінчити... Давайте зараз відповім на всі питання, пов’язані з цим будинком, точніше, з його будівництвом.

Платон. Так би й давно — поговоримо, синку. Ти ж розумний хлопець.

Петро. Слухаю, тату.

Платон. Ти теж підписувався, що там можна будувати?

Петро (посміхнувся). Підписувався.

Платон. Така посада в тебе?

Петро. Така.

Платон. А коли б твого підпису не було, строїли б чи ні?

Петро (завагався). Може, й ні. (Посміxнyвся) Питань у прокурора більше немає?

Платон. Є. А чому все-таки підписав?

Петро. Усе не так просто, як ви думаєте... Ну, як вам сказати... Якби збудували десь подалі — зв’язати його з комунікаціями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будівництво. А тут ми вкладаємося в строк. І потім цей будинок, так би мовити, прикрасить, увінчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль...

Платон. Але ж сотні людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свій куток, затишок... Квартира не готель — приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: «комунікації», «план», «увінчати Качаловську».

Петро. Живуть, умирають — далеко, тату, заглядаєте.

Платон. Завод гуде. За п’ять років міст, машини задимлять, заревуть...

Петро. Міст буде за п’ять років. Про нього мало хто й знає.

Платон. І за п’ять років мешканці поскаржаться, почнуть розбиратися, а там і твій підпис, Петре. І скажуть: совісті в нього не буде, і з роботи наженуть, і все — шкереберть.

Петро. Тату! (Пояснює тоном учителя.) За п’ять років я, може, й не працюватиму тут, переведуть на іншу роботу. За п’ять років кому захочеться повертатися до будівництва. А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку догана. Ось так! (Пауза.) Лідо, ми закінчили державну розмову, можна обідати. Я, тату, дістав чеське пиво. Спеціально для вас, я пам’ятаю наші обіди з пивом, раз на тиждень. У вае залишився той кухоль череп’яний, не побили?

Платон. Цілий.

Петро. Пиво з таранечкою — вищий делікатес!

Платон. Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою?

Петро (спалахнув, тихо). Тільки вам я прощаю такі запитання!

Платон. Любиш, інакше й немислимо. (Пауза.) А знаєш, хто найбільше шкоди приносить землі нашій, людям, державі нашій? Маленькі временщики!

Петро. До чого я тут?

Платон. До того! У тобі теж временщик обізвався... За п’ять років, мовляв, може, мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть... І сухим з води! За кожен рік, за кожен місяць, за кожну годину своєї роботи — відповідай! Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої. Інакше немислимо... (Пауза.) Кажеш, у крайньому разі догана. Оті догани в печінках народних відболюють!.. Догани! Всі догани, винесені в країні, можна в один сейф зібрати! Чуєш, в один сейф! А браковані будівлі, завод, знищені ріки, тисячі машин та на мільярди бракованого ганчір’я... Це ж ті самі догани, їх не сховаєш у сейф. (Посміхнувся.) І не побачиш її на чоловікові! Хоч би її, як гирю, на шию чіпляли, сучі сини, аби поперек тріщав від неї! Ось так, мій сину...

Петро. Послухати вас, за кожну дрібницю — суд?

Платон. Труд людський цінувати треба, як свій! Людину цінувати й себе!

Жильці... А можна сказати, ті, що податок платили, щоб в інститутах учити вас... вивчили, а ви їм на Качаловській...

Ліда. Випийте, оратори.

Петро. Я аудиторія, а тато оратор.

Платон. Є такі, синку, що мене по-всякому прозивають: і жмикрут, і користолюбець, і скнара... нехай собі. Іноді побачиш: труби валяються поржавілі, купа цементу під дощем пропала... І мені жаль, повір, як свого, аж у грудях пече... Бо воно таки наше... спільне... Держава в нас така! Хочемо жити добре. Від заводу аж до соломинки, до гвіздочка, до цеглинки — все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками і байдужниками! Скупими!!! Інакше і немислимо!

Петро. Будемо кінчати диспут.

Платон. Будемо... (Пауза.) Поки не пізно, напиши, синку, куди слід... Напиши: помилився. Зізнайся, що помилився. Хай будують не там... Сядь і напиши.

Ліда. Так просто: сядь і напиши.

Петро (здивовано). Що написати?

Платон. Що жити там людям не можна. І доведи.

Петро. У вас відсутня логіка. У будівництво вкладено вже десятки тисяч карбованців. Закликаєте скупим бути, а тут — тисячі на вітер. Хто дозволить?

Платон. А витратити мільйон на будинок, в якому жити каторжно, мільйон — ще більше марнотратство... і зневага до людей... Тож, поки не пізно, пиши...

Петро. Власне, чого я маю тримати звіт перед вами за свої службові справи?

Платон. Я твій батько.

Петро. З піонерського віку давно вийшов.