Сад Гетсиманський (скорочено)

Іван Багряний

— Не смійтесь... Зовсім небагато часу мине, і ви побачите, ви належно оціните ось цей момент... Але годі з тим. Отже, я вас попередив, що я не ваш слідчий і не господар вашої долі — те все ще перед вами. Я ж лише мусив вас заарештувати і виконати цей формальний обов'язок. Ви даремно нарікаєте на наших блощиць — ваше знайомство з ними буде дуже й дуже коротке. І хтозна... може, ви навіть за нашими блощицями пошкодуєте.

[...] — Пошкодуєте. Закурюйте...

— Ні, дякую...

— Гм. Ну, як хочете. Упертий ви... Але саме про це я й хочу вас попередити... Я знаю, що ви одіозна фігура в цьому місті. Я не знаю всіх подробиць про вас, але знаю, що про вас ходить багато фантастичного, дикого, неймовірного. Я не знаю, за що вас заарештували і в чому вас обвинувачують. Але, кажу вам щиро, це мене не цікавить. Ті, кого це цікавить, будуть з вами говорити. Я ж знаю славу про вашого батька, про ваш рід... І от, знаючи ту славу, саме тому й покликав вас сюди. А покликавши, вважаю своїм святим обов'язком попередити вас перед тим, як відправити, куди вас «кличуть»... Я вже сказав, що я не ваш слідчий і не господар вашої долі, прошу це мати на увазі, але я можу вам дати добру пораду... Отже, хочу попередити вас, що від вас залежатиме — загинути по-дурному, ні за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви зрозуміли? А для цього ви повинні...

— «Признатися у всьому щиро»... — продовжив Андрій меланхолійно в тон, — «Покаятися чистосердечно».., «Довести свою вірність»... «Заслужити прощення»... І нарешті — «видати всіх»... От... — і зітхнув.

Начальник осікся і замовк здивовано. Спробував розгніватися, але замість того почервонів розгублено. Промовчав. Нарешті промовив:

— Це ви даремно. Але... гм... я забув, що ви сиділи чимало часу в в'язниці і в таборах. Виходить єрунда — ми говоримо зовсім на різних мовах, ті самі речі сприймаємо зовсім по-різному. Але добре було б, якби ви все-таки мені повірили.

— То було б неприродно, — зітхнув Андрій.

Начальник насупився. Довго мовчав. Мняв недопалок цигарки, розтопчуючи його в попільничці. Подивився, як розпливався останній димок над тією попільничкою, і промурмотів:

— Маєте рацію. Виходить, що ми поставлені в такі непримиренні позиції, при яких взагалі неможливо договоритися. А шкода. Виходить, що нормальні людські взаємини тут виключені.

— Виходить... нормальні взаємини справді виключені...

[...] Начальник встав і заходив по кімнаті чомусь заклопотано. Потім махнув рукою і повернувся на своє місце:

— Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смішно й трагічно, що кожне моє слово ви приймаєте як підступ, але формальна рація за вами. Це цікаве для мене, взагалі для нас, оце дивовижне психологічне явище... Треба буде тим зайнятись ближче... фахівцям... У цьому-бо може бути джерело колосальних трагедій і колізій. А тим часом... (начальник подивився пильно Андрієві в очі). А тим часом... на цьому всі мої до вас запитання і попередження вичерпалися. Все.

Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрієві. На цей раз Андрій вибачливо, ніби роблячи велику прислугу господареві, взяв цигарку, потім так само вибачливо взяв сірники на столі і закурив. А тоді відкинувся глибоко в фотель і крізь дим дивився примруженими очима на начальника. Сержант теж закурив біля вікна і, посміхаючись, спідлоба стежив за кожним Андрієвим рухом. Так вони курили гуртом і мовчали. «Ідилія!» — думав Андрій. По довжелезній павзі, дивлячись, як начальник нервово тарабанив пальцем по столі, Андрій меланхолійно промовив, обминаючи будь-яку форму звертання, бо «товаришу» не пасувапо, а «громадянине» було надто неоковирне, через те він звернувся так, без ніякої форми, дивлячись начальникові в обличчя:

— Все... А тепер — чи не міг би я вас дещо запитати?

— Будь ласка, — охоче згодився начальник.

— Чи не можете ви мені сказати, за що конкретно мене заарештовано, в чому мене обвинувачують?

— Не знаю.

Андрій посміхнувся:

— Неправильно. Ви неправильно відповіли. Ви мусили сказати: «Не можу».

— Слушно.

— Дякую. Друге запитання — чи не знаєте ви (бачите, я йду вам назустріч самою формою запитання!), чи не знаєте ви, коли мене заберуть звідси?

— Не знаю.

— Дякую. Третє. Чи не знаєте ви, куди мене заберуть звідси?

— Не знаю.

— Дякую. Ви послідовні. І, нарешті, останнє — чи не можете ви мені сказати, які заходи будуть вжиті супроти моєї матусі... Або не так. Чи не можете ви мені гарантувати, що не буде вжито ніяких обмежуючих заходів супроти моєї матусі?

Начальник насупив брови і довго мовчав. Нарешті зітхнув:

— Не можу...

— Дякую. Ви геніально і абсолютно послідовні. На цей раз я вам вірю, вірю вашій щирості. Мої запитання всі вичерпалися. А тепер — чи не могли б ви мене відправити назад до наших некурящих блощиць?

Начальник засміявся.

— І цього, на жаль, не можу. Вірніше, я можу, але не бачу в тому рації. — Він подивився пильно на годинник на руці і вів далі: — Не бачу рації. А хіба вам тут погано? Сидіть собі. Якщо вам не цікаво говорити — мовчіть. Хоч я на вашому місці був би чемним і розповів би що-небудь цікаве. Ви, здається, інженер?

— Уявіть собі.

— Якого профілю?

— Авіатор.

— Знаменито.

— Чи не слід мені зробити висновок, що ви не знали такої дрібної деталі з моєї біографії?

— Ні, я це добре знав.

— Нащо ж ви питали про це?

— Хотів чути, як ви вимовляєте титул вашої професії.

— Ну, і?..

— Добре вимовляєте, гордо. Я приємно здивований. Ви так вимовляєте, ніби збираєтесь літати завтра і взагалі.

— Так, збираюсь, і завтра, і взагалі. А головне — збираюсь будувати...

— Ну от, бачите!.. А ви не хотіли дослухати моєї поради...

— Гм... Ми ж так гарно домовилися, що всі слова і означення для кожного з нас звучать зовсім по-різному і мають різний смисл, чи не так?

Начальник насторожився:

— Тобто? Чи так я вас зрозумів: літати й будувати по-вашому, це зовсім не те, що по-моєму?

— Ми говорили про вашу пораду...

[...] — Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи це правда?

— Можливо.

— Ну от і чудесно!.. — Начальник справді щиро пожвавів і повернувся всім корпусом до Андрія. — Я, знаєте, теж... Скоро починається сезон на качок. Але я не тутешній, а ви тут виростали, чи не могли б ви мені розповісти про тутешні умови, про озера та саги...

— Гм. Ну, знаєте, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самі хочете на моїх сагах полювати... Ну, знаєте... — засміявся Андрій.

Одначе вони все-таки розмовляли про озера та саги. Андрій бачив, що його викликали сюди не ради всіх цих розмов, а викликали й тримають в очікуванні чогось, а тим часом зводять час, намагаючись поєднати приємне з корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно, що те «щось» наближається, що там стрілка йде до призначеного пункту. Лиш невідомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не було нудно, ліпше вже розмовляти про озера та про саги. Начальник виявив першокласну ерудицію щодо місцевої мисливської орнітофауни й зоофауни, ботаніки тощо.

Так вони й розмовляли. Андрій слухав захоплені, справді поетичні мисливські тиради свого співрозмовця і думав: «І ти скажи, яка симпатична людина! І хто б подумав, що він є якимось ганебним коліщатком ганебного і страшного механізму, в який оце мене впхнуто!»

Проте він сам не уявляв, яку фатальну роль має ще відіграти ця «симпатична людина» в його житті. Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижняків і вальдшнепів; власне, розмовляв Сафигін, Андрій слухав.

[...] — Чи ви не знаєте, де ваші брати?

Запитання було раптове і щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але Андрій знав, що в цій установі так собі безглуздих запитань не буває. Він нашорошився. І в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це запитання видалось йому підтвердженням страшного здогаду. «Гм... Перевіряє. Мацає, чи я здогадуюсь, хто мене продав» Це він подумав, а вголос відповів подразнено і досить нечемно:

— Не знаю, — а по хвилі додав не без єхидного наміру: — Що, бракує підпису...

Далі язик його не подужав, не повернувся.

— Під чим? — байдуже перепитав начальник.

— Під доносом... — видавив Андрій через силу і відчув, як кров прилила йому до обличчя, як він увесь почервонів від маківки до п'ят, а губи затремтіли й на пальцях рук виступив піт.

[...] — Отже, моя функція скінчилася. Маєте якісь скарги до мене? Ні? Добре. Ви зараз підете з сержантом. Осмілюсь нагадати наостанку ще раз про ту пораду, що ви її договорили за мене... Бувайте здорові.

— Дякую. Бувайте здорові.

Потому Андрій з сержантом вийшли. Сержант і далі був чемний, відчиняв і зачиняв двері і йшов поруч. Він мовчав усю дорогу, поки вони йшли коридорами до самого виходу. І тільки аж при виході з будинку раптом зітхнув і, відчиняючи останні двері, промовив ледве чутно:

— Ну, брат! Не заздрю ж я вам!..

[...] Андрія всадовили на «лінійку», обсіли його з усіх боків, відчинили високі дубові ворота, баскі коні рвонули з місця й понеслись вихорем... Тільки й встиг помітити наостанку Андрій, як у вікні на другому поверсі дівчина визирала нишком половиною обличчя з-за відхиленої рами — то Катерина... Ще відзначило око насторожену постать сержанта, що нерухомо стояв біля піддашшя. За мить все те щезло разом з подвір'ям, разом з будівлями, лишилося на місці, геть десь кануло в передранковій млі.

І канула половина обличчя, нишком виставлена з-за відхиленої рами...