Сад Гетсиманський (скорочено)

Іван Багряний

Ви зрозуміли? Ось на перший раз такі речі ви мусите собі чітко уяснити. Ну, я занадто от з вами розбалакую, і ви це мусите належно оцінити. Тут це не положено. Тут говорить хто інший, а ми слухаємо. Далі ані я, ані будь-хто розбалакувати з вами не буде. А тепер до діла.

Отже, і що ж ви нам скажете, г а?! — закінчив слідчий з поганою ноткою в голосі.

Андрій бачив, що починається комедія.

[...] — Наскільки я зрозумів з пред'явленого обвинувачення, мені закидається п. п. 2, 6, 8, 10 і 11 статті 54-ї. Так от, це все неправда.

— А що є правда?

— Правдою є, що це все якась брехня, божевільна фантазія. Чи не здається вам, що тих пунктів забагато як на один раз.

Слідчий подумав, а потім:

— Тут тебе, зрештою, не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі тут начеплю. Ясно? Ти ворог — і це основне.

[...] В Андрія заклекотало всередині, і в той же час думка забилась злорадно:

«Ага, не знаючи правди, їм потрібна гора брехні!? Добре! Позмагаємось же!» Нахмурившись і дивлячись слідчому в очі, Андрій промовив презирливо:

— «Ворог народу», «контрреволюція», «зрада» й «злочин» з погляду мого класу є все поняття трохи інші, аніж...

— Чхать я хотів на поняття твого класу!.. От про нього, зрештою, ти тут все й розкажеш... І не бійся ніяких перебільшень! Так треба.

— Гм... Цебто вам потрібні формальні підстави, щоб мене і всіх, на кого я скажу, засудити?

Слідчий презирливо:

— Дурню ти! Ми тебе можемо засудити й без твоєї сповіді. Подумаєш! Але йдеться про те, щоб тебе не засудити.

[...] — Нам потрібна й правда. Цебто така правда, яка нам потрібна! Чи тобі ще треба розжовувати? Правда про твоїх спільників і однодумців. Про всіх — про вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх і про все їхнє кодло, до дітей включно! І про вашу спільну діяльність.

[...] — Та правда, зрештою, ось тут написана, — ляпнув по течці рукою. — Я тільки хочу почути її щиросердно з твоїх уст, щоб знати, чи ти є ворог до кінця, чи...

[...] Андрій дивиться на байдужого слідчого, що так меланхолійно листає папери, і починає розуміти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього. [...]

Слідчий зовсім не кидався і, здається, й не збирався. Нудився біля столу. Задзеленчав телефон. Слідчий зняв рурку, послухав і сказав, позіхаючи: «Так» — і почепив рурку на своє місце. Незважаючи на позіхання слідчого, Андрій угадав, що те «так» стосується саме його.

І він не помилився. [...]

— А-а, Чумак! — вигукнув він радісно, ніби побачив доброго свого знайомого, і зупинився перед Андрієм.

За першим увійшло ще двоє, теж таких самих дебелих хлопців у цивільному. Всі вони «впізнавали» Андрія й своє приємне здивування виявляли відповідними приятельськими вигуками. Всі троє розташувалися, хто на стільці, хто на підвіконні, й сміялися помежи собою.

Хлопці дивилися на Андрія, Андрій дивився на хлопців і не бачив у них нічого страшного, такі собі милі, добродушні хлопці. [...]

П'ятеро здоровенних «футболістів» гасали над ним, качали по всій кімнаті й несамовито кричали:

— Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити?! Розколюйся! Розколюйся, петлюрівська наволоч! Говори!!! Враг народа!!!

[...] — Ну-с, ти будеш говорити?

Мовчанка.

— Гм... Нічого, заговориш.

[...] — Що ви від мене хочете? — прохрипів Андрій, підвівши очі на Великіна. Великій подивився в ті очі, скрутнув головою й про всяк випадок відійшов до столу.

[...] Андрій помовчав і заговорив тихо:

— Коли мій рід... боровся за революцію, проливаючи кров, він інакше мислив про законність і пролетарське правосуддя, й... про все...

[...] — Рід Чумаків є відважний. Скажіть, чи ви пішли в свій рід? Ви відважний?

Андрій:

— Ви хочете випробувати мою відвагу? Здається, маєте багато нагод.

— Я не про те... Ви от говорите про рід, про його мрії... так от, якщо ви відважний, то чи не могли б ви сказати, які ж ваші мрії, яке ваше кредо? Отак просто, як личить відважним людям... Пам'ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за діла. За конкретні діла. Ну?

[...] — Скажімо, як ви дивитесь на все?

— На що саме?

— На систему, на правопорядок, на уряд і партію, на... те, що ви тут бачили, нарешті?

— Гм... Я дивлюся так, як і всі, як дивляться мільйони на це.

[...] — Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо.

— ?!

— І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо.

Це було занадто сміливо. Зайшла мовчанка.

[...] — Та-ак. Отже, ви здаєте собі справу, що це жахлива контрреволюція. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навіть коли б не було більше нічого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на віки вічні.

[...] За решетом розвиднилось — там уже був ранок, і Андрій думав над тим, що його нарешті ось-ось уже звільнять і відведуть до камери. Чекав цієї хвилини жадібно. Він нічого так не хотів, як сну і забуття. Пірнути в сон, забутися, не знати нічого, не бачити, а там усе хай, як знає... За гратами пломеніло небо, десь сонце мечами розганяло темряву, розганяло нічні примари й всі жахи, тоненькими рисками золота обводило ряботиння хмарок. Ранок... Та встав Великін, опустив важку штору і закрив нею ранок. Ранок лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кімнати повернулася ніч. Ніч з усіма її моторошними атрибутами... Надія в Андрієвому серці погасла так, як погасла ранкова зоря у вікні. І він зітхнув тоскно.

[...] — Ну-с, і що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?.. Чого ти ждеш? Ждеш своїх мільйонів? Чи ждеш скидки за те, що ти такий пролетарський?

[...] — Ти, сволоч, будеш говорити чи ні?!!

[...] Андрій зрозумів з нудьгою, що опір ні до чого, що сили його тануть і йому треба вибирати — або бути скаліченим і геть розчавленим швидко, або бути сліпим, але ще змагатися... Причому в останньому випадку ще лишалося одне невідоме — можливе щастя видряпатися з цієї прірви. Надія особливо живуча в тих, що загибають. Головне ж: він подумав про братів та про вимогу Великіна... Від самої згадки про запропоноване позорище — позорище зради задля власного спасіння — в ньому все затіпалось і заклекотіло й він з викликом підняв лице назустріч лампі: «На! Сліпи!.. Сліпи!»

Вимучений, безсилий, весь мокрий від поту, він уп'явся очима в болюче сяйво, намагаючись перемогти його своїм ненавидящим зором в прямому герці і... ламаючи свій той зір. З жахом відчував, що це світло може закінчитися для нього вічною тьмою. Хвилево «відступив» — мружився, намагався обернути свій зір всередину, не бачити лампи — дивитись і не бачити — забути за неї, але нічого з того не виходило. Тоді він витріщився з одчаєм, як тільки міг, на прокляту лампу, як на свого найлютішого ворога:

«Сліпи!.. Сліпи!»

Стояв, похитуючись.

[...] Настала мертва тиша.

[...] Мертва тиша. В Андрієвім мізку крутиться болючий вир думок, обертаючи сліпуче сяйво в веремію кольорів, — він дивиться на сяйво і навіть не намагається вже відводити очей. Не від страху, не наказ Великіна виконуючи, а від іншого... Він дивився, власне, не на лампу, а в болючу веремію власної душі, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос — почуття радості й якоїсь сонцесяйної надії, і тут же почуття жахливого розпачу й туги, й несамовитої люті, і почуття непевності в собі, від якої холоне кров і наростає жах і тривога, і знову почуття радості, і знову відчай і нудьга смертельна...

Радість і надія від думки, що, якщо слідчі говорять про приналежність братів (його братів!) до контрреволюційної організації разом з ним, значить... значить, не вони його зрадили!!! Значить, вони не зрадили! Ні! [...]

[...] — І що ж ти надумав?

Андрій намагався уловити в тому голосі бодай якусь нотку зміни в свою користь (така наївна, дурна думка!) Нічого. [...]

— Їсти хочеш? — питає Сергєєв.

Андрій мовчить. Він не знає, чи він хоче їсти. Ні, він не хоче їсти. Він хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але він мовчить, лише облизує шерхлі губи.

[...] Слідчий уловив той погляд, видно, добре набив руку на психології своїх жертв:

— Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не підеш до камери звідси доти, доки ми з тобою до чогось не договоримось, ажи?

Андрій мовчить тупо.

— Зідіотів? Удаєш нещасного, не сповна розуму?.. Не придурюйся, брат. Ми це все бачили... До твого ідіотизму ще далеко, але ти таки зідіотієш, напевно, за це я тобі ручусь... А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, і не здохнеш з голоду, не втечеш...

[...] Почались тортури, яких Андрій не міг передбачити, не міг навіть уявити [...]. За кожним ударом біль шарпає тіло й душу, обтинає йому нерви, мучить мізок... Але він не кричить. Закусив губи до крові й мовчить, лише водить божевільно очима. Він не в силі логічно думати, не в силі захищатись, не в силі протистояти тому болеві. Душа мечеться в побитому тілі, як пташка в клітці, марно шукаючи порятунку... Він тільки мукає за кожним ударом і все більше обливається потом... І в гарячковій уяві встають дивовижні картини, в які оформляється все, раніше чуте в коридорі, за герметично закритими дверима, все те скавуління, й мукання, й нявкання... Втративши панування над своїми нещасними нервами, Андрій божевільно схоплюється назустріч лінієчці, але його збивають з ніг, гатять під боки обцасами й знову саджають на стілець.

— Говори! Говори! Говори!.. — й часті удари по плечах.

В тім крикові був несамовитий наказ, якому обезволілі нерви ось-ось мали піддатися, не в силі протистояти більше.